Дивно, але мені подобалося їздити до відділення екстреної допомоги. Подобалися довгі чекання, бо поруч сиділи тато або мама, і скільки б годин не минало до огляду, весь той час вони належали тільки мені. Хай навіть тато завжди забував щось важливе, а мамі, яка вже була вагітна Ґрейсі, було незручно й важкопоки ми були в лікарні, вони були мої. Вони справді слухали мене, ми говорили, сміялися, вони дозволяли мені грати на своїх айфонах. Після падіння з дерева мене залишили на ніч, бо хвилювалися за мою голову. Мама орендувала для нас телевізор і всю ніч сиділа поряд, тримаючи мене за руку, поклавши великий пакунок кукудзяних чипсів на вагітний живіт.
Коли прийшла соціальна працівниця, вона говорила з нами на кухні, де мама сиділа на краєчку стільця й кусала нігті. Мені було незрозуміло, чому мама видавалося такою схвильованою, і вираз її обличчя мені не подобався. Хотілося, щоб він змінився. Працівниця розпитала мене про всі три нещасних випадки, в усіх деталях: собака, футбол, дерево. Потім вона змусила мене розповісти їй про них ще раз, а потім ще раз, уже без мами, відтак нарешті зібралася й пішла.
То он як ти можеш?сказала мама, коли повернулася на кухню, поклавши мені руку на потилицю й пробігаючи пальцями по волоссю.Зірвиголова.
Вона приготувала мені гарячий шоколад із зефірками, і я памятаю, що для мене лишалося загадкою те, за який подвиг мене так винагороджено.
Востаннє ми були тут, коли народилася Ґрейсі. Тато вів мене лабіринтом коридорів до завішаної фіранками кімнати, де на краю пересувного лікарняного ліжка сиділа мама, тримаючи на руках мою малинову сестру, яка розривалася від крику. Коли мені дуже погано, я згадую той день: ми вчотирьох навколо ліжка, разом. Родина, запах волоссячка Ґрейсі, посмішка на татовому обличчі. Мама, така втомлена й водночас така щаслива. Я завжди думаю саме про той день, бо тоді ми востаннє почувалися родиною.
Так, для мене то було востаннє.
Коли ми йдемо лікарнею за містером Смітом, усе пропливає повз нас, ніби запис на старій відеокасеті: блискучі двері, довгі коридори. Від якогось ядучого запаху мені дере в горлі. У ліфті тиша, виск наших гумових підошов, блимання ламп над головами.
І ось ми опиняємося перед палатою і знаємо, що наша найближча подругатам. І, можливо, вона помирає.
Перед палатою я бачу батьків Ней, вони стоять, обійнявшись, заховавши обличчя на шиї одне одного. Я бачу, що мама Ней стискає сорочку чоловіка в кулаках, так ніби боїться, що впаде, якщо відпустить.
Місіс Демір?Роуз робить крок уперед, лишаючи містера Сміта біля ліфта. Зазвичай ми називаємо їх просто Макс і Джекі, але в цю мить це видається недоречним.
Побачивши Роуз, мама Ней простягає до неї руки й загрібає її в обійми. Ми з Лео підходимо і обхоплюємо руками людей, які пускали нас у свій дім у будь-яку годину дня та ночі й ніколи не змушували почуватися зайвими чи невчасними.
На мить я гублюся в темних гарячих обіймах, міцно заплющуючи очі, щоб не розплакатися, вирішивши ні в якому разі не показувати нікому, як мені страшно. Момент єднання минає, і ми відпускаємо руки, і я знову кліпаю в холодних променях ламп денного світла.
Як вона?Містер Сміт стояв за кілька кроків від нас пятьох, спостерігаючи.
Джекі хитає головою, а Макс повертається до вікна й дивиться крізь шпарину в жалюзі на людину, що абсолютно нерухомо лежить на ліжку. Мені звично бачити, як Макс сміється, як блищать його очі й труситься живітвін завжди мав напоготові черговий жахливий жарт. Бачити його такимглибокі тіні на обличчі, схудлому й слабкому,боляче.
Я відчуваю, що мушу підійти й стати поряд із ним, та не можу. Мені страшно туди зазирати.
Черепно-мозкова травма, це як? Наомі матиме інший вигляд? Там буде кров? Коли ми з Ней лишалися вдвох, то зазвичай обирали на «Нетфліксі» найстрашніший фільм жахівкриваві розчленування, мстиві демони, що більше нутрощів, то краще. Але це реальність. Ось де жахіття. І це лякає мене до всирачки.
