Святковий вечір скінчився геть поночі. Ми з Катею жили далеко від школи й ще ніколи так пізно не поверталися додому. Наполоханими тінями скрадалися в темряві парканів, боячись показати одна одній свій страх. Раптом почули за плечима тупотіння. То був Сашко зі своїм другом Олегом. Хлопці продержали нас під моїм двором мало не до півночі, аж мама потім сварилася.
Наступного дня домовилися зустрітись у центрі, біля будинку культури. Хлопці пригостили нас морозивом. Ми довго гуляли разом. Сашко й Олег пригостили нас морозивом. Розповідали різні історії, смішили нас А в понеділок уся школа гула, що Сашка Бережного, за яким упадала половина старшокласниць, зняла ота руда малявка Леська Корнієнчиха
У мене й справді розкішне руде волосся. Сашко любить його пестити й нізащо не дає відрізати. Отак і ходжу з кудлатою гривою, що метляється аж до пояса. Та мені й самій вона подобаєтьсяні в кого у нашому місті немає такої пишної зачіски.
Після закінчення одинадцятого класу Сашка восени забрали до війська. Що ми вже попоцілувалися перед розлукою Мої губи палали щемким жаром, а навіть при натяку на усмішку тріскалися та покривались брунатними крапельками. Я дуже пишалася, що зустрічаюсь із таким серйозним дорослим хлопцем і вважала це почуття мало не неземним коханням.
Після девятого класу поїхала і я до медучилища. Сашко часто приїздив до мене в Ніжинвін уже навчався у вищій школі міліції,і одного разу, блукаючи нічним парком, ми не зуміли погамувати своєї пристрасті
А при наступному побаченні Сашко, блискаючи очима, ошелешив мене новиною:
Я все сказав своїм!
Що сказав?
Як що!? розсердився він. Що тимоя дружина
Весілля справляли у липні, коли я з дипломом медсестри повернулася додому. Святкові столи поставили в нашому садку. Вся в сніжно-білому, оточена неослабною увагою, я почувалася на сьомому небі.
Ми з Сашком сиділи на чолі стола і слухали всілякі, часом, як ото водиться, непристойні, побажання.
Старшою дружкою в мене була Катя. Вона прийшла на весілля з кремезним смаглявим брюнетом, назвала його Юрком, своїм двоюрідним братом. Він сидів навпроти нас, посміхався ямочками щік, палахкотів жаром чорних очей. Той жар запалював полумям і мої щоки Я не розуміла, що зі мною коїться, але не могла відвести погляд від його обличчя. А коли він запросив мене на танець і поклав на плечі важкі гарячі долоні, затремтіла всім тілом і ледь не впала. Мов у тумані бачила Сашка, гостей і прагла лише тих бентежних обіймів
Надворі зовсім посутеніло. Застілля гуло бджолиним вуликом. Катя кудись вийшла, а за кілька хвилин поманила мене пальцем із-за веранди. Коли підійшла до неї, мовчки взяла мене за руку й повела у невідомість нічного саду. Під яблунею біліла сорочка Ступила крок, другийі опинилася в кільці дужих рук. Наполегливий поцілунок зімяв мої вуста, пронизав стрілою все тіло й відгукнувся солодким щемом у найпотаємніших його куточках
Лесю, чуєш, Лесю, шепотів задихаючись Юрко, в мене машина напоготові. Мерщій перевдягайсяі їдьмо. Я чекаю тебе на дорозі за садом.
Не знаю, що володіло тоді мною, яка сила піднімала ноги, руки. У голові стугоніло й не було жодної думки. Тихцем прокралася до своєї кімнати, тремтячими руками зняла весільне вбрання, вдягла спортивний костюм і кросівкий вислизнула у темінь саду.
Потужна «Тойота» летіла, мов на крилах, розрізаючи фарами липкий морок. Юрко сидів поруч, міцно стиснувши смужку губів. Десь аж за Конотопом зупинив авто і простягнув до мене руки
На ранок ми були в Харкові, у Юрковій квартирі, де все хизувалося великими статками. На зміну збудженню, якомусь несамовитому піднесенню, на мене накотилася хвиля загальмованості й дитячого страху перед скоєним. Мов то не зі мною все діялося. Що я тут роблю?! Дарма Юрко пестив мене, пригощав найвишуканішими ласощами. Моє серце скімлило, як місячне занесене щенятко, а слів не було зовсім, я оніміла. Нарешті не витримав і Юрко: «То чого ти їхала?!» Скулившись, застигла на канапі
А перед вечором у передпокої розпачливо закалатав дзвінокі до квартири ввірвався Сашко Схопив Юрка за сорочку, увіпхнув до кухні. Я, тремтячи, завмерла в куточку канапи. Спочатку з кухні долинали різкі голоси, що перебивали один одного, потім усе стихло.
