Ага, кажу я.
У моєї сестри є раби? Ну звісно ж, є. Якби я могла собі дозволити, в мене було б троє рабів: перший готував би мені їжу, другий прибирав би в будинку, а третій обмахував би мене здоровенним листком у садку. Чорт мене забирай, ну й пекло.
Вона живе тут? питаю я, коли Емілія йде.
О Господи, та ні. Вона живе в рожевому котеджі за рогом. Там, де біля дверей висять кошики. Вона просто працює тут із сьомої ранку до девятої вечора шість днів на тиждень.
О, і все?
Як узагалі бідна Бет усе встигає?
Я думала про те, щоб найняти когось, щоб мені допомагали вночі, ну там знаєш, дитина, колисання, годування, але він так добре спить, що цього не знадобилось.
Гмммм.
Дитина, колисання, годування Господи, яка ж вона лінива. Навіть свої материнські обовязки віддала на аутсорс. Ну тобто, подумайте. Невже це так важко? В Октомами восьмеро дітей. У Бет лише одна. І не сказати, що їй доводиться робити ще бодай щось. Працювати, наприклад. Ні, те, що вона працює над своєю засмагою, не рахується. Будь ласка, не кажіть мені, що вона пише новий роман. Я не можу змусити себе спитати її.
Я сьорбаю лимонадпрохолодний, крижаний цитрус із виразним горілчаним акордом. Мені вже кортить випити ще один. Треба визнати, Емілія робить чудовий горілчаний коктейль. Можливо, вона й справді дивовижна?
Ти з нею англійською говориш? З Емілією? питаю я.
Так, каже Бет.
Італійську не вчиш?
Бет виразно дивиться на мене.
Ні, а нащо?
Казала ж я вам, ледащо.
Усі говорять англійською. В будь-якому разі Я не збираюся лишатися тут назавжди
Вона замовкає, ніби й так сказала мені забагато.
Справді? А чому? Що тут не так?
Мені здається, тут усе просто ідеально. Я дивлюсь, як сонце відбивається на поверхні басейну, наче тисяча мерехтливих діамантів.
О, та нічого. Думаю ця мова ніколи мені не подобалась. Мене більше тягне до німецької.
Вона заплющує очі й відкидується на лежаку. Кінець розмови. Наступна новина буде про те, що вони переїжджають до Мюнхена.
Відколи я приїхала, Бет замовкла вперше. Алкоголь у моїй крові й тепло, що пестить спинку, заколисують мене, коли раптом десь із лівого крила саду в ідилію вривається пронизливе дзижчання. Я розліплюю повіки. Бет уже сидить, рішуче налаштована розібратись. Вона зістрибує з шезлонга, наче газель чи летюча білка, й біжить на шум. Я підіймаюся й плентаюся за нею через газон, на ходу загортаючись у парео.
Чоловік зрізає дерево бензопилою. Хорошою бензопилою.
Стій, що ти робиш? кричить Бет.
Він точно не садівник. Він продовжує пиляти, поки дерево не падає. То був лимон. Тепер це дрова. У повітрі стоїть сморід спаленого бензину й цитрусового листя. Чоловік знімає свої захисні окуляри, показуючи нам свої морозно-блакитні очі, льодовиково-холодні, як у Деніела Крейґа. Він вимикає бензопилу й дістає з рота сигарету. У нього оголений торс, він високий, широплечий і стікає потом. За опуклістю на його обрізаних джинсах даю на око двадцять сантиметрів. І обхват, звісно, відповідний. Він виглядає так, ніби качається. Він нагадує Ченнінґа Тейтума. (Чорт, треба було взяти той постер із собою. Я ж відчувала, що забула щось) Його ідеальна, ніби відфотошоплена, ямочка на підборідді так і каже «поцілуй мене». Його відкинуте з чола темно-русяве волосся, радше сплутане, ніж скуйовджене, притиснуто обручем. Трохи по-дівчачому, можливо. Та, як Леонардо Ді Капріо й футболістам премєр-ліги, йому вдається виглядати з ним добре.
Хто знав, що Бет ховає в садку сексуального дроворуба? Заради цього варто було прокинутись.
Я казав твоєму чоловікові, що його треба зрізати. Але воно продовжувало тут стирчати. Більше воно заважати не буде, каже він із сильним італійським акцентом.
Очевидно, що він місцевий. Місцевий, якому не подобалося дерево.
Сальваторе, не можна отак просто взяти й зрізати чуже дерево, каже Бет.
Можна. Я ж зрізав.
З цим не посперечаєшся.
Амброджо розлютиться.
Сальваторе затягується цигаркою. Не схоже, що його це хвилює.
