Бішкунаків, як і буранів загалом, не буває в Україні, хоча Україна багата на степи. Та ж степи українські все більш лояльні до людини, тихі, якщо порівнювати їх із тими, народженими в Південному Казахстані. А там «бесконак» (як вимовляють мешканці тих країв)це кількаденний період сильного північно-східного вітру з пилюжною бурею. І усе це при безхмарному небі. Зазвичай такі катаклізми відбуваються наприкінці березняна початку квітня. Місцеві готові до бішкунаку, а прибульців він лякає й дивує одночасно. Щоб не дивуватись, потрібно прибульцям стати місцевими. Потрібно довго прожити в цих краях, щоб зрозуміти, чим ці краї дихають.
Починаючи з тридцятого року двадцятого століття радянська державницька машина посилено й безпробудно працювала над тим, аби перекувати щонайбільшу кількість люду на безмовних рабів, безправних та жалюгідних, позбавлених всіх прав і свобод, власності, гідності, честі: знищених духовно й морально, викиднів, злиднів, бандитів, ворогів.
Карлаг
1
У повному обсязі відчули на собі силу бішкунаку ті, хто оце на початку квітня прибув до селища Долинка, що загубилось посеред далеких казахстанських степів. Прибув їх, українців, вірмен, білорусів, росіян, грузинів, чеченців та інших націй цілий ешелон. Потяги, у яких колись перевозили хіба худобу, тепер залюбки транспортували розгалуженими залізничними шляхами так званих політичних вязнів. Скільки ж їх, тих політкаторжан, наплодилось! І не перерахувати. Чи не більше, ніж чесних та добропорядних людей. І де лиш вони могли узятись у такій прекрасній країні, як Радянський Союз? Вихрести, спльовки, відрижки та тваньтак їх величали там, звідкіля приїхали. Тут, у азійських степах, викинуті на задвірки, вихлюпнуті, як помиї, за паркан так званого нормального життя, мали б працювати на благо держави, зрікатись своїх слів, своєї правди, своїх вподобань і переконань. Мали б перековуватись, спокутувати вину.
КАРЛАГвиправна установа, як і сотні інших ЛАГів, що повиростали, як фурункули на тілі есересера, із неабияким задоволенням, гідним радості маніяка від нової жертви, що відкрив свої криваві обійми новим дармовим робітникам, щойно спеченим рабам, уже стриноженим, але ще не зломленим остаточно. Не всі вязні перетворювались на рабів, як цього бажалось тим, хто придумав та втілив у життя таку дієву систему. Не всі мирились із обставинами, які, мов у залізних тисках, знерухоміли їхню активність, але не могли дістатись душі. Були, звичайно, такі, що вважали: головне, аби давали попоїсти, а все інше не має вже значення. Та й ті, що так думали, не ставили на собі хрест, плекали надію на звільнення, на відновлення славного імені. Щоб не втратити остаточно людської подоби, боролись у першу чергу із собою, із власними внутрішніми сумнівами та пересторогами. Молили Бога послати сил, аби не зламатись, не схилити безвольно коліно перед абсолютним злом, не лягти під нього, як дешева шльондра під вбивцю своїх дітей. Бо ж чи не кожен арештант, принаймні глибоко в душі, не відмовився від своїх вчинків та слів, які й привели його у виправний табір. Чи не кожен із цих знедолених чекав над усе тієї щасливої миті, коли там, нагорі, на самому вершечку совіцької піраміди, побудованої з мільйонів задубілих трупів, розберуться з усім цим неподобством, з помилками судових трійок, з анонімами, з упередженим ставленням до підозрюваних. Мріяли, романтики, що ось-ось, лиш трошки почекати, вождьсправедливий, хоч і суворий,дасть більш-менш обєктивну оцінку діям своїх підлеглих, накаже переглянути сфабриковані справи, підпише великодушно, батьківською турботливою рукою наказ про реабілітацію чи про амністію й поверне у святковій обстановці усі забрані звання, нагороди, помешкання, майно та повагу друзів, знайомих та сусідів.
Не може бути,рвали на собі волосся, вибілюючи вусатого керманича.Не вірю. Він нічого не знає, його вводять в оману!
Так, вряди-годи його вводили в оману, приписуючи зайвий нуль до відомостей про розстріляних. Дуже вже ці великі цифри тішили того, на чиєму обличчі чорти горох молотили.
