Тетяна Р. Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог стр 6.

Шрифт
Фон

Сьогодні планувалося свято коропа, причому великого, бо наживкою був неповороткий травневий хрущ. Хлопці занурили гачки в тіло жука, вправно закинули вудки й стали чекати.

 Чуєш, Давиде, а чого у вас святкують суботу?

 Бо це день служіння Богу, відпочинку від рабства плоті Бог після створення світу відпочивав на сьомий день, і ми повинніце час для роботи над душею.

 Хм, те саме і ксьондз наш каже, тільки то стосується неділі

 Христос воскрес у неділю, от християни і святкують неділютак і стала різниця,  знав Давид.

 І звідки ти то все знаєш?  здивувався Збишек.

 Незнання породжує злобу, а її не можна пускати в серце Євреям потрібно поважати традиції того народу, серед якого ми живемо, можна сказати, пристосовуватися, інакше не виживемо

 Чому це?

 От дивися,  з мудрістю рабе говорив Давид,  ображають десь француза, чи англійця, чи американцяі вони можуть поїхати додому: у Францію, Англію чи США, а в нас такого дому нема-а-а, от і треба добре жити з сусідами

Збишек зітхнув, подумав і з сумом сказав:

 А ми з мамою теж не можемо виїхати до родичів у Польщу: там уже німці та й Совіти не пускають Так що я тебе розумію Тямущий ти, Давиде. А ким хочеш бути?

 Рабином А може, лікарем Вони так багато знають, що хочеться слухати і слухати, людям допомагають А ти ким?

 А я хочу стати великим артистом!

 Я впевнений, що ти ним будеш, у тебе гарно виходить!

Молочний туман парував під першими променями сонця, день обіцяв бути погожим, на обрії не було ні хмаринки. Але з протилежного, західного, боку неба чувся якийсь гул, звуки грому.

 Дивно якось: грім є, а блискавки чомусь не видно, хоча мала би  уголос подумав Давид.

 Дивись, дивись, у тебе клює!  Збишек допоміг Давиду підсікти важкого коропа.

За дві години в кожного був солідний улов. Хлопці зазбиралися додому, і тут у небі зявилася група літаків. Серця всіх тогочасних хлопчаків з рідкісною появою й одного літака в небі завмирали; все-всехай там що: чи футбол, чи рибалка, чи запекла бійканегайно припинялося диким криком: «Диви, диви, літак!», і всі гіпнотично хвилин пять спостерігали механічне диво завбільшки з муху, іще пятьслід, який воно лишило на небесах Коли вертали погляди до землі, то в кожних замислених очах читалося бажання стати пілотом. А тут небачене й нечуване: аж цілих вісім літаків! Хлопці довго й захоплено обговорювали подію та уявляли заздрість однолітків, коли розкажуть їм про побачене

Друзі неквапно рухалися довгою Замарстинівською аж до центру й зауважили, що щось змінилося у Львові: завше недільно розслаблене, усміхнене, святково одягнуте місто, з людьми, які неквапливо розтікалися між численними церквами, костелами й кірхами, було, незважаючи на сонячну погоду, майже безлюдне; групки чоловіків щось розгублено й схвильовано обговорювали.

Давид відчинив двері свого помешкання й злякався незрозумілих схлипуючих звуків із глибини кімнати: тато й дідусь сиділи бліді й задумані, а всі жінки сімейства аж позапухали від сліз. Естер кинулася до сина, міцно притиснула його до себе, плачучи.

 Що, що сталося?  не міг допитатися Давид.

Ніхто не міг вимовити страшну новину, лише Мірочка прошепотіла слово, значення якого не розуміла зовсім, але з реакції старших уявляла собі якогось невимовно страшного звіра: «Війна»

Естер учила дітей, що з усіх ситуацій завжди є вихід, а лиття сліз допустиме лише в двох випадках: або коли вмирає хтось із близьких, або коли щось дуже болитьрешта не вартує сліз, бо ж нема більше на світі такого, чого не можна було б виправити Та те, що насувалося на них, уже було випробуване на людях, які залишили все, що мали в Польщі, і рятували життя втечею за Західний Буг. Вони розповідали такі жахи, які не друкували в газетах і не говорили по радянському радіо: облудна радянська гуманність уклала договір із нацистським звіромнавіщо ж компроментувати друга? Прибулі люди були непотрібніїх зразу висилали в Сибір, подалі від цивілізації, а ті, хто знайшов місце у Львові, пошепки розповідали по синагогах своїм одноплемінникам про мученицькі смерті своїх близьких і знущання з живих Тому безвихідь майбутнього для сімї була очевидна. Вогнище війни палало вже майже два роки, і жертовний агнець був визначений: «Хороший єврейце мертвий єврей»ці слова Геббельса підписували мученицьку смерть цілому народу.

