Я ніколи не забуду цей чудовий день, зізналася дівчина, кидаючи на Федька щасливий погляд.
Я теж, відповів він, дивлячись у її сяючі очі.
Підходячи до річки, Катря вивільнила руку, бо село було вже зовсім близько, і люди могли подумати про них казна-що. Лише зараз їй стало ніяково за те, що вранці збрехала дідові. А ще почала мучити совість за те, що вони з Федьком нічого не сказали Ромкові.
«А втім, заспокоїла себе Катря, я не зобовязувалася про все доповідати Романові».
Як на лихо, вони зустріли хлопця біля свого подвіря. Він привітався, кинув оком на відерця із суницями й спитав:
За ягодами ходили?
Катря ладна була крізь землю провалитися! Вона гарячково почала думати, що сказати, чи вже й збрехати на своє виправдання, але її виручив Федько.
Так. Суниць у лісі дуже багато, сказав просто, ніби вони з Катрею вдвох, а не втрьох, ходили до лісу вже не раз.
Я й бачу, сумно посміхнувся Роман.
Ну, я пішов. Бувайте! кивнув Федір і пішов до свого двору.
У погляді Романа було німе питання. Катерина зрозуміла, що Федір залишив її для того, щоб вона сама дала відповідь на це питання.
Ромцю, не ображайся на нас, сказала вона й спробувала посміхнутися так, як робила це завжди, щоб залагодити сварку. Вона хотіла взяти Романа за руку, але він похапцем засунув її у кишеню.
Виходь сьогодні ввечері гуляти, сказав, не встоявши перед її посмішкою.
Не можу.
Якщо щось треба зробити по господарству, то я допоможу.
Я буду зайнята. У мене справи, Катерині довелося збрехати вдруге за цей день.
Виходь лише на півгодини, у голосі Романа прозвучали благаючі нотки.
Катерині було шкода хлопця, бо він був її найкращим, найвірнішим другом.
Ні, вже твердо відповіла вона.
Чому?
Бо сьогодні, Ромцю, скінчилося наше дитинство.
4
Катерина накривала стіл для вечері, коли почула лемент діда зі спальні.
Де ковінька?! Хто взяв ковіньку?!
Дівчина заглянула в прочинені двері.
Що тут сталося, діду? спитала вона, побачивши, що той повзає по підлозі.
Де Варина ковінька? підняв він голову і розгублено закліпав очима.
Це було так кумедно, що Катря не втрималася і розсміялася.
Та ось вона, подала палицю, стоїть, де й завжди.
Справді. А я її там не бачив, дід став ще смішнішим, зробивши від подиву великі очі так, що бабуся не стрималася й теж розсміялася.
Оце так! витираючи сльози від сміху, сказала вона. Ось вам і Лука: рукавиці за пазухою, а він їх шука!
Оце тобі й на! дід гучно ляснув себе долонями по колінах. Виходить, що я пошився в дурні.
Буває, розвела руками Катря. Бабусю, сьогодні сама дійдеш до столу, чи допомогти?
Мені є кому допомагати. А ти йди, не хвилюйся за мене. Краще матері на кухні допоможи чимось.
Не запізнюйтесь на вечерю, бо батько, самі знаєте, як стомлюється за день на своєму тракторі, сказала Катря й майнула на кухню.
Там посеред кімнати стояв великий деревяний, важкий і старезний стіл. Коли купували нові меблі, то замінили все, окрім цього стола. І були на те поважні причини. По-перше, він був круглий, і можна було вільно ходити навколо нього, не боячись ненароком зачепитися й залишити на тілі добрячий синець. По-друге, якщо ж хтось і натикався на стіл, то він стояв, як укопаний, на одному місці, а вміст тарілок не мав жодних шансів розплескатися По-третє, за ним могли зібратися скільки завгодно людей. Для цього треба було лише трохи потіснитися й підставити кілька додаткових стільців. Зверху стіл був завжди застелений свіжою клейонкою, тому ніхто не бачив, що його товсті ніжки були деінде поточені шашелем, але це було не важливо. Головне, що за ним щодня збиралася на вечерю вся родина багато років поспіль. Снідати та обідати могли члени сімї в різний час, а от вечеряли разом. Коли навесні батько Катрі затримувався допізна на роботі, то всі чекали його повернення. Наприкінці літа починалися жнива, тоді батько з трактора пересідав на комбайн і працював на збиранні зернових до півночі. Повертався втомлений, запорошений, але вдома його чекала вся родина. Він швидко вмивався у дворі, потім виливав на себе відро холодної води, ухав, ахав і задоволено крякав. Куди й дівалася втома, коли зустрічався поглядом із рідними людьми, які чекали на нього допізна за цим круглим старим столом.
