У шафі вже лежить кілька речей, але має бути вдосталь місця для твого одягу. Це все, із чим ти приїхала? Бабуся подивилася на її сумку, а потім озирнулася, ніби шукаючи інший багаж.
Сабіна зволікала.
Ви маєте компютер?
Що?
Ви маєте компютер? ще не договоривши, Сабіна збагнула, що вже знає відповідь. Слід було здогадатися із самого вигляду цієї кімнати.
Компютер? Ні, компютерів тут немає. А нащо тобі компютер? різким, здивованим голосом спитала бабуся.
Для електронної пошти. Просто щоб бути на звязку з домом.
Здавалося, та її не чує.
Ні,повторила вона. Ніяких компютерів тут немає. Зараз, якщо розпакуєш речі, ми випємо чаю, а потім можеш піти й побачитися з дідусем.
А телевізор тут є?
Бабуся кинула на неї пильний погляд.
Так, телевізор є. У твого дідуся в кімнаті: він любить переглядати останні новини. Упевнена, ти зможеш час від часу позичати його.
Поки вони спустилися до вітальні, Сабіну вже накрило чорною хмарою депресії. Навіть поява місіс Г. низенької, гладенької та запашної, як її домашній хліб і булочки, не змогла поліпшити їй настрою, попри дружні розпитування про переправу Ірландським морем, здоровя матері й чи задоволена Сабіна тим, як облаштовано її спальню. Цього було не уникнути. Схоже, Том тут наймолодший, а він же одного віку з її матірю. Тут не було ані кабельного телебачення, ані компютера, і ще невідомо, де вони тримають телефон. А Аманда Ґаллагер неодмінно вкраде Діна Бакстера, доки Сабіна повернеться додому. Мабуть, таким і є пекло.
Коли вона знову зайшла до вітальні, не схоже було, що бабуся цьому зраділа. Під час їди та постійно оглядала кімнату невидющими очима, немов намагалася розвязати якусь далеку проблему. Час від часу жорстко підводилася зі свого крісла, рвучко підходила до дверей і вигукувала якісь інструкції чи то місіс Г., чи то якійсь іншій невстановленій особі, і коли це сталося вчетверте, Сабіна вирішила, що бабуся не звикла до чаювань і для неї дещо обтяжливо сидіти тут з онукою так довго. Про матір вона не питала. Жодного разу.
Вам не треба навідати вашого коня? нарешті спитала Сабіна, вирішивши, що це буде легким виходом для них обох.
Бабуся глянула на неї з полегшенням.
Так. Так, твоя правда. Треба перевірити, як там старий хлоп. Гаразд.
Вона встала, змахнувши крихти зі штанів, і собаки одразу підскочили, щоб обшукати килим. Бабуся покрокувала до дверей, а тоді обернулася.
Хочеш подивитися? Піти зі мною й побачити стайні?
Сабіні не терпілося зникнути, щоб віддатися своєму бурхливому горю на самоті, але вона знала, що це буде сприйнято як грубість.
Ну гаразд, неохоче промовила вона. Страждання за Діном Бакстером зачекають іще пів години.
Віслюка давно не було («Ламінайтіс, бідолашний старий хлоп», промовила бабуся, наче зрозуміла), але поза тим у дворі панувала знайома атмосфера. Тут явно було веселіше, ніж у будинку. Уздовж рядів стаєнь рухалися двоє худорлявих зсутулених чоловіків з колючими мітлами й грюкітливими відрамиділили копицю сіна на квадратні частини, а позаду них кінські копита скребли по цементній підлозі чи гатили в деревяні дошки. На задньому плані тонкий деренчливий транзистор, балансуючи на перевернутому відрі, вивергав сумбурні пісеньки. Дивлячись на цю сцену, Сабіна неясно пригадувала, як її піднесли до однієї з дверей, а вона верещала від захвату й жаху, коли одна з величезних довгих морд визирнула з темряви, щоб поглянути на неї.
Припускаю, що сьогодні ти надто втомлена для верхової їзди, утім я винайняла для тебе маленького охайного мерина з Нью-Росса. Він служитиме тобі, доки ти тут.
Сабіна широко розтулила рота. Їздити верхи?
Я я триста років не їздила, затинаючись, промовила вона. Із самого дитинства. Тобто мама не казала мені
Що ж, пізніше підберемо тобі щось у взуттєвій коморі. Який у тебе розмір? Тридцять шостий? Тридцять сьомий? Мабуть, старі чоботи твоєї матері згодяться.
То було років пять тому. Я це кинула.
