Ольга СаліпаЗламані речі
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
© Саліпа О. І., 2021
© Depositphotos.com / OlgaOsadchaya, обкладинка, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021
Шур-шур-шур
Осінь цього року була теплою як ніколи. На календарі листопад, а за вікном ще жовто від опалого листя.
Регіна сконцентровано змітала ці латки помаранчево-червоного покривала на одну купу в кутку подвіря.
Шур-шур-шур. Мітла рухалася своєю траєкторією, залишаючи на вологій землі ледь помітні рівчаки. Неслухняне листя розліталося від легесенького вітру, і Регіні доводилося раз у раз повертатися туди, де вже щойно мела.
От дурне! сама до себе промовила жінка, коли невеличкий собака, білий у коричневу пляму, з розбігу кинувся в купу вже зметеного листя.
Зрештою, крім старенького пса Бровка, говорити їй не було до кого, тому й звикла вже балакати лише із собою. Часомподумки, а інколи й ні, щоб зовсім не здичавіти.
Від голосу Регіни з верхівок дерев злетіли ворони. Бідні птахи, схоже, думали, що жінка німатак рідко доводилося чути від неї слово.
Шур-шур-шур. Бровко наробив збитківзамітання додалося.
На вулиці сіріло. В селі вже хтось засвітив у хаті. З Регіниного горба було добре видно невеличкий Велеснів, де наразі жило всього кілька десятків сімей. Ще років десятьвимруть усі старенькі, і залишиться село пусткою. Буде тоді їй, Регіні, воля: роби що хочеш. Ніхто не подивиться косо, не покрутить пальцем біля скроні, не плюне в її бік.
Регіні до селян байдуже. Зрештою, це вона тут приїжджа. До людей ходить рідко, хіба раз на тиждень у магазин хліба купити. Або раз на місяцьна пошту: чи то по пенсію, чи по якусь соцдопомогубо хто ж знає, скільки їй, Регіні, років.
Відколи оселилася тут кілька років тому, завжди у хустці та просторій довгій сукні. Взимку поверх одягає «дуту» куртку, а на ногитакі ж «балонові» черевики. Чи є в неї якісь інші речі хто ж знає? У її хаті не був жоден з односельців. Колись там жила стара баба Дуня. Кажуть, була жінка відьмою, тому і хату поставила аж за селом. Нібито люди її до себе не приймали.
Хату ніхто не купував, аж поки не приїхала в село дивна жінка із маленькою валізкою і необхідною сумою грошей у кишені.
Регіна заплатила за хату готівкою і, оформивши документи, відразу й залишилася в ній ночувати.
Про те, що то відьмине обійстя, жінці розказували селяни ще дорогою на «оглядини», але та сприйняла інформацію на диво спокійно, навіть, здається, байдуже. Хіба може з нею трапитися щось страшніше, ніж уже було?
У відьминій хаті виявилося три кімнати: крихітна кухонька «на зиму» (бо на дворі була ще й літня), спальня і велика зала. Перші дві цілком обжиті старою бабою Дунею, а третя, здається, недороблена. Вона не мала підлоги, тому тут було завжди холодно. А ще кімната була просто завалена зламаними речами: стільцями, лавками, іграшками і навіть старенькою технікоюмагнітофонами, годинниками, радіоприймачами.
Побачивши це звалище вперше, Регіна зраділа: буде чим зайнятися. Руки працюютьголові легше. І почала ремонтувати. А коли зламані речі баби Дуні закінчилисьузялася й сама ходити по смітниках і вишукувати нові. За це її селяни й незлюбили. Такої дивної жінки тут ще не було.
Тьфу, посмітюха! кричали їй услід діти, що приїздили на літні канікули до бабусь-дідусів у село.
Мама каже, що вона теж відьма, як і баба Дуня. Тому й привело її до тієї хати. Регоче хтось із хлопців перед друзями.
Регіні байдуже. Вона любить свої зламані речі. Любить давати їм друге життя.
А сьогодні старанно мете подвіря від осіннього листя й тішиться своїй неквапливій, але важливій роботі.
Бровко бігає навколо і береться воювати з мітлою.
Тікай, бо дам по плечах! Регіна погрозливо махає собаці довгою ручкою від вуличної мітли, і той налякано ховається під лавку. Але вже за кілька хвилин, сподіваючись, що загроза минула, обережно звідти вилазить і знову придивляється до мітли: атакувати зараз чи почекати?
