О, поглянь. Знов запрацювали. Подивимося, чи вдасться дотягти до порту.
Кейт крутнула кермо, і битий «фольксваген» рвонув уперед на мокру дорогу, піднявши за вікнами фонтани бризок кольору чаю.
Послухай. Ми не знаємо, чи твій дідусь аж настільки хворий; найпевніше, він просто слабкий. І я вважаю, що тобі буде корисно поїхати з Лондона на деякий час. Ти майже зовсім не бачилася з бабусею, тож буде добре, якщо ви трохи побудете разом, перш ніж вона зовсім постаріє, або ти вирушиш у мандри, або ще щось.
Сабіна рішуче дивилась у своє вікно.
«Бабуся». Від тебе звучить, як у шоу «Щасливі родини».
І я знаю, що вона завжди буває дуже вдячна за допомогу.
І все одно дівчинка відмовлялася глянути на матір. Вона достобіса добре знала, чому її відсилають до Ірландії, і мати знала, і якщо вже вона така жахлива лицемірка й не збирається цього визнати, то нехай не очікує, що Сабіна буде з нею відверта.
Ліва смуга, сказала вона, так само не повертаючи голови.
Що?
Ліва смуга. Тобі треба на ліву смугу, щоб потрапити на поромну станцію. Заради бога, мамо, чому ти не можеш просто носити свої кляті окуляри?
Кейт повернула маленьку автівку на ліву смугу, ігноруючи гудки протесту позаду, і за дратівливими вказівками Сабіни потихеньку доїхала до знака, що погойдувався на вітру та вказував: «Піші пасажири». Вона їхала, доки не побачила місце для паркуваннясіру асфальтову пустелю, якою гуляли вітри, у тіні безформної сірої Лубянки. «Чому офіси будують такими невиразними? відсторонено спитала себе вона. Наче люди й без того не досить нещасні, коли дістаються сюди». Коли ж машина та двірники знов зупинилися, дощ послужливо припустив так, що будівлі швидко розмило, перетворивши все за вікном на імпресіоністичну пляму.
Кейт, для якої без окулярів майже все й так було імпресіоністичною плямою, вдивилася в силует Сабіни й раптом забажала, щоб вони могли попрощатися так само сердечно, як це, звісно ж, роблять інші матері й доньки. Хотілося запевнити, що їй страшенно прикро за те, що Джефф іде й що вже втретє за юне життя Сабіни все вдома стає з ніг на голову. Хотілося розповісти, що вона відсилає її до Ірландії з метою захистити, урятувати від споглядання тих гірких сцен, від яких вони з Джеффом уже майже не втримувалися, коли їхні шестирічні стосунки добігали кінця. А ще хотілося донести до дівчинки, що, хоча між нею і Кейт уже давно немає довіри, Кейт хоче, аби донька відчувала: вона має хоч якусь бабусю, хоч когось, окрім неї.
Але Сабіна ніколи не давала їй слова: вона вся була наче вкрита колючками, мов гламурний сердитий маленький дикобраз. Якщо Кейт казала, що любить її, та закидала, що мати поводиться, як у серіалі «Будиночок у прерії». Якщо ж тягнулася обійняти, то відчувала, як дитина здригається в її обіймах. «Як так вийшло? постійно питала себе вона. Я так старалася, щоб наші стосунки були інакшими, щоб ти мала всі ті свободи, у яких відмовляли мені. Щоб ми були друзями. Як вийшло, що ти зневажаєш мене?»
Кейт навчилася майстерно приховувати свої почуття від доньки: Сабіна ще більше ненавиділа, коли мати ставала причепливою та емоційною, і обростала від того колючками ще більше. Натомість жінка сунула руку у свою переповнену сумку-кошик і простягнула квитки, а також те, що вважала щедрою сумою на кишенькові витрати. Сабіна ніяк це не прокоментувала.
Так, переправа забере години три. Схоже, буде деяка хитавиця, та, боюся, я не взяла нічого від морської хвороби. Ти дістанешся Росслара приблизно о четвертій тридцять, бабуся зустріне тебе біля довідкового бюро. Хочеш, я це запишу?
Гадаю, я цілком можу запамятати «довідкове бюро», сухо відповіла Сабіна.
Що ж, якщо щось піде не так, на звороті конверта з квитками я записала телефони будинку. І зателефонуй мені, коли будеш на місці, щоб я знала, що ти доїхала.