Викреслені зі списків совіцької цивілізації, яку, ту цивілізацію, всі вони дружно й будували, аж пупи їм розвязувались, опинились за тисячі кілометрів від музеїв, театрів, магазинів. Вивантажились однорідною отарою на незнайомій території, яка була підписана чіткими чорними літерами, припасованими до невеличкого сараю. Селище Долинка. Така ніжна й пестлива назва Мовчки, понуро роздивлялись навкруги, намагались відгадати, куди їх поведуть. Закривались руками й піднімали коміри, відгороджуючись від скаженого вітру. А той штовхав новоприбулих вязнів, противився, аби ці зайди щось та побачили на підпорядкованій йому землі. Із величезного товпища ворогів народу, які, ніби річковий потік, винеслись на перон із низки рудих вагонів, викликали за списком зо два десятки засуджених та повели їх за периметр залізничної станції прочищеною від снігу дорогою, котра сполучала вокзал з адміністративною будівлею. Решті караульні гукнули: «Руш!», передаючи той вигук один одному, як це роблять спортовці з естафетною паличкою. Колона, дрібно перебираючи безліччю ніг, як величезна комаха багатоніжка, посунула по перону, і згодом її хвіст було видно аж на полі, а голова вже встигла упірнути за горизонт.
Куди нас?наважився запитати в енкаведистів один із тих двох десятків обранихвисокий статечний чоловік. Його голос звучав, як із радіо,обємно та гучно.
А тобі не все одно,відповів охоронець, який ішов поруч.
Охоронець перевірив, чи не бачить начальство, яке очолювало почт, і швидко тицьнув тому, хто питав, недопалок цигарки.
Та я ж нечоловік передав куриво сусіду по колонічорноокому сутулому дядькові.
Дякую,сусід затягнувся глибоко, зі знанням справи й передав недопалок іншому вязню, по праву руку від себе.
Юрій Яковичупочав був говорити той, але не завершив, бо його перебили:
Номер тридцять чотири двадцять два, стулити пельку!
Номер тридцять чотири двадцять два замовк, іще більше зсутулившись, мало не перегнувшись удвоє, а його супутник, той, що не палив, подивився на свою нашивку, чи, бува, не до нього адресоване звернення. Ні, в нього інші цифри, але говорити вже не хотілось, бо арештанти дійшли до сходинок, що вели у будівлю, оздоблену чотирма колонами.
Прямо тобі стиль неогрек,посміхнувся Юрій Якович.Не згірш, як Оксфорд, друже Гнате!
А ви були?поцікавився Гнат.
Та проходив деякими коридорами,відповів немолодий вже чоловік, який тримався за живіт і по обличчю якого пробігали судоми болю.
Численна та ієрархічно вибудувана адміністрація карагандинського виправно-трудового таборудержави в державіпідпорядковувалась виключно центру, тобто Москві. Отримали телеграмою наказвиконують. Оце попереду ешелону прийшло розпорядження: прискіпливо придивитись до групи так званих інтелігентів, провести додаткові допити на місці, виявити й запобігти можливим провокаціям, агітаціям та іншим видам протиправної діяльності, яку зазначені особи можуть вести у таборі. «При нагоді завербувати»,додавав уже від себе начальник табору й призначав відповідальних за інтелігентів.
Ворогів, після того як завели у приміщення, розділили й кожного доправили до окремої камери з окремим прискіпливим та принциповим слідчим. Покос увійшов до охайної кімнатки на другому поверсі. Ніщо не нагадувало в цій кімнаті про вязницю; чай у склянці з металевим підстаканником на столі, тарілочка з двома бутербродамибілий хліб, дірчастий сир, а з-під сиру виблискує масло. Юрій Якович ніби приріс поглядом до тієї тарілочкиавжеж, встиг забути, як виглядає нормальне людське їдло. Тоді погляд сковзнув праворуч. А там тека. Розкрита. У теці окрім протоколівйого листи, фотографії друзів, листівки з різних куточків Європи. А ще стирчить із-під них краєчок старої газети з латинськими літерами. Слідчий перехоплює погляд вязня, нашвидкуруч закриває теку. На ній у нижньому кутку червоним написаноагент Серп. Слідчий перевертає теку іншим боком і посміхається дружньо
Сідайте, сідайте,якось аж надто запопадливо запросив слідчий.Ви ж Юрій Будяк? Письменник? А я ваші вірші любив і дітям читаю. У мене хлопчик і дівчинка.