Усіх поранених та загиблих ми вивезли до пішохідного містка на трофейній «газелі», навіть не знаю, що б ми без неї робили. Коли ми вранці йшли в наступ, то на кожному перехресті залишали кулеметників, які тепер прикривали наш відхід. Біля містка чергувало відділення Занози, де серед інших бійців відхід штурмової групи забезпечував і Франко. Йшли через низ, через залізницюміст прострілювали вже з кількох сторін. Франко допомагав носити поранених і, пригинаючись від мінометних мін, кілька разів перебігав на той бік і повертався. Їм залишалося протриматися зовсім трохи, можливо, кілька хвилин, коли поруч упала міна. Майстра поранило в обличчя, а Франку попало в голову та груди. «Так боляче дихати, шепотів він, так боляче дихати» Ми хотіли вірити, що його можна врятувати, але знали, що ценеможливо.
Кордон. Вторгнення
Тиша на кордоні,стверджує Карацупа, найнебезпечніша річ.
Але ви цьому не вірте. Найнебезпечніша річ на кордоніце коли пропускний пункт, на якому ви чергуєте, криють мінометами чотири години поспіль. А найхріновіші відчуття виникають тоді, коли в День Незалежності твоєї країни колони військової техніки покидають бойові рубежі й похмуро відступають тобі за спину.
Агов, Нацгвардія, гукаємо мужиків на броні,відступаєш?
Відходимо на заздалегідь підготовлені позиції,відповідають хлопці осиплими голосами. Утомлені порожні очі цих солдатів забути неможливо, таких очей не буває в живих людей.
Оглушливо ревуть танки, брязкають по червоній твердій, як каміння, землі гусениці, здіймаючи в розпеченому серпневому повітрі суху, дрібну, наче з цегли, пилюку, натужно пихтять старенькі беемпе і бетеери. На нашу техніку без сліз не глянешуся побита, багато йде на зчіпці, у машин клинить то коробки передач, то башти, то ще щось. Жорстоко матюкаючись, вилазять з броні мехводи з кувалдами та монтировками і поспішають усунути негараздиніхто не хоче затримуватися тут довше, ніж передбачено швидкістю транспортного засобу. Ззаду, впираючись один в одного бамперами, глохнуть, закипаючи, шістдесят шості «газони-шишарики» і сто тридцять перші «зіли», завантажені по самісінькі борти боєкомплектом, і майже в кожній машині, всупереч інструкціям та здоровому глузду, сидять, лежать прямісінько на ящиках з мінами та патронами люди. Піднявши капоти, втомлені та знервовані водії, згнітивши серце, поливають водою із пластикових пляшок бензонасоситонкими-тонкими цівками: в таку спеку вода тут на вагу золота. І звідусільз броні, з кузовів, з люківна нас дивляться пусті зіниці, в яких на тлі вицвілої байдужості тліють помаранчеві вогники радості. Вони вирвалися з пекла, їм пощастиловони йдуть, а це означає що, можливо, вони залишаться живими, на відміну від тих, хто зараз там, на Савур-Могилі.
Ми проводжаємо чергову колону поглядом. Українська армія залишає «Сектор Д».
Ще декілька днів тому ми спостерігали, як наші збройники після ротації йшли на Сауркубадьорі та веселі, сповнені ентузіазму, а сьогодні вони повзуть назадпобиті, страшні, розгублені.
Там капкан, каже суворий танкіст. Розстріл. У нього майже немає брів і обпечене обличчя: «Прикордонник, ти життя не бачив, у танку не горів!»жартує він без усмішки, без емоцій, автоматично, немов заряджаючи магазин «ак». А можливо, і не жартує зовсім.
Вони йдутьми залишаємось. Мице пересувний прикордонний загін, 48 чоловік, добровольці-контрактники. Нас непогано підготували й озброїли, поганяли на полігонах, навчили стріляти з агеес і «мух», а потім посадили на три «газони», перефарбовані в захисний зелений колір, які, вочевидь, у мирному житті розвозили продукти в сільські магазини, і в середині червня відправили сюди, на кордон, у Донецьку область на пропускний пункт «Успенка». Служба звичайнадобові та денні наряди для кулеметників і снайперів, інші бійців «секретах» або на пропускному пункті. Перевіряємо документи, патрулюємо місцевість, інколи затримуємо порушників, останнім, три дні тому, взяли наркомана з Ростовавесь у наколках, венив дірках, їхав до нас воювати, одуд. Загалом, нічого складного, і коли б не міномети, які почали лупити по нам числа з двадцятого, то жити можна. А з мінометамині, жити не можна. Лікарі не дозволяють.