Старий Яків сидів, втупившись заціпенілим поглядом у стіну. Здавалося, що законсервований віковий біль усього єврейського народу раптом вийшов зі стіни й зараз проходить крізь нього. Аарон намагався знайти вихід і не знаходив. Приблизно через годину цілковитого мовчання Аарон піднявся й сказав до батька та Естер:

 Ходімо в крамниці, заберемо золото, буде за що жити

Хоч якесь рішення одного дало паросток примарної надії іншим, що, можливо, усе минеться, і те, що прозвучало саме слово «ЖИТИ», вернуло з небуття дорослих членів сімї, бо менші, хоч і чули слово «смерть», уявляли її як щось абстрактне, що має стосунок до кого завгодно, лише не до них, не до мами, тата, дідуся Якова й бабусі Цилі Усі троє вийшли в місто й рушили в напрямку площі Ринок. Люд на сімейних нарадах уже теж потроху оговтався. Старше покоління мало добрі уявлення про часи двадцяти-тридцятирічної давності, коли головними ворогами цивільного населення став голод і відсутність найнеобхіднішого, тому незахищені вітрини бакалій уже були розбиті й крізь них мовчки зосереджено викидалися на вулицю ящики з сірниками, сіллю, милом, крупами; і все це теж мовчки, діловито, без тіні усвідомлення гріховності свого вчинку, швидко підбиралося сірими метушливими бабками із затуманеними поглядами. Вижити хотіли всі. Усі хотіли врятувати себе й своїх близьких, і цьому сильному тваринному бажанню не було противаги моральних сумнівів

Недобрі передчуття охопили сімю; але їхні крамнички ще уціліли. Згорнувши їх невеликий вміст у кошик, Естер і чоловіки поквапом добралися додому, де прикраси були розділені на три частини. Їхня функція вишуканої краси добігла кінця, тепер це було саме життя Зільберманів; одну частину слід було закопати, другусховати в нетрях будинку, а третю жінки тремтячими руками почали зашивати в підкладку й складки буденної одежі кожного члена сімїтак, щоб при промацуванні сховане збігалося з вузликами й припусками тканини.

Увесь наступний тиждень був мов погане гарячкове марево Розмірене життя з його звичними справами було вже і недоречним, і видавалося якимсь забутим тривалим і щасливим фільмом; Давид, прокручуючи його в голові перед сном, мав надію, що зранку, як він прокинеться, усе повернеться назад. Та годинники невпинно штовхали час до жорстокої точки неповернення. Давид пригадав, як мама розповідала йому й Мірочці притчу про те, що люди дуже довго просили в Бога дати їм талант знати своє майбутнє й нарешті отримали його: пекар, який знав, що через рік помре, перестав пекти хліб; орач, знаючи, що град вибє врожай, не засівав поле; лікар, який не хотів моральних мук через смерть пацієнта на десятому році практики, перестав лікувати людей; дівчина не виходила заміж, бо боялася народження мертвого первістка; люди перестали віддавати дітей до школи, бо «нащо тобі знання, як ти маєш бути гончарем чи римарем»; учені, боячись бути осміяними й знаючи сумне майбутнє своїх винаходів, припинили над ними працювати  так усі намагалися уникнути болю й горя у своїх долях А в результаті світ спинився: не народжувалися діти, стражденним хворим не було кому допомагати, не було їжі, бо мало хто хотів щось робити, не розвивалася наукаі люди знову звернулися до Бога: «Забери свій дар провидіння назад, не хочемо більше знати майбутнєінакше ми всі вимремо!..»

Давид з особливою гостротою тепер розумів смисл цієї притчі: він ще не бачив ворога, він ще не бачив боїв, існувало лише знання невідворотності війни, того, що вона буде й вона близько,  а він стільки читав і вчив про різні війни в школі,і це майбуття пригнічувало й не дозволяло думати про щось інше. Проте він підозрював, що вчити сухий текст підручника з датами боїв, статистикою жертв і втратце одне, а бути складовою цієї статистики і в центрі подіїце не просто щось зовсім інше. Це те, що принесе набагато більше біди й, вочевидь, буде набагато гіршим для людей і для його сімї, ніж написано в книжках Але якщо майбутні невідомі поки що страждання, розчаруванння й помилкице ціна, завдяки якій відбувається вдосконалення людей і суспільства, то куди веде людей війна, за яку платять найвищою ціноюлюдськими життями?  думав Давид і не знаходив відповіді. Чи було добре воїнам Олександра Македонського, їхнім матерям і родинам? Напевно, що ні: кому добре пішки чи в незручному сідлі намотувати по горах і пустелях тисячі кілометрів і їсти один раз на день Хм, усе-таки цікаво, а в чому було їхнє «добре»те, що давало їм сили бути слухняними й витривалими? Невже ті кілька монет, які їм платили за службу? Але це всього лиш метал, за який вони зрідка купляли ті задоволення, що можна було мати з меншими муками й частіше А які добрі речі здобули піддані Македонського? Та й сам він прожив небагато Чому той, хто вбив одну людину, називається вбивцею, а той, хто тисячі,видатним полководцем? Тепер хлопчина оцінював його не як великого в історії чоловіка, а як одного з тих численних грішників, які поламали долі багатьох людей; напевно, у сімях тих, хто написав про його велич, ніхто від нього не постраждав, бо тоді написали б про нього інше Та чи не були грішниками й ті, хто оспівував їхні подвиги й називав злочинців і користолюбців видатними полководцями, годуючи примарним бажанням прославитися нові покоління тиранів, які теж ходили до школи й вивчали історію?.. А що стало кращого в Європі під час і після Першої світової? Хіба зявилися нові відкриття, нові храми, нові підприємства, нові люди?.. Ненароджені діти, знищені міста Давид згадав одноногого шевця, який жив коло Збишека, інваліда війни,  його світ був обмежений лише власним подвірям; він до всіх горнувся, як до рідних, бо в нього не було сімїне встиг до призову. А щонеділі напивався до безтями й усе щось викрикував і плакавсамотньо було бідолашному. Не любив він неділь. Про нього не писали в підручниках, бо його поламана доля була пилинкою на шляху війни, та його життєвий біль був реальним, і, напевно, не для цього болю він народився,  роздумував хлопчина. Та якщо невдачі нас навчають і дають нам досвід, роблять сильнішими, то чого навчає шевця його ампутована нога? Відповідей не було

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3

Популярные книги автора