Вибачте, прошепотіла вона. Її голова похилилася на груди. Мені так шкода.
О господи, якою ж вона була дурепою.
За що? спитав Едвард, простягаючи руку й відкидаючи вогку завісу її волосся. Я хочу поговорити з вашим батьком.
Джой глянула на нього порожніми очима. Він збирається розповісти тому, яка вона дурепа?
Слухайте, сказав Едвард, обіймаючи її обличчя своєю долонею. Вона пахла потом. І кіньми. Знаю, напевно, ви вважаєте це трохи несподіваним. Але, Джой, якщо ви дозволите мені, я хочу просити в нього благословення одружитися з вами.
* * *
Ти ж не думаєш, що ми погодимося? спитала мати. Її обличчя світилося жахом і подивом, що її донька примудрилася викликати таку силу почуттів у якогось чоловіка. (Поганий настрій матері ще більше псувало те, що вони повернулися раніше, ніж вона встигла причепуритися.) Ми його навіть не знаємо.
Вона говорила так, наче Едварда взагалі не було в кімнаті.
Я розповім вам усе, що ви хочете знати, місіс Леонард, сказав той, витягнувши перед собою довгі ноги в брудних штанах.
Джой не зводила очей із батьків, відчуваючи приголомшену радість нового здобутку. Залишок подорожі вона провела наче в тумані, з напівістеричним сміхом від безумства того, що щойно зробила. Вона не знала його! Він не знав її! А все ж вони так збуджено й по-змовницьки всміхались одне одному, ніяково тримаючись за руки, і вона добровільно віддавала своє життя в його руки. Джой не сподівалася знайти нікого. Навіть не думала шукати. Але здавалося, він знає, що робить, і явно краще за неї розуміє, як правильно. І анітрохи не переймається перспективою пояснювати це божевілля її батькам.
Едвард глибоко вдихнув і почав викладати факти:
Мій батькосуддя у відставці. Вони з матірю переїхали до Ірландії, де вирощують коней. Я маю сестру й брата, обоє одружені, обоє старші за мене. Мені двадцять девять років, майже вісім з них я служу на флоті, відколи закінчив університет, і, окрім військової зарплатні, володію приватним трастовим фондом.
Злегка наморщений від згадки про Ірландію, мамин ніс розгладився на словах «приватний трастовий фонд». Але Джой невідривно дивилася в обличчя батька, відчайдушно шукаючи якоїсь ознаки схвалення.
Це страшенно несподівано. Не розумію, чому б вам не зачекати.
Думаєте, що кохаєте її? Батько, відкинувшись у кріслі з джин-тоніком у руці, не зводив очей з Едварда. Джой зашарілася. Здавалося майже непристойним, що він каже це отак, уголос.
Едвард тривалий час дивився на неї, а потім узяв за руку, змусивши почервоніти знову.
Не знаю, чи хтось із нас може зараз назвати це коханням, повільно мовив він, майже звертаючись до Джой, але я не молодий і легковажний. Я знав багатьох дівчат, і якщо в чомусь упевнений, то це в тому, що Джой на жодну з них не схожа.
Не те слово, докинула мати.
Можу сказати одне: я вважаю, що здатен зробити її щасливою. Якби мав більше часу, то зумів би вас заспокоїти. Але річ у тім, що я дуже скоро маю відпливати.
Джой не спадало на думку брати під сумнів стрімкість його почуттів. Вона просто була страшенно вдячна, що за силою вони явно дорівнювали її власним. Запаморочена від того, що хтось назвав її унікальною в доброму сенсі, вона лише через кілька хвилин усвідомила, що її рука пітніє.
Це надто швидко, Ґреме. Скажи їм. Вони навіть не знають одне одного.
Джой помітила блиск в очах матері й хвилювання, що крилося за ним. «Вона заздрить, раптом подумала Джой. Заздрить, бо розчарована власним життям і не може стерпіти думки, що хтось от-от вихопить мене з мого».
Батько ще якийсь час роздивлявся Едварда, наче щось зясовуючи. Едвард витримав його погляд.
Що ж, цими днями все роблять швидше, сказав Ґрем, жестом наказуючи Бей Лінь подати ще напоїв. Ти ж памятаєш, як було під час війни, Еліс.
Джой мусила зробити над собою зусилля, щоб придушити легкий наплив хвилювання. Вона стиснула руку Едварда й відчула легкий потиск у відповідь.
Батько осушив келих. Здавалося, його увагу на мить поглинуло щось за вікном.
Отже, скажімо, я погоджуся, молодий чоловіче. Що ви плануєте робити із цим у найближчі півтори доби?
