Невже тобі це подобається? якось спитав він у хлопця.
Той знизав плечима:
Не знаю Я про те й не замислювався А ким мені ще бути, коли батько мясник? Якби він був столяром, я теж, мабуть, був би столяром
Він на те лише важко зітхав, бо не знав, ким був його батько. Якось він запитав про це матір, та вона лише відрубала:
Ким був твій батько? Мерзотником! Останнім покидьком! Ось ким він був!
Він хотів було відказати їй на те, що навіть мерзотники й покидьки мають якесь ремесло, а проте так і не зважився.
Якось підлітком він вкрав у свого однокласника велосипеда, й батько того хлопця прийшов до його матері сваритися.
То й що такого, що взяв він того велосипеда? несподівано накинулась на чоловіка мати. Невже збідніли через те? Та у вас грошей, мов тої полови! Не морочте мені дурницями голову! Забирайтеся геть!..
Чоловік на те страшенно обурився, мовляв, з такою матірю її син обовязково колись втрапить у вязницю, бо виросте злодієм та нікчемою.
Нехай, але то вже не ваш клопіт! відказала на те мати, зачинивши двері перед самісіньким носом чоловіка. В ту мить йому стало соромно, не так через слова того чоловіка, як через те, що мати так відчайдушно захищала його, незважаючи на те, що він був винний, не дорікнувши йому жодним словом.
Я не буду злодієм, сказав він їй.
А ким же ж ти будеш? тільки й спитала насмішкувато.
Буду годинникарем, відказав.
Годинникарем? Тим багато грошей не заробиш. Чи не краще бути мясником чи мулярем? А може, столярем або чоботарем?
Але жодне ремесло його не приваблювало так, як ремесло годинникаря. «Може, це й добре, що не знаю батька, так міркував, а раптом він би виявився, як і батько Онисима, мясником чи якимсь чоботарем і змушував мене б займатись тим, що мені не до душі? Адже, зазвичай, з батьками, саме так воно й буває. А все тому, що, як видно, шкода їм покидати цей світ самотніми, того й приводять у нього дітей, а відтак передають їм те, що вміють і своє ремесло на додаток, аби відійти з життя з відчуттям, що все-таки віджили своє немарно, бо залишили продовження не тільки себе, а й своєї справи»
Якось вони з матірю, коли у них поламався годинник, були у годинникаря. Тоді його й вразила ота величезна кількість годинників. Вони безладно лежали у майстра на столі, у гармонійній асиметрії висіли на стінах, стояли, мов тумби, на підлозі Старий, горбатий годинникар скидався на дивного чарівника, що легким дотиком пальців міг оживити найменше коліщатко, змусити тендітні стрілки рухатися й вицокувати. Здавалося, міг підкорити собі не тільки будь-який годинниковий механізм, а й сам час, змусивши його спинитися, йти в лад або поспішати. Годинникар був досить старий. Якби він раптом помер, то у їхньому містечку не залишилося б жодного годинникаря, так собі роздумував, бо годинникар жив самотнім і не мав дітей. Тоді вже не було б кому ремонтувати годинники. Отож, потрібно чимшвидше опанувати цей фах, вирішив, тим більше, що незабаром він уже закінчить школу, треба заробляти гроші.
Одного дня, нічого не сказавши матері, він подався до годинникаря.
Хочу бути, як і ви, годинникарем. Навчіть мене цього ремесла, попрохав.
Старий важко зітхнув й почухав потилицю:
Е-хе-хе, хлопче Забаглося тобі забавки якої, чи що? Та нащо ж воно тобі?
Коли ви помрете, у нашому місті не залишиться жодного годинникаря. То хто ж тоді ремонтуватиме годинники? запитав він.
Старий на якусь хвилю замислився.
Правду кажеш, погодився врешті,досі до мене ніхто не звертався з подібним проханням. Але й справді, хто займатиметься моєю справою, коли мене не стане? Про це й не думав То що, кажеш, хотів би бути годинникарем?
Дуже хотів би, відповів.
Гаразд, приходь завтра увечері. Дещо покажу тобі та й спробую навчити, якщо матимеш до цієї справи хоч трохи хисту.
Відтак щовечора, по закінченні уроків у школі, він приходив до годинникаря. Розглядав розмаїття годинників та їхні механізми, що, незважаючи на свою подібність, все ж різнилися, маючи кожен якусь особливість та й навіть норов, немов були живими істотами. Одні були тихі й немов принишклі, інші незугарні й від того часом пихаті, одні хизувалися своєю красою, інші того соромилися В одних проглядало щось схоже на владність над часом, а в іншихбайдужість.
Коли маєш справу з годинниковими механізмами, справді, не можеш залишатися байдужим до часу. Так і він, пізнаючи премудрості ремесла, навчився відчувати сам час, чого раніше не вмів. Його важливість та владність, його прихильність та суворість, його плинність та ілюзію застиглості. Годинники вигадали для того, щоби надати часові розміреності, відчутності й відображення. Хоча, чим більше пізнаючи годинники, він щораз більше доходив до висновку, що вони не завжди з точністю можуть відображувати час, який міг бути настільки невловимим, що жоден годинник не міг його впіймати, жоден хронограф не міг зафіксувати. А невдовзі навчився дослухатися до годинникового цокання, зробивши несподіване й дивовижне відкриття, що оте, на перший погляд, звичне й звичайне цокання може допомогти у багатьох важливих речах. Приміром, у прийнятті рішень. Це було зовсім нескладно, й він швидко набув уміння безпомилково визначити за монотонним цоканням оте «так» чи «ні». Він не розповів про це нікому, ані Онисиму, ані навіть своєму учителеві-майстру. Не тому, що полюбляв таємниці, а тому, що вважав, що це відкриття має належати тільки йому самому, як і його думки, бажання та сни, про які теж не розповідав нікому.