Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався у своє оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».
Повернулася за кермо i кiлька хвилин не торкалася ключа запалювання.
За Старою Сiллю пейзаж на обрiї змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила кудичи то сiло за довге блакитне пасмо, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно булоi вже немає.
Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцільного пасма чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.
Хоч як дивно, памятала це мiсцеми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi всiєю групою їхали до Марiйки на весiлля у її пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!»та й заклякли на поворотi, забувши про команду «Дiвчатаналiво, хлопцi направо». Зясувалося, що тримаємо путь за тi гори. I тодi немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант«За пазухою».
Тему грудей розвинув Марiйчин дядьковiн гонорово приїхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважав молодняк своїми жартами: «У Старосамбiрському районi є три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки»
I перший реготав по-школярськи над своїми дотепами.
Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краєвидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд нихнайбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машинитака проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни в деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запамятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?
Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежногоусе проходить повз мене, однаково не встигаю. Що далiто бiльше не встигаю.
У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi свої принадивона достигла, нiби пiзнє яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiєї стадiї в iншу. Памятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своєму проспектi Корольоваi побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь Пропустивши всi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!
Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.
Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала? Е нi, у кожного деревасвiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв А такими, може, лиш я їх побачила.
У жовтнi сутенiє рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно обїжджаючи ями. Дорогадля вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не має вибору. Смерть ходовiй частинiяк i понад десять рокiв тому, коли ми їхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на ґрунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.
Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичкаходити в сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку
Марiйчина хата
Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, запнувшись у вовняну картату хустку.
Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.
Чого стоїш на холодi? дорiкнула їй. Ти ж сказалакрайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!
Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохиi кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася в прикордоннiй зонi.
Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:
Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закруткиi продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!
Марiя засмiялася.
Заїжджай сюди, показала рукою. Сюди давай, за стодолу.
У сiнях деревяної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками в сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже в третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.
Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мамапанi Олязалишилася такою ж, якою була в часи нашого студентства. Уже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я памятала її покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiлпритрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттєво наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.
Давно на тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! закомандувала Марiя. Усе рештапотiм.
Обiцяла молоком вiдпоювати, нагадала я, побачивши стiл, а наготували, як на весiлля.
Йой! озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розвязуючи фартух. Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.
Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.
Панi Олю, зупинила її,це в мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся
Господиня розгублено озирнулась на доньку.
Мамо, пiдтримала мене Марiйка. Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли
Воно несвiже, вранiшнє,не вгамовувалася панi Оля.
Мене ця фраза розчулила остаточно.
Несвiже вранiшнє?! повторила я. Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє
Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийникаточної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.
Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцiотримала порцiю води з бачка Нiби вчора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з нихлюдям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю в дровiтню не збирається.
Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрахвареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнiокремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром або i з тим, i з тим навпiл. А другiз квасною капустою. Знаю. Якби були без шкварок, ще б засумнiваласяраптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.
Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв і не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.
Петро тим часом витягнув з глибин старого рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.
А може вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, по келишку бiмберу за зустрiч?
Я негайно погодилася:
За законом гармонiїтiльки бiмбер!
До такої гостини i справдi пасувало не що інше, як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.