Аж десь аж за годину вони вийшли, не дивлячись один на одного. Юрко зник у нетрях квартири, а Сашко підійшов до мене, поклав руку на голову.
Вставай, Лесю, поїдемо додому.
Страшні ридання, що німотно душили мої груди весь час, поки вони розмовляли, прорвали неміцну дамбу з витримки та сорому й струсили все тіло відчаєм.
Ну годі, годі, все добре, все буде добре, притис мою голову до своїх грудей Сашко.
Я відчула, як стугонить його серце, як з мого серця звалюється тяжкий камінь і його затоплюють тихі сльози каяття, а десь скраєчку бубнявіє пагінчик чогось бентежно-світлого. Пізніше я зрозуміла, що в ті хвилини в мені зароджувалось якесь нове почуття до чоловіка
Зараз уже притлумилося все те, але спершу, я бачила, Сашкові було дуже боляче, а що вже попопліткували в містечку Деякий час ми навіть жили нарізнокожен у своїх батьків. Я гнала Сашка, який майже щодня зявлявся у нас, вважала себе не гідною його кохання. Коли вже народилась Маринка і, заглядаючи в його щасливі очі, я спитала, чи він пробачив мені, Сашко якось кумедно скривився:
А що візьмеш із дурного рудого маляти? Коли б я тебе так не кохав Ну тавсе, забули! Назавжди.
І справдіжодним словом за всі ці роки не нагадав. А ось свекруха й тепер на мене вовком дивиться.
За цією згадкою я швидко промчала вулицею й завернула до відчиненої хвірточки на цвинтартак набагато ближче до центру, і люди іноді користуються вюнкою стежкою, що обєднує два світи. Ввечері я нізащо не ступила б на неї. Зараз же завзято кручу педалінезабаром восьма, а мені ще он куди їхати, і до Славка треба завезти мамину передачу.
Виїжджаю із-за куща шипшини й швидко виляю переднім колесомледь не наскочила на щось посеред стежки. Обминаючи, краєм ока чіпляюсь за той предмет і, скрикнувши, миттєво злітаю з велосипеда, кидаю його у траву й розгублено зупиняюся. Чомусь починають тремтіти ноги. На стежці лежить чорна блискуча босоніжка на шпильці. У неї взута невеличка засмагла нога, якао Боже! визирає із-за памятника Сторожко ступаю два кроки.
Дівчина лежить головою на камяному надгробку, підібгавши під себе ліву ногу. Великі блакитні очі оскліло дивляться в небо. Біляве волосся мокрою пеленою розвіялось навкруг голови, на віях застигли росинки, ліва рука відкинута далеко вбік, пальці стискають ремінець блискучої чорної сумочки, права, зігнута в лікті, лежить на грудях, ніби захищає їх долонею. Чомусь відзначаю бездоганний манікюр і сріблястий лак на довгих овальних нігтях.
Переборовши жах, все ж таки я медикобережно торкаюся тоненької руки. Вона холодна, мов мармур памятника
Ще раз кидаю погляд на небіжчицю. Щось знайоме. Блакитний топик, біла міні-спідничка, тоненький золотий ланцюжок на шиї, довге біляве волосся
Так, це та дівчина
3
Вона вже сиділа у вагоні, коли я, попрощавшись із Надею та Сергійком, повільно йшла проходом, шукаючи вільного місця. Якраз напроти неї була порожня вся лавка, і я зручно вмостилася в куточку.
Здригнувшись і заворкотівши, мов ситий кіт, електричка плавно рушила з місця, за вікном попливли київські краєвиди.
За кілька хвилин заляскали двері, і з обох кінців вагона залунало:
Каму мароженає? Сливачнає, шакаладнає, с арєхамі?
Піва! Свєжеє піва. С халадільніка
Газєта «Бєз цензури». Толька правда а наших палітіках
Піражочкі С мясам, с капустай, с картошкай
Гараскопи Каво інтєрєсуют гараскопи? Ат Глоби. На нєдєлю
За що терпіти не можу наші потяги, так за оцей гармидер. Як же гарно в дорозі помилуватися полями й далекими перелісками, помріяти, заплющивши очі, подрімати під ритмічний перестук коліс, алена тобі: піва, гараскопи, калбаса, піражочкі І так цілу дорогу.
От, скажіть мені, що воно таке? Читаю ж книги, журнали російською мовоюі нормально сприймаю. Та варто побути в Києві день-другий, поштовхатися по магазинах і базарах, як кислою оскомою осідає на серці ота «сталічная» мова. І вже хочеться швидше додому, аби почути рідне слово. Хай навіть із домішками суржику. Славко з мене сміється, зве націоналісткою. Та й на роботі дехто. Але що з дурних візьмеш? Хіба ж мало таких, кому все однояк говорити, в якій країні жити. А тоді плачемо, що все у нас погано. А як же воно буде добре, коли нехтуємо своїм, а чуже беремо за взірець? Чи де є таке у світі?!