Ліворуч від мене сидить білявка, від якої сильно пахне жасмином. Вона з голови до ніг вкрита логотипами «Луї Віттон», що ідеально пасує до її сумки: у неї спідниця «Луї Віттон», і куртка «Луї Віттон», і шалик «Луї Віттон». Вона ніби виконує таємну операцію під прикриттям у дизайнерському магазині. Можливо, так воно й є? Я заздрю їй через туфлі та за сумку. Вона окидає мене поглядом згори вниз, склавши губи кішчиною дупкою. Показую їй середній палець.
Шия в мене досі болить. Я потираю її та струшую головою.
Мій рот перетворився на пустелю Сахару. Спершу я думаю, що це міраж, витвір мого зневодненого мозку, але тут дійсно є безкоштовний бар.
Води, будь ласка? кажу я. Це все, що я можу зараз випити, не звалившись на підлогу.
Бездоганно підстрижена леді простягає мені пляшку крижаної «Евіан» і засліплює мене усмішкою на мільйон доларів. У «Косткатеррі» в Арчвеї такого не вміють. Грошей вона з мене не бере.
Власне, шампанського.
Похмелитися, це вже краще. Я виконую поради Бет: що більше бульбашок, то краще. Не можу повірити, що це безкоштовно.
«Лоран-Перьє ґран сьєкль» вам смакує, мадам? питає вона голосом Мерилін Монро. Думаю, вона говорить французькою. Вона передає мені келих, і я роблю ковток: рідке сонячне сяйво. До такого можна звикнути! Я роблю селфі з шампанським і викладаю в «Інстаґрамі». «Накидуюсь шампусіком!» Дванадцять знаків оклику. Завантажую його в «Твіттер»: «@ЧеннінґТейтум Тут не вистачає тебе!»
Через чотири келихи я звалюю з холу, щоб пошукати подарунок. Що подарувати дівчині, в якої все є? У мене пять хвилин до посадки, а мозок не працює. Горілка. Якщо нам буде кепсько, то хоч напємося. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й просуваюся до початку черги.
Пробачте, в мене літак, кажу я комусь там.
А в нас що? обурюється пихатий росіянин у норковій шубі.
Як сказати російською «Та пішов ти»?
Я пробігаю повз вітрини: «Барбері», «Прада», «Шанель», «Ральф Лорен» намагаючись ігнорувати товари з дьюті-фрі, що приманюють мене, як сирени приманюють спраглих сексу моряків.
Купи мене, шепоче пара черевиків зі зміїної шкіри.
Люби мене, кричить сукня з мережива й латексу.
У вітрині «Прада» стоїть пара блискучих босоніжок із золотими ремінцями, що застібаються на щиколотках. Я притуляюсь обличчям до скла, затуманюючи його своїм гарячим вологим диханням, лишаючи смуги своїми маленькими спітнілими долонями. Там є пляшечка «Пойзон» від «Крістіан Діора» всього за 43,5 фунта. Помада «Том Форд» «Фатальний пурпур» коштує всього 36 фунтів. Тільки подумайте, скільки грошей я могла б зекономити, купивши тут сонцезахисні окуляри: ці рей-бени коштують всього лише 159 фунтів. Це на двадцять відсотків дешевше, ніж у місті. Якщо я куплю їх зараз, то розбагатію на 40 фунтів. Це ж просто як два на два, але в мене немає часу. Та грошей.
Це оголошення для пасажира: Ельвіра Кінґлі, пройдіть, будь ласка, на вихід номер чотирнадцять. Посадка на рейс ВА4062 «Британських авіаліній» закінчиться за дві хвилини. Ельвіра Кінґлі. Вихід чотирнадцять. Дякую.
Ельвіра? Це щось новеньке. Хто я така? Ельвіра. Володарка темряви. Я схожа на ведучу, що знайомить публіку з фільмами жаху на американському телебаченні? Королеву Геловіну? Ельвіра, серйозно? Ну годі вже. Дякую, хоч не Альбінос.
Я біжу до виходу, проношуся повз натовп. Перший клас, дорогенькі. Ніколи чекати. Я хочу вибратися звідси. Ні грошей, ні будинку, ні хлопця, ні роботи. Ви, в біса, жартуєте? Я хочу ніколи, ніколи не повертатись. Я ніколи не мріяла про такепро весь цей хаос та злидні. Коли я втекла з дому, в мене були великі сподівання. Памятаю все це, як учора, то було в неділю, посеред ночі. Нам щойно виповнилося по шістнадцять. Я думала, що мене чекає якась неймовірна пригода: «Острів скарбів» чи «Ґекльберрі Фінн». Я вислизнула з будинку з цілим світом у наплічнику, дісталася автостопом до міста. Прокинулася я посеред майдану Пікаділлі. Це місце було прекрасним: калейдоскоп кольорів, що мигтіли й мінилися. Я знайшла роботу в японському ресторанчику, нарізала тунець і кальмарів для сашимі. Знайшла кімнату в хостелі, яку могла собі дозволити. У свій вільний час я годинами сиділа на лавочці в парку й дряпала щось у своєму блокнотику на пружинціздебільшого хайку, а також сонети, тексти пісень, чотиривірші, епіграми, кілька балад. Підлітковий смуток і меланхолія. Я готова була позмагатися з будь-ким із авторів. Я думала, що на цей момент уже буду відомою на весь світ поетесою, вийду заміж за прекрасного актора/прекрасну модель (Ченнінґа Тейтума) чи (навіть краще) Амброджо. Я думала, в мене буде маленька дівчинка, прекрасна, як квіткові феї Анни Ґеддес, рейнджровер і маєток в Челсі. То ж коли все пішло не так?
