Гучно постукала, знову зачекала та ввійшла.
Ліжко, що стояло в дальньому кінці кімнати, було красиве: готичне, на чотирьох стовпах, а з рами між різьблених стовпів із блискучого потемнілого дерева звисали старовинні червоні, як кров, гобелени з проблисками китайських золотих ниток. На самому ліжку кількома шарами лежали старі шовкові покривала, з-під яких проглядали чисті білі лляні простирадла, наче зуби між глянцево-червоних губ. Такі ліжка бачиш в американських фільмах, автори яких намагаються уявити собі, на що схожі англійські маєтки. Від нього віяло екзотикою Далекого Сходу, імператорами та опіумними лігвищами. І воно було максимально несхоже на її скрипуче ліжко із залізною рамою.
Але дідуся в ньому не було.
Сабіні знадобилося менше ніж десять секунд, щоб усвідомити, що його немає не лише в ліжку, а й будь-де в кімнаті. Хіба що він заліз у шафу, у чому вона дуже сумнівалася (але перевірила для певності).
Мабуть, він був у ванній. Сабіна вийшла з кімнати й рушила коридором. Двері були прочинені, тож для початку вона гукнула, але, не почувши відповіді, штовхнула їх і побачила, що у ванній старого теж ані сліду.
У Сабіни голова пішла обертом. Бабуся не казала їй, що він збирався кудись іти. Вона казала, що дідусь спить. То де в біса він? Дівчинка перевірила порожню кімнату бабусі (набагато скупіше обставлену, мусила зауважити), ванну внизу, а потім, відчуваючи, як наростає паніка, кожне приміщення в будинкувід кімнати для сніданків до взуттєвої комори. Того ніде не було видно.
Була чверть до першої.
Треба було когось попередити. Вона побігла вниз, на кухню, і зізналася місіс Г., що якимось робом проґавила свого дідуся.
Він не в себе в кімнаті?
Ні. Там я дивилася найперше.
О господи. Де Берті?
Сабіна ошелешено подивилася на неї, а тоді озирнулася на Беллу.
Я його не бачила, сказала вона.
Він вийшов погуляти із собакою. Він не має виходити зараз сам-один, а надто з Берті, бо той молодий і вибиває з-під нього палицю.
Вона вийшла з-за стола й заходилася знімати фартух.
Ходімо краще пошукаймо його, доки місіс Беллентайн не повернулася.
Ні. Ні, лишайтеся тут і стережіть будинок. Покличу на допомогу Тома.
Сабіна, у якої груди стискало від страху, вибігла у двір, заглядаючи через ворота стаєнь і викрикуючи його імя.
Том із бутербродом біля рота висунув голову з каптерки. Позаду нього лунало радіо й видніли силуети Лаяма та Джона-Джона, що проглядали «Рейсінґ пост», газету про скачки.
Де пожежа?
Цей цей старий. Не можу його знайти.
Тобто як не можеш знайти?
Він мав спати в себе в кімнаті. Місіс Г. вважає, що він міг вийти погуляти з Берті, і каже, що Берті збиває його з ніг. Допоможеш мені пошукати його?
Том вилаявся під ніс, уже видивляючись щось перед собою.
Не чіпати мій обід, покидьки, буркнув він, а тоді схопив своє пальто й хутко вийшов у двір.
Мені дуже, дуже шкода. Я просто не знаю, що робити. Він мав бути в будинку.
Гаразд, сказав він, ретельно розмірковуючи. Піди й пошукай в обох кінцях вулиці, і якщо він не там, перевір верхні поля. Я візьму нижні поля та фруктовий сад, і комори теж. Ти впевнена, що подивилася скрізь у будинку? Він точно не міг просто дивитися телек?
Сабіна, уже налякана виразом обличчя Тома, відчула, як кутики очей щипле від сліз.
Скрізь. І Берті теж немає. Певно, він узяв його із собою.
Господи Ісусе, нащо старому бовдуру було виходити? Слухай, візьми Беллу. І постійно клич Берті якщо старий упав, сподіваюся, собака зможе відвести нас до нього. Зустрінемося тут за двадцять хвилин. І ось тобі мисливський рігякщо знайдеш його, добряче дмухни.
Він віддав їй ріг, розвернувся, перестрибнув через паркан зі стовпів та рейок і побіг до полів унизу, які були обидва оточені високими огорожами.