Ми хочемо одружитися, видихнула Джой. Тепер, коли суперечка начебто стосувалася лише часу, вона відчула в собі сили говорити.
Батько її не чув. Він розмовляв з Едвардом.
Я поважатиму ваші бажання, сер.
Тоді я скажу, що ви маєте моє благословення. На заручини.
Серце Джой підстрибнуло. І впало.
Ви можете одружитися, коли зійдете на берег наступного разу.
У кімнаті запала приголомшена тиша. Джой, намагаючись не виказати розчарування, ледве чула, як шаркає за дверима Бей Лінь, поспішаючи з наказом до кухарки. Її мати подивилася на неї, потім знову на батька: «Що скажуть люди?»
Якщо у вас обох серйозні наміри, то не зашкодить почекати. Можете купити обручку, оголосити, що треба, а відтак одружитися.
Батько важко опустив свого келиха на лакований стіл, немов засвідчуючи, що рішення ухвалено.
Джой озирнулася на Едварда, який довго й повільно видихнув. «Будь ласка, не погоджуйся, благала вона. Скажи йому, що маєш одружитися зі мною зараз. Забери мене на своєму великому сірому кораблі».
Але Едвард нічого не сказав.
Дивлячись на нього, Джой пережила перший наплив розчарування у своєму новому партнері; перший спалах гіркого усвідомлення, що чоловік, на якого вона покладала найвищі надії, якому довіряла найбільше, міг бути не зовсім тим, кого їй хотілося.
Коли це станеться? спитала вона, намагаючись приховати трепет у голосі.Коли, на твою думку, ти зійдеш із корабля?
Наша наступна справжня зупинка в Нью-Йорку, відповів він ніби вибачливо. Але це станеться не раніше, ніж за девять місяців. Може, навіть за рік.
Джой випрямилася і глянула на матір, тепер розслаблену. Та майже всміхалася поблажливою усмішкою з тих, що кажуть: «О, молодь. Вони можуть гадати, що закохані, але подивімося, що буде за пів року». Еліс хотіла довести свою правоту, усвідомила Джой і похолола. Мати хотіла підтвердження, що справжнього кохання не існує, що в усіх усе завершується шлюбом, так само нещасним, як і в неї. Що ж, якщо вони думають, що це знеохотить її, то помиляються.
Тоді побачимося за девять місяців, сказала вона, зазираючи в блакитні очі свого нового нареченого, намагаючись передати йому всю ту впевненість, яку, без сумніву, відчувала в собі.Тільки тільки пиши.
Двері відчинилися.
Боже, бережи королеву! промовила Бей Лінь, входячи з тацею напоїв.
1
Жовтень 1997 р.
Двірники Кейт остаточно зламались одразу на виїзді з Фішґардазастрягли, а тоді приречено зїхали вниз до капота в ту саму мить, коли дощ, досі задоволений тим, що падав щільно, вирішив перетворитися на зливу.
От чорт, сказала вона, вильнувши, доки клацала перемикачем на приладній дошці вгору-вниз. Нічогісінько не видно. Серденько, якщо я зупинюся на найближчій стоянці, ти не могла б висунути руку й протерти скло?
Сабіна підтягнула коліна до грудей і кинула злий погляд на матір.
Це не дасть ніякого ефекту. З тим самим успіхом можна просто зупинитися.
Кейт таки загальмувала, опустила вікно й спробувала протерти свій бік вітрового скла краєм вельветового шарфа.
Ні, нам не можна спинятися. Ми й так уже затрималися. А я не дозволю, щоб ти спізнилася на пором.
Її мати зазвичай була мякосердою людиною, але Сабіна знала цю сталеву нотку в голосі Кейтзнак того, що хіба лише цунамі завадить дочці сісти на той пором. І не дивно: цю нотку вона чула не раз за останні три тижні, але вкотре отримавши підтвердження свого цілковитого безсилля перед матірю, Сабіна мимоволі випнула нижню губу й усім тілом відвернулася на знак мовчазного протесту.
Кейт, тонко відчуваючи мінливі настрої доньки, зауважила це й відвела очі.
Знаєш, якби ти змінила своє ставлення до цього, то могла би й розважитись.
Як я можу розважатися? Ти відсилаєш мене туди, де я була аж двічі за все життя, сидіти в чорта на болоті разом з бабусею, яку ти так любиш, що не бачила бозна-скільки років, на правах якоїсь домашньої прислуги, доки дідусь врізає дуба. Чудово. Оце так канікули. Аж не дочекаюся.