Сама Маряночка послуговувалася вигуками із двох літер (ах, ех, ох, ай, ой, гм), а іноді ухкала, наче сова, агакала, огокала, егекала. Зі слів знала лише декілька, та й ті вимовляла неправильно, замість цілогоякусь його частину чи навіть літеру.
У? У? У? (в перекладі на повноцінну мову «Чому, чому, чому?») туркотіла Маряночка, зазираючи Уляні Петрівні докірливо в очі і марно намагаючись зясувати, нащо вона іноді залишає її саму на поталу злих дітей?
Збагнувши нарешті, що сподіватись можна лише на себе, Маряночка одного разу розпачливо затупотіла ніжками, замахала кулачками до Ромчика Гризлі, який наблизився до неї підозріло близько, ще й різко дзявкнула:
Ав! Ав!
Ги-и-и-и! глумливо роззявив свій рибячий рот цей плід матері-алкоголічки. Його фраза в приблизному перекладі людською мовою означала: «Дзявкай, скільки хочеш, але все одно тислабачка, і я тебе не боюся!»
Тоді Маряночка підвелася на пальчиках, аби здаватися вищою, ніж є насправді. Але Ромчик, незважаючи на її попереджувальні жести, вже потягнувся до цукерки. Малявочці годі було здолати міцнішого і вищого від себе хлопчака. І у відчаї вона зашипіла, тоді загарчала, а голівка, на якій коротеньке чорне волоссячко стало дибки, здавалося, збільшилася у розмірі. Тремтячи від люті, Маряночка мертвою хваткою вчепилася гостренькими зубчиками в руку кривдника і почала її терзати. В Ромчика зявилося таке відчуття, наче він застромив свою правицю до капкана, якого тримали у спіжарці від щурів і до якого хлопчина мав нещастя потрапити, коли надумав поцупити пачку печива.
Бідолашка доти не відпускала руку Гризлі, аж доки той не засичав від болю і відступив. Так що згодом якщо він чи хтось інший кривдив дівчинку, то робив це переважно з метою самозахисту! Зрештою, коли бешкетник бачив, як на голівці Маряни, що збільшувалася в обємі, в нападі люті розходяться черепні шви і наїжачується коротенька гривка, то волів забратися геть. Бо якщо зацькованій дитині бодай здавалось, що її хочуть обдурити, що проти неї задумали щось недобре, або що над її окрайцем зависла небезпека, чи хтось загрожує цілісності її цукерки, то в таку хвилину між нею і звіром різниці не було жодної. Дівчинка намагалась відгризти ошусту вухо і взагалі вдушити своїми маленькими, але тугенькими пальчиками. Одне слово, еволюційні зміни Чолкице було видовище не для тих, хто має слабкі нерви!
Маряна і всі пансіонери загалом так уже позвикали до стусанів, що коли їх повели на екскурсію до музею, то, на відміну від своїх ровесників, вони пройшли мимо картини, на якій тьотя, завязавши хлопчику очі стрічкою, бє його прутиком. Ровесники, у яких були тати і мами, повернувшись із виставки, не без жаху розповідали друзям, як лиха тітка із задоволенням шмагає невинну дитину. В той час як на інтернатників полотно жодного враження не справило. Подібну екзекуцію їм доводилося бачити мало не щодня. Вони переймалися іншим: цілою групою мріяли помститися лікарцітакож вивчитися на медиків, повернутися до інтернату і підсипати їй, виховательці та директору в їжу страшні гамівні пігулки! Або піділлють їй до страви настоянку жень-шеню. В Турянської, судячи з її надмірно румяного обличчя, була гіпертонічна хвороба. А від цього еліксиру її артеріальний тиск зашкалив би під двісті! І тоді їй триндилець! Або взагалі нічого не дадуть, лише пупець їй зеленкою змастять, як це часто робила сама Турянська, аби показати, як вона дбає про здоровя діток, і запевняючи їх, що вони вже виздоровіли. Вихованці, які від самого народження не могли вибратися із цупких пальців медиків, марили, як битимуть лікарку, коли вона уже буде старою і немічною. І це було єдиною розрадою у їхньому нужденному житті. Але вступити до медичної школи поталанило лише Маряні: інші погано вчилися, не розуміли багатьох слів, наприклад, не знали, що таке багаття (це, коли чогось дуже багато, скажімо, морозива, замість якого вони взимку смокчуть шматочки бурульки? Так?), а про зміст розповіді виховательки чи вчительки нерідко здогадувалися з інтонації її голосу. Тож як могли ці страждальці бодай намагатися покращити свій інтелект, якщо у них не було батьків, які би постійно вишколювали їх на вундеркіндів, вимагали виправдати їхні батьківські сподівання, віддячити за турботу і завершити те, чого не вдалося у своєму житті здійснити їм, татові і мамі.