Визираю крізь своє овальне віконце: темні грозові хмари над злітною смугою, на землю падають великі краплі дощу. Хіба зараз не літо? Зазираю в календар на телефоні: безсумнівно, і досі серпень.
У літаку стюардеса дає всім теплі вологі рушники на той випадок, якщо вони не помились. Я витираю руки, обличчя, долоні, ступні й коліна. В мене стільки місця, що я не знаю, що з ним робити. Я починаю робити вправи на квадрицепс, імітуючи плавання брасом, тренуючись для басейну Бет, неначе невмілий пуголовок. Летіти всього лише три години, та я не хочу наражатися на ризик заробити тромбоз глибоких вен. Чоловік, який сидить поряд, дивиться на мене з-над окулярів без оправи так, ніби я рідкісний вид ставкової живності, якого він досі не бачив. Я припиняю.
Він відвертається до вікна, тож я починаю знов. Хай там що.
Літак відривається від землі з тремтінням і пронизливим підвиванням. Я не люблю літати. Це суперечить законам природи. Як узагалі ця брила металу може втриматися на повітрі? Я хапаюся за поруччя крісла так, що пучки пальців стають білими. Я розмірковую про те, чи не схопити за руку чоловіка поряд, але він не видається схожим на людину, що потримає тебе за руку. Натомість я заковтую жменю валіуму. Коли суміш із керосину й плоті охопить полумя, я принаймні буду під кайфом. А раптом це буде навіть весело?
Індикатор «Пристебніть паски безпеки» гасне. Ми в безпеці! Я роздивляюся покращений відсік алюмінієвої труби, в якому знаходжусь. Тут попереду краще, ніж там, в економ-відсіку для худоби. Я почуваюся дуже важливою персоною, знаменитістю. Ось як воно бути Тейлор чи Майлі. Та мені більше подобається бути сумнозвісною, ніж славнозвісною. Брітні була крутішою, коли знову взялася за своє. Вайнона й Вітні поки що найкращі. Не знаю, чому люди такі несправедливі до Ліндсі. Здається, вона непогано розважається.
Прихильниця «Луї Віттон» також тут. Я відчуваю запах її парфумів. Через прохід від мене ще одна жертва модних тенденцій/жук-паличник із вилицями Кейт Мосс. (Як би я хотіла виглядати настільки анорексично, тобто, серйозно, вона така худа, що здається, от-от помре.) Вісімдесятирічний чоловік із засмагою Берлусконі заснув із незапаленою сигарою в роті. Забагато бунґа-бунґа-вечірок? (А може, він і помер, та нехай екіпаж сам із цим розбирається.) Тут немає жодної дитини, і ніхто не бє мене по спинці крісла чи по голові.
Ще шампанського, кажу я, натискаючи на кнопку «виклик стюардеси». Цікаво, що буде, якщо змішати шампанське з валіумом.
А їжа у вас є?
Це просто збіса розчудово.
Розділ пятий
Аеропорт Катанія-Фонтанаросса, Сицилія
Спека збиває з ніг, наче автомобіль мафіозі, що вшиваються з місця злочину. Затуляю очі від мерехтливого сяйва, мружачись і кліпаючи, наче сліпак, який давно не бачив сонця. Я вишкандибую з літака й замість іти пірнаю через останні сходинки проходу. Чорт, це боляче: здряпую шкіру об бетон, забиваюся кісткою об метал. Імовірно, я зламала лікоть: праву руку заливає кровю, але я подумаю про це потім. Люди витріщаються (знов; та що з ними таке?). Бет була б задоволена. Я «накидалася» як слід. Я обтрушуюся й заходжу в автобус. Здається, перший клас на цьому закінчується.
Ми в терміналі, чекаємо на свої валізи, коли в голові, наче «БУМ!» у коміксі, зявляється думка: Амброджо! Він тут. Вигляд у мене кепський, я заляпалася зубною пастою, з ліктя, після того як я випала з літака, тече кров, і нею забризкано мою сукню а-ля Кеті Перрі. А зуби я досі почистити не спромоглась. Я завязую шнурівки на своїх поношених кросівках (не можна, щоб Амброджо побачив мене в них), коли в мене зявляється ідея. Я помітила, що прихильниця «Луї Віттон» сперечається з кимось на паспортному контролі. У неї якась проблема з візою, яку вона поки що не розвязала. Коли я роздивлялася її дупу в залі відправлень, мені здалося, що вона приблизно мого розміру. Я можу забрати її валізу! Чи слід мені це зробити? Містер Дік і досі в моїй ручній поклажі, а в усьому іншому, я думаю, вона спакувалася краще за мене, і, погляньмо правді у вічі, мені зовсім не завадив би макіяж.