Собаки поцупили один із твоїх капців, гукнула бабуся із сусідньої кімнати, але дідусь, здається, не почув. Сабіна після деякої внутрішньої боротьби вирішила не переказувати йому повідомлення. Не хотіла бути відповідальною за наслідки.
Суп був з овочів. Зі свіжих, а не консервованих, онде видніють картопля і капуста. Вона зїла його, хоча вдома від такого б відмовилася: у холодному будинку в ній прокинувся голод. Мусила визнати: було доволі смачно.
Відчуваючи потребу сказати щось любязне, доки вони втрьох сиділи мовчки, вона злегка привстала й вимовила:
Смачний суп.
Її дідусь повільно звів обличчя, гучно сьорбнувши суп зі своєї ложки. Білки його очей, помітила вона, були майже повністю молочні.
Що?
Суп, повторила вона голосніше. Він дуже смачний.
Із запізненням хвилин на девять годинник у передпокої сповістив, що зараз рівно восьма. Невидимий собака уривчасто заскавчав.
Старий повернув обличчя до дружини.
Вона говорить про суп?
Бабуся не підвела очей.
Каже, що він смачний, голосно підтвердила вона.
О-о-о. Що за суп? Не відчуваю смаку.
Овочевий.
Сабіна впіймала себе на тому, що прислухається до цокання годинника в передпокої. Здавалося, той зазвучав гучніше.
Овочевий? Ти сказала «овочевий»?
Саме так.
Довга пауза.
У ньому ж немає кукурудзи, ні?
Бабуся промокнула рота лляною серветкою.
Ні, любий. Ніякої кукурудзи. Місіс Г. знає, що ти не любиш кукурудзу.
Він знову повернувся до своєї тарілки, наче перевіряючи вміст.
Не люблю кукурудзу, сказав він Сабіні.Огидна річ.
Наразі Сабіна вже боролася з майже істеричним бажанням розреготатися і розплакатися водночас. Вона почувалася так, ніби застрягла в якійсь жахливій низькопробній телевізійній програмі, де час застиг і нікому не втекти. «Мені треба додому, мовчки сказала собі вона. Щовечора такого я не витримаю. Змарнію та помру. Мене знайдуть муміфікованою в кімнаті з бірюзовим килимом і не зможуть встановити, чи я врізала дуба від холоду, чи від нудьги. І ще я проґавлю все найкраще по телеку».
Полюєш?
Сабіна підвела очі на дідуся, який нарешті доїв свій суп. Тонка непрозора цівка цього супу виднілася в кутику його рота.
Ні,тихо заперечила вона.
Що?
Ні. Я не їжджу на полювання.
Вона говорить дуже тихо, голосно сказав він своїй дружині.Треба, щоб говорила трохи гучніше.
Бабуся, яка вже зібрала порожні тарілки, дипломатично вийшла з кімнати.
Ти говориш дуже тихо, прошамотів він. Треба говорити гучніше. Це дуже нечемно.
Пробачте, сказала Сабіна голосно й із чималим викликом. Старий дурний шкарбан.
То з ким ти їздиш на полювання?
Сабіна озирнулася, раптом забажавши повернення бабусі.
Я не їжджу, мало не прокричала вона. Я живу в Гекні. Це в Лондоні. Там не полюють.
Не полюють?
Ні.
О-о-о. Він раптом здався шокованим, наче життя без полювання було для нього абсолютно новітньою концепцією. То де ти їздиш верхи?
О господи, та це ж просто неможливо.
Не їжджу, відповіла вона. Там нема де їздити.
То де ти тримаєш свого коня?
Вона не має коня, любий, сказала бабуся, повертаючись із великою срібною тацею, накритою сріблястим баранцем (Сабіна гадала, що такі бувають лише в комедійних дворецьких). Вони з Кетрін мешкають у Лондоні.
О-о-о. Так. Отже, у Лондоні?
«Ох, мамо, приїдь і забери мене, благала Сабіна. Пробач, що так гидко поводилася з тобою, Джеффом і Джастіном. Просто приїдь і забери мене. Обіцяю, я більше ніколи не скиглитиму. Буде в тебе безкінечний потік нікудишніх коханцівні слова не скажу. Сумлінно працюватиму й навчатимуся на відмінно. Навіть більше не позичатиму твоїх парфумів».
То як, Сабіно, ти любиш із кровю чи добре просмажений?
Бабуся підняла сріблястий баранець, і коричнева обпалена гора яловичини випустила свої пахощі в нерухоме повітря. Її було обкладено кільцем смаженої картоплі й утоплено в мілкому озерці густої коричневої підливи.
Можна і так, і так, люба. Я відріжу. Ну ж бо, не хочу, щоб вистигло.
Сабіна із жахом втупилася в неї.
Мама не сказала вам, ні? тихо спитала вона.
Чого не сказала?
Що? роздратовано промовив дідусь. Що ти кажеш? Кажи гучніше.
Сабіна похитала головою. Краще б їй не бачити натягнутого, розсердженого обличчя бабусі.
Я вегетаріанка.
2
Насправді все дуже просто. Напевно. Якщо дехто користується ванною внизу (замість ванни нагорі, яку, вочевидь, було встановлено під час будівництва, і тоді ж приблизно гарячу воду там бачили востаннє), то мусить прибрати всі свідчення своєї присутності впродовж пяти хвилин після омовіння. Тобто всі вологі рушники, пляшечки шампуню, губки, навіть зубну щітку й пасту. Або нехай очікує знайти їх на порозі своєї спальні менше ніж пів години по тому.
Якщо дехто хоче снідати, то нехай потурбується бути внизу, у кімнаті для сніданку, о восьмій тридцять. Не в їдальні. Авжеж. І не о чверть на десяту, коли пів дня вже минуло. Та й місіс Г. має важливіші справи, ніж чекати, доки дехто поснідає, хоч і надто добра, щоб самій про це сказати. На сніданок каша, потім тост. З медом або варенням. І те, і теу маленьких сріблястих горщиках. Ні, тут немає мюслі. Печива «Поп-тартс» теж немає.
І нехай дехто не скаржиться на холод. Треба вдягатись як належить, а не тинятися майже голяка й торочити про те, які тут протяги. Тут носять товсті светри. І штани. А якщо в декого їх бракує, нехай тільки скаже, бо тут багато запасних лежить на дні великого комода. І лише невихована людина зауважить, що вони пахнуть цвіллю чи мають такий вигляд, наче востаннє їх надягали албанські сироти ще до її народження. Це стосується і взуття також. Нехай дехто облишить надію не вбити тут свої дорогі кросівки. Дехто мусить піти до взуттєвої комори й знайти собі витривалу пару гумових чобіт. А якщо ця дехто зчинятиме істерику через павуків, то хай спочатку струшує взуття, перш ніж узувати.
Ось і все, окрім тих правил, про які не треба нагадувати. Як-от про те, що не можна пускати собак нагору. Або ходити в чоботах у вітальні. Або лишати телевізор не на улюбленому новинному каналі дідуся. Або починати їсти, перш ніж накладуть усім. Або користуватися телефоном, не спитавши. Або сидіти на плиті, щоб зігрітися. Або набирати ванну ввечері (і глибше, ніж шість сантиметрів).
За тиждень перебування тут Сабіна виявила, що треба памятати стільки правил, наче цей дім сам був людиною, дуже перебірливою, і на все мав свою думку, як і бабуся з дідусем. Удома вона росла майже без будь-яких правил: її мати з нездоровим задоволенням облишила її саму впорядковувати власне життя на зразок системи Монтессорі. Тож, зіткнувшись із цими нескінченними та, здавалося, незбагненними обмеженнями, Сабіна почувалася дедалі ображенішою та пригніченішою.
Так було, доки Том не навчив її найважливішого правила, що повернуло трохи свободи до її життя: ніколи, ніколи не намагайся долати будь-яку відстань у будинку або на прилеглих територіях повільніше, ніж так званою «кілкерріонською ходою». Нею слід іти стрімко та цілеспрямовано, здійнявши підборіддя й зосереджено дивлячись перед собою, і якщо тримати правильний темп, це відверне всі запитання на кшталт «Куди йдеш?» чи типовішого «Що робиш? Ходи сюди, допоможеш мені прибрати в стайні / завести коней / відчепити трейлера / помити зі шланга собачий сарай».
Річ не лише в тобі,пояснив Том. Вона не любить бачити, щоб хтось байдикував. Це її нервує. Ось чому ми всі так робимо.
Тепер, поміркувавши про це, Сабіна збагнула, що так і є. Вона жодного разу не помічала, щоб у домі хтось, за винятком дідуся, рухався не у жвавому темпі. А оскільки старого вона бачила лише тоді, коли той сидів, то й щодо нього певності не було.
Але річ була не лише в будинку з його заплутаними, мов лабіринт, правилами. Відірвана від своїх друзів, урвавши всього один коротенький, незадовільний дзвінок до матері, Сабіна почувалась ізольованою і позбавленою всього, що знала. Вона була чужинкою в цьому оточенні, літні родичі спантеличували її так само, як і онукаїх. Поки що дівчинка полишала будинок і його території лише раз, щоб супроводити бабусю до такого собі супермаркету в найближчому місті, де за бажання могла купити собі будь-що від плавленого сиру до білих пластмасових меблів для саду. Ось і все, що вона бачила, а ще поштове відділення і магазин зі штуками для коней. Ані «Макдональдзу», ані кіно, ані ігрових автоматів. Ані крамниць. І, здавалося, нікого молодшого за тридцять. Тепер, коли «Дейлі телеґраф» і «Айріш таймз» були її єдиним контактом із зовнішнім світом, вона навіть не знала, хто очолює чарти.