Так, намагатися їздити в Лондоні суцільна нудьга, правда? Якось я була в тих стайнях у Гайд-парку. Довелося перетнути центральну вулицю, щоб хоча б трави дістатися.
Бабуся покрокувала через двір і висварила одного з робітників стайні за те, як він поклав соломяний настил.
Але я не певна, що мені справді цього хочеться.
Бабуся не чула. Узявши в чоловіка мітлу, вона короткими сердитими махами показувала йому, як треба підмітати.
Послухайте, я насправді, я більше не люблю кататися, пролунав крізь шум голос Сабіни, тонкий та високий, і всі обернулися.
Бабуся завмерла на місці й повільно розвернулась обличчям до неї.
Що?
Мені це не подобається. Їздити верхи. Я я, так би мовити, виросла із цього.
Двоє робітників перезирнулися, одинз натяком на зневажливу посмішку. Те, що вона щойно сказала, мовою Вексфорда явно розшифрували як «Я вбиваю немовлят» або «Я ношу труси навиворіт, щоб зекономити на пранні». Сабіна відчула, що червоніє, і подумки вилаяла себе за це.
Хвилину бабуся дивилася на неї порожніми очима, а тоді знову відвернулася до стаєнь.
Не кажи дурниць, буркнула вона. Вечеря рівно о восьмій. Твій дідусь їстиме з нами, тож не запізнюйся.
* * *
Майже годину Сабіна, поки ніхто її не чув, ридала у своїй сирій віддаленій кімнатці. Вона кляла свою бісову матір за те, що відіслала її до цього ідіотського місця, кляла свою жорстку, непривітну бабусю та її бісових тупих коней, кляла Тома за те, що дав їй на мить повірити, нібито зрештою все буде не так погано. Потім кляла Аманду Ґаллагер, якавона просто зналагулятиме з Діном Бакстером, доки Сабіна лежить тут; ірландську поромну системущо не колапсувала через паскудну погоду; фантастично потворний бірюзовий ворсистий килимякби хтось дізнався, що вона ночувала в отакій кімнаті, їй довелося б емігрувати. Назавжди. Відтак сіла й вилаяла себе за те, що посиніла, укрилася плямами й шмарклями, доки ревіла, замість зберегти той меланхолійний вигляд, чисту шкіру й великі очі, проти яких не встоюють чоловіки.
Усе моє життяодин чортів безлад, проквилила вона, а тоді знову розплакалася, бо вголос це звучало ще сумніше.
* * *
Дідусь Сабіни вже сидів за столом, коли та повільно спустилася сходами. Вона побачила палицю, що стирчала з-під стола між дідусевими ногами, раніше, ніж його самого. Відтак, обійшовши кут стола, вона побачила його спину, вигнуту знаком питання, яка незручно спочивала на стільці з високою спинкою, устеленому картатою ковдрою. Стіл було накрито на трьох, і величезний простір червоного дерева виблискував між ними, але дідусь просто сидів при світлі свічок і дивився в нікуди.
А-а-а, повільно промовив він, коли вона ступила в його поле зору, ти запізнилася. Вечеря о восьмій. О восьмій.
Кощавий палець указав на годинник на стіні, який повідомив Сабіні, що вона спізнюється хвилин на сім. У відповідь Сабіна глянула на нього, не знаючи, чи слід вибачитися.
Ну, сідай, сідай, мовив він, мяко опускаючи руку на коліна.
Сабіна озирнулась, а тоді сіла напроти дідуся. То був найстарший чоловік з усіх, кого вона бачила. Його шкіра, крізь яку майже проглядала форма черепа, не просто вкрилася зморшками, а розділилася на сотні дрібних тріщин, мов заболочені землі, десятки років опалювані сонцем. Тонка вена пульсувала над скронею, випинаючись, ніби червяк під шкірою. Сабіна впіймала себе на тому, що ледь здатна на нього дивитися: чомусь це було надто боляче.
Отже його голос затихнув, наче виснажений власним польотом, ти юна Сабіна.
Схоже, це не потребувало відповіді. Сабіна просто не заперечувала.
І скільки тобі років? навіть його запитальна інтонація згасала на півшляху.
Мені шістнадцять, відповіла вона.
Скільки?
Мені шістнадцять. Шістнадцять, повторила вона. О господи, він іще й глухий.
А-а-а. Шістнадцять. Він зробив паузу. Добре.
З бічних дверей вийшла бабуся.
А, ти тут. Добре. Я принесу суп.
Своїм «ти тут» вона також дала онуці знати, що та запізнилася. «Що не так із цими людьми? засмучено думала Сабіна. Не схоже, що вони тут обмежені в часі».