«Torta della nonna», каже вона. Мій улюблений. Ти в нього закохаєшся.
Вона відрізає щедрий шматок торта й передає його мені на витонченій тарілочці зі складеною серветкою й малесенькою срібною виделкою: пахне цукром і лимоном. Тарілочка розписана квітами й трояндовими бутонами. Виделочка, здається, старовинна.
А ти що, не будеш? питаю я, не здатна повірити, що їстиму його сама.
О ні,каже вона. В мене дієтабезглютенова, безмолочна, безвуглеводна.
Ммм, кажу я.
Бет усміхається.
Я ж казала.
Вона спостерігає за тим, як я жую.
Я відламую виделкою шматочок, а потім ще один і ще один. О Боже. Їла б його весь час. Цікаво, чи можна отримати оргазм смакових рецепторів? Здається, я щойно його пережила.
А можна мені ще шматочок? питаю я, витираючи рота тильним боком долоні й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.
Вираз обличчя Бет змінюється. Щоки обвисають. Нижня губа починає закопилюватись
З повним ротом торта я припиняю жувати. О ні, що я вже зробила?
Алві, ти кришиш на килим.
Розділ сьомий
Алві! Алві! З тобою все гаразд?
Я, мабуть, задрімала чи завтикала. Ми сидимо в дитячій кімнатісуцільні вітрильники й паротягипосеред іграшок і всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, ліжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичків, блискучих і нових. Рядком виставлено цупкі книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гігантському вікторіанському ляльковому будинкучужою.
Все гаразд? питає Бет, торкаючись моєї руки.
Я відсмикую її.
Так.
Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.
Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.
Ґа, ґа, ґа, каже він, зводячи погляд.
Я вдивляюся в обличчя свого племінника.
Все гаразд, просто
Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.
З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кровю, кровю, кровю.
Вісім років минуло.
Це вона винна.
Просто він такий гарний, вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.
Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.
Дякую, каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнанняне виправдання.
Хочеш потримати його?
Що? Ні.
Мене охоплює паніка.
Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.
Ні, не треба. Я ніколи не тримала
Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, сміється вона. Хочеш дати йому його пляшечку?
І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні дивиться на мене, агукає, гигоче:
Ма, ма, ма.
Здається, йому нормально.
Я слухаю, як він дихає, вдихає, видихає, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу ніколи його не відпускати.
Мама, каже він, тягнучись до Бет.
Ааа, каже Бет, ти хочеш до матусі.
Візьми його, кажу я, повертаючи малого. Він твій, забери.
Бет насуплюється.
Щоки в мене червоні. Надто спекотно. Хтось увімкнув опалення?
Ма, ма, ма.
Це вона винна, і я ніколи їй не пробачу.
Ма, ма, ма, ма, ма.
* * *
То що сталося з твоєю роботою? питає вона, передаючи мені ножиці, щоб я відрізала ярлички від свого купальника. Це чорно-червоний комплект із бандо від «Прада» з іскристими камінцями на грудях. Ножиці гарні й гострі.
А, це?.. Чик. Я так добре працювала, що про мене дізналися конкуренти. Чик. Мене переманили. Чик. Уявляєш?
Не може бути! сказала вона. Не знала, що поетів переманюють.
Платять на порядок більше. Корпоративна автівка. Я кидаю ножиці на ліжко.
Умгу. І що ж це за компанія?
Яка? кажу я. Я розстібаю сукню й стягую її з себе: там, де шкіру намуляли шви, лишилися червоні смуги.
Ну конкуренти.
Ем. Я скидаю ліфчик. «Есквайр»? Журнал. Їм був потрібен голова відділу поетів.
Вона оглядає мене з голови до ніг. Навряд чи вона купилась.
То тебе звільнили чи як?
Звільнили? Та ні.
Вона дивиться, як я знімаю білизну, витріщається на лінію бікіні. Я відвертаюсь.
А як твоя нова квартира в Лондоні? Стосунки із сусідами?
Я лишаю одяг купкою на підлозі, але Бет, здається, цим шокована, її губи стискаються в звинувачувальну лінію, тож я складаю його охайно й кладу в ногах ліжка.
Ґрем і Пем? О, знаєш вони чудові,кажу я. Скоріше родина, ніж друзі. Пазл одразу зійшовся.
Я вступаю в трусики від купальника, підсмикую їх до колін. Щось хрускотить. У ластовиці застрягли пластикові ниточки. Я знімаю трусики й дістаю їх.
Ясно Отже, ти їх ненавидиш? каже Бет з усмішкою.
Як вона це робить? Вона ніби читає мої кляті думки. Я дивлюся на ножиці. Круглі чорні ручки. Довгі срібні леза. Спалахують. Сяють. Зблискують у сонячих променях. Кличуть мене на імя.
Вони. нормальні,кажу я. Я поправляю трусики, завязки впиваються в мою плоть, як струна для нарізання сиру. Не треба їй знати, що вони мене випхали.
На Бет крихітний купальник з міні-бікіні в рожево-бежеві смужки в стилі «Міссоні». Я своє нове купальне вбрання ховаю під парео «Луї Віттон» та крислатим соломяним капелюхом. Чому я видаюся товстою при тому, що в нас однаковий розмір?
* * *
Ми лежимо біля басейну, всотуючи сонячні промені. Я плавлюся на своєму лежаку, як італійське ванільне морозиво. Сонце безжалісне. Шкіру починає підпікати, незважаючи на те що я намастила її кремом із сонцезахисним фактором 50. Мої коліна вже набули тривожного відтінку червоного. Я спостерігаю за тим, як моя сестра бере в руки айфон і вводить пін-код: 1996. Ну, це легко запамятатирік, коли «Спайс ґьорлз» випустили «Хочеш бути». Вона пише комусь повідомлення, додаючи в кінці ХХХХХ.
На патіо виходить жінка з тацею горілки й лимонаду з льодом. Це «Абсолют», який я купила Бет. Хвала небесам, бо сказати, що я у відчаї,не сказати нічого. Бет не стуляє пельки вже більше години. Я більше не можу це слухати. У жінки темні очі, чорне кучеряве волосся, шкіра в тоненьких зморшках. Вона мені всміхається.
Mamma mia! Але тепер у нас дві Елізабетти! каже вона, сплескуючи в долоні й торкаючись губ кінчиками пальців.
О, ну от, починається: безкоштовні розваги, шоу диваків, комічний дует. Бісове остогидле «тицьнути пальцем і витріщатися». Треба було брати з глядачів гроші похвилинно. Тоді ми б обидві були мільйонерками (а не тільки Бет).
Бет сміється своїм фірмовим безтурботним сміхом.
Non ci credo, та ви ж однакові! каже леді.
Та бути цього не може. Вона якась недоумкувата, чи що. Невже в Італії немає близнюків?
Алві, це Емілія, наша дивовижна няня й покоївка. Еміліє, це моя сестра Алвіна.
Piacere,каже жінка, оглядаючи мене з голови до ніг.
Я опускаюся на шезлонг, ховаюся під капелюхом.