Я не зводжу очей з Джекі, з її бананового висвітленого волосся з темними коренями, з її довгих тонких рук і худорлявих ніг у вузьких джинсахвона вдягнена, як молодший від неї років на двадцять підлітокце завжди доводило Ней до сказу. Мама каже, що Джекінікчема, та, зрештою, про мене вона каже так само.
Вона говорила з вами?Роуз тримає Джекі за руку.Вона прокидалася?
Макс,шепоче Джекі своєму чоловікові, який хитає головою, простягаючи руку до лікарки, що проходить повз нас.
Лікарко?
Жінка в білому халаті зупиняється й насуплюється, побачивши нас.
Це друзі моєї доньки, але ми майже як родина. Поясніть їм, будь ласка, що сталося. Я сам іще не певен, що розумію.
Лікарка міцно стискає губи, видаючи цим рухом нетерплячість, але сплітає руки й починає говорити.
Наомі знайшов екіпаж тягового судна на Темзі, вона зачепилася за якісь мотузки човнів
За кілька хвилин від дому.Роуз дивиться на Лео.Вона була майже вдома. Вона впала?
Не зрозуміло, як вона опинилася у воді, ясно лиш те, що мотузки, в яких вона заплуталася, ймовірно, не дали їй потонути, бо вона була непритомна від черепно-мозкової травми. Ті мотузки й переохолодження, яке вона отримала, провівши ніч у воді,допомогли їй вижити. Тож ми зігріваємо її, дуже повільно, і тримаємо в медичній комі, слідкуючи за тим, щоб не спричинити в мозку набряків і крововиливів. Завтра в нас буде більше інформації.
Мені здається, що я от-от усвідомлю те, що це дійсно відбувається, але цей момент не настає, і все видається сном.
Тобто все погано, але вона одужає, так? Вона ж одужає?питає Лео, розлючено відтинаючи кожне слово.
Лікарка вагається, напевне боїться відповісти чесно й засмутити цього хлопця під два метри зростом і відповідної статури. Лео часом лякає людей.
Ми не знаємоповільно відповідає вона.Те, що вона протрималася стільки в холодній воді й травма голови не вбила її одразу,диво. Вона сильна, напевне сильна, інакше б вона не була тут. Вона отримує найкращий догляд.
Можна нам до неї?питає Роуз.Будь ласка, я хочу її побачити.
Лікарка дивиться на Макса, який киває, дозволяючи. Вона оглядає наші обличчя, і я сподіваюся, що вона скаже «ні». Але вона не каже.
Гаразд, даю по три хвилини кожному. Не більше.
З нею ж потрібно говорити?питає Роуз, коли Макс відчиняє для неї двері.Це ж може її розбудити? По телевізору казали, що люди в комі чують, коли з ними говорять.
Ну, це медикаментозна кома.
Що?насуплюється Роуз.
Ми пригнітили її нервову систему та зробили інтубацію, щоб вона могла відновитися після того, що пережила. Від розмов вона не прокинеться, але цілком імовірно, вона вас чує, тож чому ні?
Лікарка коротко всміхається. Розправивши плечі, Роуз заходить до палати, обережно зачиняючи за собою двері.
Нам треба зробити кілька дзвінків, діти, ви тут упораєтесь?мяко питає Джекі. Її туш затекла в зморшки під очима, лишила на щоках чорні смуги. Я киваю.
А ви?питаю я.
Чесно, Редлі,її очі наповнюються сльозами, коли вона намагається вичавити посмішку заради мене,я не знаю.
Поки ми чекаємо перед дверима, містер Сміт нарешті сходить із того місця біля ліфту, яке він собі обрав, і перетинає коридор, стаючи перед вікном палати. Вечірнє сонце, проникаючи крізь жалюзі, лишає на його обличчі смуги тіней. Я досі не можу змусити себе поглянути на Ней, тож натомість дивлюся на нього. Його обличчя таке рідне, притулок для мого погляду.
Вона погано виглядає?питаю я.
Редлі, ти ж знаєш, я ніколи не брешу учням, так?каже він.
Я киваю.
Вона виглядає погано.Він киває на Наомі.Здається, Роуз потрібна твоя допомога.
Коли я нарешті змушую тебе подивитися крізь скло, то бачу Роуз, яка стоїть, витріщаючись на фігуру на ліжку, притуливши стиснуті кулаки до щік, широко розплющивши очі; тіло її дуже тремтить. Не знаю, як це сталося, та от я вже в кімнаті, хапаю її за запясток, тягну до дверей.
Ні, ні, ні,відбивається вона, висмикуючи руку.Ні. Ми не можемо лишити її тут саму. Я не лишу її саму. Подивися на неї, Редлі, її не можна лишати саму.
Ходімо, Роуз,кажу я.Наші істерики їй не допоможуть.