В найтяжчі хвилини свого життя Маряна хотіла, щоб у неї була мама, яка заступилася б за неї перед лихою вихователькою і лікаркою. Знала з розмови із Вовусиком Смішкомхлопчаком із просікою на лівій брівці, яку йому лопатою зробив сусід-одноліток. У цього Вовусика колись була сімя і він розповідав, що в кого є мама, того інші бояться скривдити. Сам Вовусик як, бувало, мамі поскаржиться, то всім хуліганам ставало непереливки
Вихователі завжди мали з дітиськами клопіт, коли доводилося вивчати з ними пісню «Рідна мати моя» Бо вихованці не розуміли, чому ця мати «ночей недоспала». Вони краще сприймали розповіді тих ровесників, які, перед тим, як потрапити на державне утримання, проживали в отчому домі. Але згодом їхні родичі чи то трагічно загинули, чи потрапили до тюрми, чи то їх позбавили батьківських прав через недбальство та пияцтво. Тож ці дітлахи іноді хвалилися своїм друзям по нещастю, як їм жилося в сімї.
Як я ще був з татом і з мамою, згадував якось Іванко Зівацький, маленький і кругленький, мов ґудзичок, із зашмурганим носиком, то вони, бувало, куплять горілки, а на закускуцукерки. І давали мені цих цукерок аж цілу жменю!
І горілку також? допитувалися дітки, зачаровано округливши оченята.
Нє,відповідав Зівацький, втираючись ніздрі рукавом свого светра, який виконував роль носовичка. Горілки вони мені не наливали, бо їм би самим не вистачило!
А Петрик Повітруля (опецькуватий, мов жолудь, ще й у дівчачому пальтечку), коли потрапив до їхньої групи, то в перший же день розповідав:
Моя мама шодня приводила до хати всяких дядьків, а мене із самого ранку випускала на вулицю, шоби я їм не заважав. А ше вона клала мені до торбинки ножичок, півбуханки хліба та кавалок «кубаси» і вішала мені на шию, аби я міг собі перекусити. Та й добре ж мені було. Ходив, куди мені сі схоче, і гуляв аж до півночі!
Дітки слухали, затаївши подих, а очка їхні блищали, як у лихоманці. Після подібних розповідей очевидців з волі їм так кортіло жити вдома, поза розкладом, і ні з ким не ділитися льодяниками. І тоді в інтернаті наставала така тиша, яку в інші дні марно намагалися встановити вихователі, роздаючи малятам наліво й направо запотиличники й штурхани.
Вряди-годи траплялося, що когось із дітлахів всиновлювали. Тож і Маряночка сподівалася на таке щастя і, коли, бувало, загледить на порозі інтернату дядечка з тітонькою, то її оченята загорялися надією. Проте, на жаль, вона була приречена на роль гарної живої іграшки, якій відвідувачам було так приємно чіпляти на голівку величезний бантик. Далі справа не заходила. Захожі захоплювалися нею, а брали за названих доньок інших дівчаток. Бо вихователька Мирослава Йосипівна, для якої Маряночка була улюбленим обєктом знущань, не бажала з нею розставатися і подбала про те, аби потенційні батьки обрали замість цієї симпатичної індійчаночки іншу дівчинку
Коли в ізоляторі очікували візиту гостей, то добра вихователька Уляна Петрівна власноручно причепурювала підопічних, а Маряночку запихала в накрохмалену сукню із рожевого шовку й мережива. Хай відвідувачі бачать, що мешканці сиротинця живуть, приспівуючи та горя не знаючи. Для Чолки ж це був знак, що їй та іншим діткам влаштовують такий собі огляд перед тими, хто хотів би взяти малюка на виховання. І аж тремтіла перед перспективоювирватися з рук поганої Мирослави Йосипівни. Тож коли директор відчиняв двері, і добротворці входили до зали, Марянка не витримувала і стрімголов летіла, наче гвинтокрил, розчепіривши ручки, до тітки, яка їй найбільше сподобається. Обіймала відвідувачку за ноги, тицялася носиком в її долоні і про свою недоленьку їй жебоніла. Оскільки гостя нічого не розуміла, то брак слів Чолка намагалась компенсувати мімікою й жестами: страдницьки наморщувала лобик, вигинала краї ротика, а її благально-скорботні оченята так і промовляли: «Візьми мене! Ноги митиму і юшку питиму-у-у-у!» На допомогу приходила добра вихователька Уляна Петрівна. Знаючи про нелегке життя дівчинки, вона найбільше розхвалювала цю сиротинку перед потенційними батьками і просила вдочерити її. «Я вас благаю, заберіть дитя звідси, вмовляла Уляна Петрівна гостей. Воно від декого терпить таку наругу, що моє серце не витримує. Якщо з Марянки зроблять каліку, то я собі ніколи цього не прощу! Повірте, я й хвилиночки би не вагалася, якби не була холостячкою: мені закон не дозволяє взяти дитину!»