На висотку над Григорівкою щоденний наряддесять чоловік. Висотка, як-то кажуть, панівна, звідси російська територіяяк на долоні. Ми бачимо, як заходять на позиції, швидко розвертаючи бойові розрахунки, російські «гради», і довбають по Савур-Могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж останній епізод «Зоряних війн» у кінотеатрі 5Дсмертоносні феєрверки пролітають майже над нашими головами. Звідси добре видно багнет гранітного памятника солдатам Великої Вітчизняної на курганініщо його не бере. Там ще вчора майорів український прапор, сьогодні ми бачимо там прапор «Новоросії».
Між Марїнкою і Савур-Могилоюз Росіїтягнеться глибокий і довгий яр, ідеальне місце для проходу важкої техніки. Сюди вже намагалися заходити танки з того боку, Т-72, їх легко розпізнати по характерному звуку (наші кричать так, що вуха закладає), а цімодифіковані, бурчать тихозбройники встигли відійти, не приймаючи бою, і передали координати артилеріїнакрили рясним вогнем.
У нас є наказ відступати? задаємо самі собі питання, відповідь на яке знаємо заздалегідь.
У нас немає наказу відступати! звучить патріотично, але на душі скребуть чорні коти. Дуже хочеться вірити, що нас не кинули тут напризволяще.
А який у нас є наказ?
Наказ охороняти державний кордон.
Але де він, цей кордон? Його немає в тому строгому розумінні, до якого ми звикли по фільмах або, можливо, хтось по службі в Радянській армії: смугасті стовпи з назвами держав, демаркаційна лінія, колючий дріт; ні, це звичайна пересічена місцевість без жодних маркувань. Тому на карті ми можемо лише приблизно провести олівцем умовну межуось, бачите, це кордон між Україною і Росією. По суті, ознаки і символи державного кордону тутце пропускні пункти з державними прапорами. І користь від цих ПП хіба що в тому, щоб отримати в паспорті штамп і міграційну карту, якщо перетинаєш кордон офіційно. Загалом, у мирний частут рай для контрабандистів і прикордонників, катайся туди-сюди скільки завгодно, до того ж завжди можна домовитися, всі своїі погранці, і контрабандисти, а «контрабасу» у всі часи на всіх вистачало.
Обидва прикордонні загониі місцевий, стаціонарний, і наш, пересувнийбазуються в Амвросіївці, майже в центрі міста. Містечко невелике, районний центр, населеннятисяч двадцять, багато хто працює в Росії, що й не дивнодо кордону рукою подати, гарному танкупівгодини ходу. «Іронія долі,говорить Академік, півроку тому я буквально за пятисот метрів від цієї застави, на сусідній вулиці, відкривав філію нашої аграрної академії. А тепер сиджу тут із автоматом у руках». Ми, як і раніше, ходимо в наряди і «секрети», але на ПП «Успенка» нікого вже немає. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немає.
Спершу росіяни туди для остраху закинули мін тридцять-сорок, ніби натякаючи, щоб ми забиралися гетьспалили пару будок осторонь, і все, заспокоїлися. Стріляли метрів із чотирьохсот-пятисот, били одразу з-за російського пропускного пункту, навіть не ховаючись, бо знали, що у відповідь вогню не буде. Коли міни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стріляли під кутом мало не 90 градусів: ти чуєш пострілпух! і тут жешшшшшшшшколи міна вже падає.
До того, як почалися масовані обстріли, декілька днів підряд місцевий люд виходив до Росії. Черги на пропускному пункті стояли в декілька кілометрів, товпилися, квапилися, в останній день людей взагалі вивозили «уралами», немов перед землетрусом.
Інколи ми намагалися з тими, хто їде, розмовляти про любов до Батьківщини і священний борг кожного чоловіка. Академік молодикові говорить так ввічливо, ставлячи штамп у паспорт:
У тебе ж удома війна. Ти ж чоловік, куди ти виїжджаєш? Ми от зі всієї України сюди приїхали
Тобі треба, ти і воюй! відповідає той і плює собі під ноги. Добре, що не в морду Академіку.
Така от розмовапро нерозділену любов та священний борг.