«Переконатися, що фарватер вільний», зло подумала Сабіна. Певно, мати справді вважає її дурепою. Справді думає, нібито вона не знає, що відбувається. Скільки разів за останні кілька тижнів їй хотілося загорлати на неї: «Ти ж розумієш, що я знаю?! Знаю, чому ви із Джеффом розходитеся. Знаю про тебе й Джастіна, трясця йому, Стюартсона. І тому ти усуваєш мене з дороги на кілька тижнів, щоб крутити свою гидку інтрижку, доки ні мене, ні Джеффа не буде».
Але чомусь, попри весь гнів, вона так жодного разу цього й не зробила. Адже мати здавалась їй надто засмученою, надто похнюпленою і нещасною через усе це. І все ж якщо Кейт гадає, що Сабіна поїде тихо, то вона помиляється.
Вони сиділи в машині кілька хвилин. Час від часу дощ слабшав, і тоді вони бачили перед собою непривітну станцію, але потім дощ знову припускав, перетворюючи картину на розмиту акварель.
То Джеффа не буде, коли я повернуся? із цими словами Сабіна задерла підборіддя так, що прозвучало зухваліше, ніж було треба.
Кейт пильно подивилася на неї.
Напевно, повільно вимовила вона. Але ти все одно можеш бачитися з ним, коли захочеш.
Як могла бачитися із Джимом, коли хотіла.
Тоді ти була набагато молодша, люба. І в Джима зявилась інша родина, це все ускладнило.
Ні, все ускладнило те, що в мене, трясця, то один вітчим, то інший.
Кейт простягнула руку до доньчиного плеча. Чому ніхто не каже, що пологито найлегший біль?
Я краще піду, буркнула Сабіна, відчиняючи дверцята машини. Не хочу запізнитися на свій пором.
Дай-но проведу тебе до станції,сказала Кейт, у якої очі щипало від сліз.
Не турбуйся, кинула Сабіна, і з глухим лясканням дверцят Кейт залишилася сама.
* * *
На переправі сильно хитало. Так сильно, що діти з вереском проносилися вгору-вниз по килимовій доріжці на крадених з їдальні тацях, доки їхні батьки зручно ковзали вперед-назад уздовж пластикових лав, потягуючи з бляшанок «Ред страйп» і періодично вибухаючи сміхом. Інші, хитаючись, стояли в черзі за переоціненими чипсами в кафетерії, ігноруючи салати, що вянули під харчовою плівкою, або грали на автоматах, чий дзвін і гудки розносилися всіма сходами. Судячи з кількості родин і відсутності похмільних пасажирів, недільна переправа була популярною поміж вихідних мандрівників.
Сабіна сиділа біля вікна, затуляючись портативним плеєром від усіх цих дратівників навколо. Вони явно були з того ж тіста, що й люди, яких вона бачила на станціях технічного обслуговування чи в супермаркетах. Їм байдуже, що на них одягнено, чи стриглися вони з минулого року, вони не соромляться того, як сидять чи розмовляють. «Отак буде в Ірландії,похмуро казала вона собі над важкий бас свого плеєра. Відстало. Безкультурно. І зовсім не круто».
Мільйонний раз вона кляла матір за це вигнання, за відчуження від друзів, дому, звичного життя. Це буде жахіття. Вона нічого спільного не мала із цими людьми: бабуся з дідусем були для неї умоглядними незнайомцями. Вона залишала Діна Бакстера в підступних тенетах Аманди Ґаллагер саме тоді, коли здавалося, що між ними щось зрушило. А найгірше: вона навіть не матиме при собі мобільного телефона чи компютера, щоб лишатися на звязку. (Навіть їй довелося визнати: компютер надто великий, щоб везти із собою, а мати заявила, що коли Сабіна гадає, ніби та оплачуватиме їй міжнародні дзвінки з і без того швидко спустошуваного мобільного рахунку, то нехай добряче подумає. Нащо вони так кажуть? Якби вона порадила матері «добряче подумати», Кейт знов завела би про те, що дарма не відправила її до приватної школи.)
Тож вона була не просто у вигнанні, а й позбавлена таких зручностей, як телефон чи електронна пошта. Але навіть тепер, сидячи й похмуро дивлячись на пінне Ірландське море, Сабіна дозволила собі тінь полегшення від того, що не буде стороною в безмежно напружених стосунках матері й Джеффа, які повільно й болісно розплутували своє домашнє павутиння.
Вона знала, що це станеться, ще раніше за Джеффа. Знала від того дня, як спустилася зі своєї кімнати й почула, як мати шепоче в телефон:
Знаю. Я теж хочу тебе бачити. Але ж ти знаєш: він зараз просто нестерпний. А я не хочу все погіршувати.
Вона стояла, застигнувши на сходах, а тоді голосно кахикнула. Мати раптово й винувато поклала слухавку, а тоді надміру бадьоро промовила, входячи до вітальні: