Дивися мені, не забудь.
Ручку більше не торсають. Кроки коридором віддаляються. Тиша.
Нелюдським зусиллям підіймаю себе з підлоги. Земля похитується, обертається в мене під ногами. У роті присмак такий, ніби в попільничку хтось вилив кружку пива. Краще б я почистила зубина дотик вони шорсткі. На передній частині своєї валізи я помічаю кишеньку, яка, якби я подумала про це раніше, видалася б мені цілком притомним місцем для зберігання паспорта. Відкриваю блискавку. Він там. Не можу повірити!
Читаю, ну просто про всяк випадок, імя на паспорті: Алвіна Найтлі. Ага, за останніми даними це начебто я. Роздивляюся фотографію. Стара світлина. Памятаю, я зробила її в фотокабінці на станції «Паддінґтон» у 2007-му, напередодні знайомства з Амброджо. Уважно вивчаю обличчя на світлині, усмішку, очі. Що в ній такого? Надія? Невинність? Молодість? Я видаюся невловно інакшою. Я гарна. Я заплющую очі, затамовую дух, вбираю біль у себе й ховаю його якнайдалі, замикаю глибоко в підвалі та викидаю ключ. Це було ще до всього. Мені було вісімнадцять, така молода, ще цнотлива. У мене ще була надія. Я проминаю фото й гортаю сторінки: порожні, незаймані. Без штампів. Без спогадів. Я ніде не була. Нічого не робила. Не виросла. Не переїхала.
Котра година? Чорт. Чому я не поставила будильник? Зараз 7:48 ранку. У мене трохи більше години, щоб дістатися до Гітроу. Не знаю, чи встигну. Я хапаю сукню, яка мені не личить, натягаю на себе, накидаю джинсовку, заляпану зубною пастою, та взуваю побиті «Рібоки». Я копирсаюся в шухлядах у пошуках дечого рожевого й гладенького, хапаю містера Діка та кидаю його в сумочку. Оглядаю кімнату. З неї мені не шкода втратити жодної речі. Нечупари, мабуть, спалять усе, коли дізнаються, що я не лишила їм десятки. І платні за останні два місяці. Я опираюся спокусі підпалити усе, йдучи звідси. Збігаю сходами й лечу геть звіси. Менш ніж за хвилину я опиняюся в метро.
* * *
Аеропорт Гітроу, Лондон
Метро тягнеться до аеропорту цілу вічність. У вагоні немає кондею. Це сауна, а не потяг. Турецький хамам, триклята лінія «Пікаділлі». Вона навіть гірша за Північну. Я сиджу на синтетичному помаранчевому плюші, намагаючись не зблювати. Поряд зі мною шмаркач у капюшоніграє в «Енґрі бьордз» на повну гучність, напихаючись чипсами. Де він о восьмій ранку дістав чипси? Я вдивляюся в його викривлене відображення у вікні навпроти. Пощастило йому, що я в гуморі.
Шкода, що в мене немає з собою книги. І сонячних окулярів. Флуоресцентні лампи світять яскравіше за сонце. Затуляю обличчя руками й цілу вічність чекаю в світі масних кислих запахів і набридливих компютерних мелодій. У горлі, ніби в мене в роті море, піднімається та опускається жовч. Кровоносні судини в мозку стук, стук, стук. Нащо я випила все те вино? Я ще не була в пеклі, але, думаю, там приблизно як тут. Я майже очікую, що зараз по цьому задимленому склу поповзе чорна жирна муха, що перетвориться на Вельзевула й прирече мене на вічні страждання.
Агов, Алвіно! скаже він на диснеївський манер. Ласкаво прошу до Інферно! Просто зараз на тебе чекають нескінченні тортури в нашому підземеллі, але спершу чому б не познайомитись із хлопцями? Осама, Аятолла, Іді, Пол, Адольф і Саддам, познайомтеся, цеАлвіна.
Оце так збіговисько членів. Я завжди думала, що Меґґі Тетчер теж буде тут. Але ні. Лише чоловіки. Це як місцевий клуб Баллінґтон, тільки без алкоголю й свинячих голів.
Коли я нарешті дістаюся-таки до аеропорту, проходження контролю перетворюється на жахіття: до рентгенівського апарату нескінченні черги, мені доводиться знімати взуття, пасок і куртку. Я кидаю сумочку в пластиковий контейнер, і вона проїжджає конвеєром. Я проходжу крізь металодетектор, і, звісно, він спрацьовує. БІІП! БІІП! БІІП! БІІП! О, ну чудово. Саме те, що мені зараз треба Жінка з кислим обличчям обшукує мене з голови до ніг. Я відчуваю запах тропічного кондиціонера, з яким вона випрала свою блузку. Було погано, але стає ще гірше.
Це ваша сумка, мадам? питає чоловік у формі.
Умгу, кажу я.
Пройдіть, будь ласка, сюди.
Я б така що не йшла туди, але в нього моя сумка, тож у мене не аж так багато варіантів. Я починаю пітніти, судомно перебираючи в голові, що забороненого там може бути. Наркотики нечупар? Але чого б вони опинилися в моїй сумочці? Вони використовують мене як курєра на Сицилію? Пляшка обємом більше 100 мл? Манікюрні ножиці? Я випадково спакувала туди мачете? Швейцарський ножик спокійнесенько лежить собі у валізі. Більше на думку не спадає нічого.
Здається, ваша сумка вібрує. Ви не були б такі ласкаві пояснити чому?
Він дивиться на мене з жалóбним обличчям. Із контейнера долинає пронизливе дзижчання. Я думаю про муху. Він думає про бомбу.
Навіть не уявляю, кажу я. Це однозначно не бомба.
В аеропорту краще не вимовляти слова на букву «Б», бо люди напружуються. Усі замовкають, обертаються й витріщаються на тебе. Жінка з кислим обличчям і ще двоє чоловіків у формі обступають мене. Насуплені. Один із них вдягає пластикові рукавички й відкриває блискавку моєї сумки. Дзижчання стає голоснішим. Мені хочеться померти на місція щойно зрозуміла, що там.
О, вам не сподобається те, що ви побачите, кажу я, коли вкрита латексом рука наближається до містера Діка. Один із чоловіків у формі дістає мого двадцятивосьмисантиметрового вібратора й показує всім. Люди довкола швидко дістають телефони й починають знімати.
Що це таке? питає він.
Це яскраво-рожева копія ерегованого пеніса. Він знає, що це таке. Усі вони знають. Жінка намагається стримати усмішку. Я не відповідаю.
Що це таке? знову питає він, цього разу голосніше. Родини з маленькими дітьми в черзі за мною шиї звертають, щоб краще роздивитися. Ніхто з моїх знайомих цього не бачить, принаймні принаймні Амброджо принаймні Бет.
Дозвольте познайомити, цемістер Дік, нарешті кажу я, прокашлюючись. Найкращий у лінійці, двадцятивосьмисантиметровий вібратор. Із регулятором швидкостей. Зі зйомним анальним стимулятором. Гарантований оргазм щоразу. Давайте я його вимкну? Треба просто клацнути оцей перемикач
Я тягнуся до кнопки «вмк/вимк» на руківї, але він відсмикує руку.
Боюся, мені доведеться його конфіскувати, мадам. Його не можна брати з собою в літак.
У мене відпадає щелепа.
Що? Чому? Його немає в списку заборонених предметів. Я махаю рукою в бік почепленого на стіну плаката із зображенням запальничок і лез для гоління. Що в цьому плакаті варте уваги, так це відсутність на ньому гумового фалоімітатора.
Його можна використати як зброю.
Як зброю? І як це?
Він не спромагається на відповідь. Жінка сміється, а потім вдає, що то був кашель.
Чоловік у формі намагається забрати містера Діка, але я простягаю руку й хапаю його.
Ні! Геть від нього руки, покидьку! Він мій!
Троє охоронців і більше тридцяти глядачів не кліпаючи спостерігають за тим, як чоловік випускає з рук член і він смачно влуплює мені в обличчя. ЛЯСЬ!
Я вичавлюю сльозу, і вона котиться по щоці. (Корисно вміти викликати сльози за потребою.)
Я обіцяю, я ні на кого не нападатиму, схлипую я. От гляньте, я навіть батарейки витягну.
Я дістаю дві батарейки АА й грюкаю об металевий стіл.
Гаразд?
Повисає пауза. Потім жінка (безумовно, та, що в штанях) киває. Я запихаю містера Діка в сумку й біжу до виходу. Половина натовпу продовжує знімати на телефони.
Я падаю на диванчик холу «Британських авіаліній» і затамовую дух. Що це за місце? Новітній дизайн і орхідеї. Кремові шкіряні канапи. Дизайнерські світильники й блискуча деревяна підлога. Тут є місце, де роблять безкоштовний масаж. Це нагадує розкішний спа-готель. Люди витріщаютьсязазвичай я з такими не тусуюся: бізнесмени, почет, дружини футболістів. Я думаю, чи не роздягнутися, щоб їм і справді було на що подивитись, але тоді мене можуть не пустити на літак.
Дістаю телефон і заходжу на «Ютьюб». Еге ж. Ну звісно. Воно вже там. Якийсь невдаха завантажив відео зі мною під назвою «Секс-іграшка секс-туристки». На ньому видно мою потилицю й містера Діка. Слава, нарешті. Неймовірно. Відео вже набрало більше шістдесяти лайків. Я вимикаю його й кидаю телефон назад у сумочку. Я його не лайкатиму. Хай попустяться.