Поступово, за розмовами, наїлися як удави.
А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої в теплiй водi марлiаби обтерти коровячi дiйки.
Я з вами! пiдхопилась я. Подивитися хочу.
Ходи, дитино, ходи, й загримiла дійницею попереду.
У стайнi стояв теплий коровячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи травяну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого ґедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.
На-ай, Зозулько! прикрикнула на неї жiнка, провела рукою по коровячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила відро мiж розчепiрених колiн.
Першi цiвки молока дзвiнко вдарили в металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на мякий, шиплячий, й зiбє на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто в дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доїти корову, стояла збоку, простягаючи горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю Обережно торкалася верхньою губою теплої пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.
Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?
Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ґанку. Марiйка збирала зi столу.
Що у вас з Олегом? вiд порогу зустрiла мене питанням. Так, нiби ми не закiнчили розпочатої розмови. Або нiби вона продовжила свої думки вголос. Щось серйозне?
Сама не знаю Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще пє вiн, Марiйко
Петро теж пив. I вже два рокианi краплi. А ранiшематiнко Божа! згадати лячно Розказати?
Марiйка струсонула над мискою iз зiбраним посудом шмату, якою стирала зi столу, сiла до мене, стишила голос.
Не повiриш, до бiйок доходило. Звiром ставав. Чого я тiльки не робила!.. Навiть фотографувала його пяного, записувала на магнiтофон розмови дурнi Згодом показувалаподивися на себе. Давала послухати: чуєш, що верзеш. Нiчого не допомагало Коли тверезийзовсiм iнша людина, хоч до рани прикладай. У нас тут жiнки є, вiд багатьох хворiб лiкують А от перед цiєю бiдою безсилi.
Щось у сiнях гримнуло. Петро вилаявся впiвголоса, зайшов до кiмнати, глянув на жiнок: усе зрозумiло, час жiночих секретiв. «Пiду я, дiвчата, до телевiзора». «Спочатку подивись, аби малi портфелi поскладали».
А одного разу до нас приїхали поважнi люди зi Львова, на вовкiв полювали, повела далi, коли за чоловiком зачинилися дверi, i серед них був лiкар, Iван Iванович. Вони у нас тиждень жили. Мисливцям тут зручно зупинятись, ми ж пiд самим лiсом, крайня хата Лiкар два днi приглядався, а тодi сказав Петровi: давай, чоловiче, поговоримо А тодi попросив його не пити пять днiв. На шостий день Iван Iванович три години з Петром розмовляв. Три години сидiли на подвiрї! Вперше таке бачила, аби Петро слухав без посмiшки, без своїх пiдколок, ще й запитував, ще й сам лiкаревi щось розповiдав А тодi зайшли до хати, попросили мене вийтине бачила, що там далi робиться. Хвилин сiм це тривало. I з того часу Петра немов пiдмiнили, знову став таким, як був колись.
Закодувався?
Нiби й не закодувався Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлкипереконалася Може, й тягнета ж не пє. Я що сказати хочу Може, Олега до того лiкаря завезти?
Ти думаєш, я нiчого не робила? Настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову. Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живе, як хоче. Вiн хоче так.
Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз памятi iнший, який нiколи не пив, але був страшенним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаємо з їхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтлодiти та баба полягали спати.
Хоча хата зовнi справляла враження невеликої, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з нихкухня. Можна пройти по колу злiва направо або справа налiво й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями ще півгодини тому хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.
Тихенько зiбрали зi столу.
Це буде твоя кiмната, зараз постелю, сказала Марiя.
Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею верандацегляна простора прибудова з пятьма вiкнами.
Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолiзгадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись, як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.
А теперсюрприз! пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.
Метеоритний чорнослив у шоколадi! я вiдчула себе фокусником з цирку. Памятаєш?
Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.
То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiря» i вже далеко не такi смачні, як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали мякуш чорносливу, вкладали у сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукеркиi вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання всiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.
Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.
Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що зявлялися в продажу, проводили ретельний тест- контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацiї, приносили на лекцiї пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.
Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки вяленої динi та насiння соняшника в шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно зявилася в крамницях). Шоколадне сiмячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечокчудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаємодоповнюючих смакiв.
Насiння в шоколадi та вялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусиллязаради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.
Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакої! Без нас?!
А памятаєш, як ти купила коробку з тiстечками i ми зїли їх на останнiй парi? згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.
Таке не забувається. Того дня Марiя їхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечоккожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?»запропонувала подруга. Ми розвязали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришкуi кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.
«Якiсь вони занадто маленькi», зауважила Марiя.
У її голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне зїмо?»запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетикзабула! там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почалийого вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо в коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкої шеренги ще й трубочку.
А потiмкошичок iз пiрамiдкою безе. I щепрямокутник листкового торта Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновокне везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми зїли еклер.