Татку, ти пахнеш свіжим хлібом, колись сказала йому Катря.
Ні, донечко, засміявся той, я не можу пахнути хлібом, бо я не печу його. Я лише збираю зерно.
Ні, заперечила дівчинка, ти пахнеш хлібом!
Знаючи, що Катря дуже вперта, батько не став сперечатися.
Хлібом? Нехай буде хлібом, погодився він. Мати вже подоїла корову, процідила молоко й стомлено сіла на стілець.
Зараз татко прийде, сказала Катря, глянувши на стіну, де висів годинник. У мене все готове.
Бабуся вже почала ходити, спираючись на палицю. І зараз вона поволі, aлe своїми ногами, під захопленим поглядом дідуся, дійшла до столу та сіла на стілець. Тільки-но всі усілися, нагодився й батько.
Я вчасно! посміхнувся він, сідаючи до гурту. Дружно зацокотіли ложки, коли сімя взялася до їжі. Коли вечеря підходила до кінця, батько поклав ложку на стіл, витер рушничком губи й поважно та голосно сказав:
Катерино!
Усі притихли. Батько так звертався до Катрі лише тоді, коли мала відбутися серйозна розмова.
Що, татку? дівчина здивовано глянула на нього.
Батько поважно обвів поглядом присутніх, поморщив лоба задля годиться.
Незабаром Катерина закінчує навчання в школі, почав він басовито, чітко вимовляючи кожне слово, ніби читав промову з великої трибуни. Ми всі впевнені, що вона отримає золоту медаль. Так, Катерино?
Так, впевнено відповіла дівчина, усе ще не розуміючи, куди батько хилить.
Добре. Це дуже добре. Вважаю, що це велика заслуга й самої Катерини, і її матері, моєї дружини Марини, що зростила гарну доньку.
А я до чого? мати здвигнула плечима. Якби свого розуму в Катрі не було, то чужого не вставиш.
Спасибі й вам, Оресте Мироновичу, і вам, Варваро Іллівно, що були завжди поруч із моєю донькою, що її підтримували й любили. Батько на мить замовк, і настала така тиша, що було навіть чути, як десь бється у віконне скло та дзижчить муха. Настав час, Катерино, обирати подальшу долю. Ти вже остаточно вирішила, ким хочеш бути?
Учителькою української мови та літератури, швидко відповіла Катря.
Непоганий вибір, очі батька потеплішали. Схвалюю.
І якщо вже ми всі зібралися тут, то я хочу сказали, що маю намір вчитися заочно, сказала поспіхом Катря й завмерла в очікуванні вироку батька.
Дід одразу ж задоволено посміхнувся та нетерпляче засовався на стільці від хвилювання, бо це означало, що Катря буде жити й надалі в селі. Він, напевне, хотів ще сказати, що будинок для онуки на їхньому ж рідному подвірї вже майже добудований, і залишилось зовсім трішки, щоб можна було в ньому жити, але глянув на батька, підтиснув тонку смугу губ і промовчав, чекаючи слушного часу.
Заочно? перепитав батько. А чому б і ні? Ні, ми з матірю не заперечуватимемо, якщо ти, Катерино, виявиш бажання навчатися на стаціонарі, скуштувати студентського життя. Доки маємо сили та здоровя, то будемо працювати, заробляти гроші й допомагати тобі в усьому. Aлe ти вже доросла, і маєш повне право зробити свій вибір. Тим паче, що у вересні одна з виховательок нашого колгоспного дитсадка йде в декретну відпустку, і вивільняється її місце.
Зачувши цю новину, дід Орест під напливом емоцій, що його розпирали зсередини, не витримав, підскочив на радощах на стільці й уже розкрив рота, щоб щось сказати, але мяка долоня дружини, що лягла на його руку, стримала його порив, і він знову сів на стілець.
Aлe ж це не означає, що я зможу працювати на її місці? спитала Катерина.
Іван Максимович, наш сусід і голова колгоспу, сам запропонував цю посаду для тебе, поважно відповів батько, а дівчина зашарілася при одній згадці про сімю Федька. Якщо вступиш до педагогічного інституту, то у вересні вже зможеш піти на роботу. Почнеш із виховательки дитсадка, а там, дивись, і в школі вивільниться місце.