У супроводі Белли, що весело бігла позаду, Сабіна підтюпцем вибігла з парадних воріт і помчала вуличкою, гукаючи через кожен другий подих. Не впевнена, де саме звертати, вона бігла, доки в грудях не заболіло, повз великий фермерський будинок на розі, маленьку церкву й ряд менших котеджів. Дрібно дощило, і над головою нависли свинцево-сірі хмари, ніби передвісники жахливого лиха. У голові тіснилися неприємні картини, як-от старий, що лежить зімятою грудою на узбіччі дороги, і Сабіна ще дужче припустила в інший бік, доки, не в змозі роздивитися годинник, вирішила, що треба вертатись і обшукати верхні поля.
Де ти, чорт забирай? шепотіла вона. Де ти?
Потім вона підстрибнула, і її серце на мить завмерло, коли величезний зелений брезент, напівзастряглий в огорожі, ворухнувся до неї.
Белла застигла на напружених лапах за кілька кроків попереду, хутро в неї на загривку здибилося. Вона раз попереджувально гавкнула. Під калатання серця, із широко розплющеними очима Сабіна нерухомо стояла посеред дороги, а потім, кілька разів глибоко вдихнувши, придивилася і підняла кут брезенту.
Якби вона була не така стривожена, то розсміялася б. Під величезною пластиковою накривкою стояв сірий віслюк, запряжений у маленький візок. Він швидко розплющив очі, ніби помітив її присутність, а тоді байдуже відвернувся до такого-сякого прихистку огорожі.
Сабіна мяко впустила брезент і побігла далі, вдивляючись то ліворуч, то праворуч. Нічого. Жодного його сліду. Окрім гупання серця, стукоту підборів і ненавязливого шелесту дощу у вухах, вона не чула ні привітного гавкоту, ні нетерплячого аристократичного кректання, ні мисливського ріжка. Добряче перелякана, Сабіна розплакалася.
Йому вочевидь кінець. Усі винуватитимуть її, думала дівчинка, шкандибаючи травяним схилом. Дідуся знайдуть, замерзлого й намоклого, можливо, з переламаними крихкими кістками, там, де Берті виволік його на твердий бетон. Він підхопить пневмонію, і старе серце не витримає, і все це буде на її совісті, бо вона так захопилася читанням брудних книжок і пханням свого носа де не слід, що не подбала про нього. Бабуся розлютиться ще більше, ніж тоді, коли Сабіна дозволила Герцогу втекти. Том ніколи більше не заговорить з нею. Мати відмовиться прийняти її назад, адже вона фактично вбила її батька, тож вона застрягне тут, а мешканці села мовчки зиркатимуть на неї й тицятимуть пальцями, як у фільмі «Звільнення», і вона заживе слави як Дівчинка-Що-Вбила-Власного-Дідуся.
Сабіна не подумала взути гумові чоботи й на заболоченому пасовищі набрала повне взуття багнюки. Вязка та коричнева, та переливалася через верх кросівок, всмоктуючись і вичавлюючись із кожним кроком, обтяжуючи її ноги своєю холодною мокротою. Тиждень тому вона впала б в істерику, побачивши, у якому стані опинилися її новенькі «Рібокси», тепер же була така нещасна, що ледь помітила. Усвідомивши, що минуло вже пів години, відколи вона вирушила на пошуки, Сабіна схлипнула вголос, витираючи мокрий ніс тильним боком долоні.
І цієї миті Белла, вимокла й незадоволена, повернула назад до дому.
Не кидай мене ще й ти! крикнула Сабіна, але Белла не звертала на неї уваги, вочевидь твердо вирішивши повернутися під затишний прихисток теплої плити. Дівчинка не знала, де шукати далі. Треба було спитати Тома. Вона пошкандибала схилом угору, слідом за собакою, не знаючи, що казати місіс Г., але впевнена, що однаково опиниться винуватою.
Поки вона дісталася будинку, Белла зникла. Прибравши мокре волосся з очей і намагаючись опанувати себе й не ревіти, Сабіна підняла засувку на задніх дверях, штовхнула їх і цієї миті почула лункі кроки на гравії за спиною.
Це був Том. Його волосся пристало до голови, а штучна рука зі ще одним мисливським ріжком була незграбно притиснута до грудей. Вона вже хотіла була вибачитись, коли побачила, що чоловік дивиться просто повз неї.
Ти спізнилася, долинув голос із коридору.
Давши собі секунду, щоб звикнути до темряви, Сабіна вдивилась у мощений камяною плиткою прохід, де ледь виднілася згорблена спина, третя ногапалиця для ходиі дві собаки шоколадної масті, які щасливо гарчали одне навколо одного, вітаючись.
Обід був о першій. О першій. Він холоне. Я справді не вважаю, що маю тобі це повторювати.
Сабіна стояла, широко розкривши рота, у дверях, охоплена суперечливими емоціями.