Я йому казав, що дерево мені світло затуляє. Моїм скульптурам потрібне світло. Хтось мав піти: або він, або дерево. Він має радіти, що це дерево. Він усміхається. Такий милий. Пофігізм і розслабленість рок-зірки. Волосся на грудях. Дорогий годинник. Він, певне, успішний скульптор, якщо може дозволити собі «Патек Філіп». Тильним боком долоні він стирає піт із брови.
Ми стоїмо й дивимося на дерево. Тут Сальваторе помічає мене.
А ви часом не родичі? сміється він, вказуючи на нас недопалком. Ми зустрічаємося поглядами. Він не відводить очей; я відчуваю вразливість і водночас потужність. Бет уже збирається відповісти, коли з вілли вибігає Амброджо. З криками.
Ma che cazzo hai fatto?кричить він через садок. Здається, він трохи почервонів. Це дерево мій батько саджав! Merda, Сальваторе! Мене вже нудить від тебе й твоїх скульптур!
Чоловіки починають лаятися, жваво вигукуючи щось італійською. Уявлення не маю, що вони там кажуть, але це дуже емоційно. Ми з Бет на певний час лишаємося в епіцентрі вибуху й спостерігаємо за виставою. Чоловіки змагаються у виразності жестів і заглушливості децибелів, підходячи все ближче й ближче, поки нарешті, чорт забирай, не кричать один одному просто в обличчя, з червоних поступово стаючи багряними.
Ходімо звідси, нарешті каже Бет, закочуючи очі. Вона бере мене за руку й веде до вілли. Пішли, давай перевдягнемось. Хочу показати тобі дещо особливе.
Звісно, кажу я, хоча вона й не питала. Закладаюся, зараз я дізнаюсь чому вона насправді запросила мене.
Краще б я бійку подивилась.
Розділ восьмий
Ми продираємося крізь спеку, поки не доходимо до амфітеатру. Примадонни на постерах рекламують оперу. Щойно закінчилася «Набукко» Верді. О, Навуходоносор, божевільний цар Вавилона. Це не він вигнав євреїв з їхньої батьківщини в книзі пророка Даниїла. Я знала, що щотижневе відвідування недільної школи протягом майже десяти років одного разу стане мені в пригоді. Нарешті ці знання мені знадобились. З амфітеатру витікає натовп бейсболок і наплічників і клацає краєвид. Усі вони в невдалих футболках і в сандаліях на шкарпетки. Вони рояться біля входу, наче сарана. Я збіса ненавиджу туристів. Я знаю, що, прямо кажучи, я одна з них, та все ж до чортиків ненавиджу їх. В Арчвеї їх немає. Напевне, це плюс.
Бет знайома з охоронцем; високий, білявий, з радісним поглядом. На вигляд йому років двадцять пять, він удягнений у форму з накрахмаленої білої сорочки й шортів-хакі. Він проводить нас повз чергу, підмигуючи й мені теж, насолоджуючись стереозображенням. Збоченець.
Ми, можна сказати, друзі,каже Бет. Я часто приходжу сюди Мене це надихає.
Надихає? О, заради Бога. А ще пафосніше не можна? Надихає на що? На написання жіночої прози? Упевнена, в музи є важливіші справи, ніж вештатися амфітеатром в очікуванні моєї сестри. Вона не письменниця, вонатрофейна дружина. Якщо Бет напише ще одну романтичну комедію з одержимою коханням героїнею та щасливим кінцем, я вбю себе. Чи, можливо, вона просто має на увазі, що вона з ним спить? Але ні. Не моя близнючка. Це скоріше в моєму стилі, ніж у стилі Бет. Але не подумайте, що я доступна.
Вона веде мене старовинними розкришеними сходами до задньої частини глядацької зали. Підіймаючись нескінченними приступками, я задихаюсь. В таку спеку мене краще не кантувати. Я хочу ще одну горілку з крижаним лимонадом. Та коли я підіймаюся на вершину й обертаюся поглянути на краєвид, то розумію, заради чого все це було.
Святий Боже!
Подобається? питає Бет.
Оце люди й називають «порнографія Землі». В цьому краєвиді природа демонструє себе якнайвідвертіше. Я майже чую голос Майкла Пеліна: щось про коринфські колони, Еврипіда, Софокла та Есхіла.
А що це за гора? питаю я, вказуючи на величезне чорне трикутне дещо.
Це не гора. Це вулкан. Етна, памятаєш?
О так.
Звісно. Ну як я могла забути?
Вона спить? питаю я, напружуючи очі, щоб роздивитися вершину.
З Етни в безхмарне небо випливає дим.
Ні, але не хвилюйся.
Та я все ж хвилююсь. Я бачила, що сталося з тими людьми з Помпеїв.