Шур-шур-шур. Регіна зупиняється, щоб перепочити. У повітрі пахне осінню. Увечері вже прохолодно. Ще трохиі треба буде розпалювати в хаті. У баби Дуні, як не дивно, була не звичайна грубка, а цілком сучасний твердопаливний котел. Регіна важко боролася з дровами для нього перший рік, а вже на другий усе пішло як по маслу. Якраз біля її хатиліс. Бери дéрева, скільки хочеш. Тут ніхто не рахує й не забороняє. Люди кажуть, колись хтось із чиновників району хотів поставити ліс «на облік», але селяни стали горою: наше, не дамо. Мовляв, ми самі його садилисамі й керувати ним будемо. І справді, кожен рік кілька сільських чоловіків вправно пересаджують паростки, які дають старі дерева, на нові місця. Ліс не те що не зменшуєтьсяросте.
А віддали б «на облік»були б нам другі лисі Карпати, твердили люди. Знаємо ми цих чиновників. Ніхто не любить ліс більше, аніж той, хто росте разом з ним.
Шур-шур-шур. Регіна обережно обмітає стіну з дров, красиво вискладану біля хати, цього року буде тепло. Усе. З роботою покінчено. Жінка розпрямляє спину і задоволено оглядає обійстячисто. Навіть Бровко, щоб не порушити ідилії, скручується калачиком на хіднику біля дверей і солодко позіхає.
Регіна дістає сірники й чиркає кілька разів. Вологе листя не хоче горіти, але трохи спробі біла цівка диму піднімається вгору. У місті за паління листяштраф. А в селі це неодмінний атрибут осені. Та й, власне, якщо когось запитати, як пахне село восени, в один голос усі скажуть: димом.
Оглядається на Велеснівбілий дим, як і в неї, піднімається ще над одним подвірям, теж новосельців. Там, у крайній хаті, живе з чоловіком Марія, яка вирощує квіти.
Маріїне вогнище горить яскравіше. І чого б це її, Регіну, мало хвилювати? Байдуже. Хай горить.
Жінка ховає мітлу до невеличкої комори з дверима на вулицю і йде до хати заварювати чай.
Сьогодні Регіні сорок. Вона сховалася від усього світу в найзручнішу мушлюу село. Тут лише вона визначає правила. Тутїї світ. Вонамайже бог, що дає нове життя зламаним речам. У цьому сенс Регіниного життя. І так їй добре.
Марія увімкнула світло над входом у будинок. Усе навколо стало жовтим. Що не кажіть, а лампи розжарювання таки часом підіграють осені, зафарбовуючи все кругом у її кольори.
Біля входу в будинок стоять два величезні горщики з кулястими хризантемамисучасна мода. Марія більше любить звичайні, ті, що росли в бабусі на клумбі, особливо фіолетові, цибаті, з кількома квіточками на чубку. Вони росли прямісінько під вікном її кімнати, коли була мала. Бабця завжди казала: «От заглянуть квіти до тебе в шибкутоді вже й зима скоро». Хризантеми дотягувалися до вікна якраз у листопаді, тому бабуся не брехала.
А оці «новомодні», що зараз біля входу в будинок, то для реклами. Клієнти оцінюють роботу людей, які займаються квітами, якраз по тому, який вигляд має їхнє власне житло. То, так би мовити, найяскравіша вивіска.
Марія наближається до хризантем і гладить їх по вершечках, як дітей. Квіти за це щедро віддають свій терпкий аромат.
З будинку виходить Володимир. Шукає очима дружину, а знайшовши, поблажливо всміхається. Потім бере Маріїні долоні у свої руки й підносить до губ.
Твої руки пахнуть спогадами про літо!
Цікаво! Жінка обнюхує власні пальці і також усміхається.
Ти ніколи не помічала, що хризантеми пахнуть одночасно полином і румянком? Гірко й солодко водночас.
А твоя правда! Щось у цьому є!
То аромати-спогади про тепло. Останні квіти перед снігами. Мені часом здається, що вони кажуть нам, щоб не забували: після морозів знову буде сонячно. Тільки чекайте.
Чоловік обережно пробує пальці Марії на смак. Один за одним, повільно і ніжно. Очі жінки перетворюються на кришталь і виблискують. Повіки мимоволі прикриваються, а вуста судомно хапають повітря.
Що ти робиш?
Люблю свою жінку.
Нам же не по шістнадцять.
Байдуже.
Володимир загортає Марії за вухо пасмо волосся, що вибилося з нетугого «хвостика», й нахиляється до шиї. Гарячий подих примушує жінку стрепенутися. Хвилина-дві і Марія, піддавшись спокусі, міцно хапає пальцями чоловіка за потилицю, вигинається в попереку і притискає до своєї шиї міцніше. Володимир зупиняється і легенько дує на ще вологу від його поцілунку шкіру. Тілом Марії пробігають мурашки.