У будинку я почувався як риба у воді. Це була моя фортеця, і кожен камінчик належав мені. Зараз тут було не дуже холодно, знову ж таки, через раціональне розміщення кімнат.
Скинувши із себе верхній одяг, я насамперед попрямував у вітальню на першому поверсі. До неї вела арка із коридору. Сама кімната розміщувалася також із південного боку, тому не так сильно охолоджувалася взимку. Щоб створити затишок, я вирішив розпалити камін. Мені подобалося сидіти у напівтемній кімнаті та дивитися на вогнище. Це заспокоювало.
Кулю я прихопив із собою, зараз вона лежала на кріслі. Її освітлювали лише вогні полумя, що помаленьку починало збільшуватися. Я не міг відірвати від неї погляду. Мій смуток через втрату Адама лишався. Провина так і не зникла.
Скільки часу я так простояв?.. Не можу точно сказати. Проте, вийшовши із заціпеніння та глянувши на годинник, відразу пригадав, що мушу подзвонити до мами. До неї я телефонував через день. Рівно о девятій годині вечора. Набравши номер, я прослухав кілька гудків, поки вона не відповіла.
Привіт, її голос видавав утому, хоча вона намагалася її приховати.
Я фізично відчув, як їй важко зараз усміхатися.
Привіт, мамо, завжди на останньому слові мій голос ледь надривається. Як твої справи?
Усе нормально, знову я відчув, як вона намагається усміхнутися. Усе як завжди. А ти як? Що у тебе нового?
Психологи вважають, що ідеальна телефонна розмова із близькими має тривати девять з половиною хвилин. Цього часу достатньо, щоб поділитися останніми новинами і обговорити плани.
Усе як завжди, я завше намагався говорити бадьоро, ніколи не розповідати про погане, щоб вона не хвилювалася: між нами тисячі кілометрів. Робота і робота. Більш нічого. Як тато?
Найчастіше люди обговорюють телефоном сімейні проблеми, новини із життя родини чи друзів, на них зазвичай іде третина розмови.
Пішов на роботу. У нього сьогодні нічна зміна.
Як брат?
Теж усе чудово. Зараз він десь у Казахстані, викладає свою останню лекцію про щось дуже розумне, вона вперше щиро засміялася. Ніяк не можу запамятати ці складні терміни.
Треба йому зателефонувати, я не зміг стримати усмішки, коли почув її сміх.
Він часто про тебе питає. То як твоя робота?
Працюю над розширенням офісів за кордоном, мій голос став серйозним.
Є шанс, що ти відкриєшся в Україні? я відчув надію в її питанні.
Це наше найперше завдання, і це була правда.
Це прекрасно, ледь чутно вона зітхнула із полегшенням.
А як твоя робота, мамо?
Без змін, як і останні двадцять з гаком років
Близько хвилини триває розмова про роботу.
Як Сашко? мама ніколи не забувала спитати про друга, він був для неї рідним.
Та як завжди. Ніяк не може визначитися з дівчатами, я хіхікнув із слів.
Бідний Сашко, хай приїжджає в Україну, тут кращі дівчата.
Важко не погодитися, мій голос прозвучав дещо зі смутком, я сам здивувався.
Це відчула й мама. Вона ледь чутно видихнула і знову заговорила:
А ти як? це питання насправді стосувалося іншої теми, болісної для нас.
І як у дослідженні про ідеальну розмову, десять секунд триває глибокодумне мовчання між співрозмовниками.
Усе гаразд, мам.
Як завжди
Сьогодні розмова не тривала девять з половиною хвилин. Вона закінчилася доволі важко. Щось не давало мені спокою, я вимкнув дзвінок і ще секунд двадцять дивився на мамину фотографію в телефоні. Скільки я не був удома?
У напівтемряві кімнати, яка залилася теплим світлом від вогнища, я залишався один. Куля так само дивилася на мене. Її темне віконце не давало мені спокою. Розмова з мамою принесла лише смуток. Я відчував її втому від самого життя, рабської праці та болю за власним сином. І мені хотілося підібрати правильні слова для заспокоєння, але я їх не мав.
21,0 %
Після розмови з мамою я пішов готувати собі вечерю. Відверто кажучи, мене не надто захоплювало кухарство. Це була більше каторга, ніж задоволення. Та все ж мені, холостяку, довелося опанувати це мистецтво.
Сьогодні на вечерю мало бути запечене філе тунця і легкий салат. Моя їжа в кінці дня зазвичай більш насичена білками. Саме їх наш організм переробляє останніми, а, отже, метаболізм прискорюється, а жири згоряють швидко. Тунець містить багато білка, амінокислотний склад відмінно збалансований, тому організм засвоює його швидко. У ньому багато вітамінів, особливо А і Е, фосфору, рибофлавіну, тіаміну, заліза і натрію, нікотинової кислоти та іншого. Жирів мало, менше 3 %. А над салатом я сильно і не старався: взяв помідори чері, огірок, листя салату та перемішав їх із соком лайма та оливковою олією.
Виклавши їжу на красиву білу тарілку з бежевою облямівкою, я взяв до рук ніж із виделкою та почав трапезувати. Весь час бачив цифри. Чіткі, вони висіли над тунцем і салатом, показуючи кількість калорій у них. Я їв, і цифри поступово зменшувалися. Щойно показник зупинився на «0», я відклав прибори.
Постійно, постійно ми з дру Ні, я звик називати її «11 %». Ми постійно з нею сварилися через їжу. Вона навіть не намагалася прийняти мою ідеологію. 11 % не розуміла, чому я так побивався над кожною стравою. Те, що ми їмо, відображається на нас самих. Ми повинні виважено ставитися до всього, що кидаємо в організм. Це дає нам змогу функціонувати, розвиватися, підтримувати здоровя. Кожен елемент, який ми поглинаємо, залишає на нас свій відбиток. Вона чомусь цього не розуміла. А я був наполегливий. Не відступався. З появою перших 11 % вона почала щось розуміти, коли зявилися другі 11 %, вона стала на мій бік. Це ж не так складно.
Я прибрав зі столу. Вимив тарілки та акуратно розставив їх на поличці за розміромвід найменшої до найбільшої. Ідеальний ряд, вибудований у бік зростання. Виделки лежали поруч з іншими, натертими до блиску, поручножі. Я провів білим рушником по столу, хоч він і так був чистим. Проте мені здалося цього замало. Я нібито бачив брудні плями, ледь помітні ворсинки чи крихти. Тому я проводив рушником знову і знову, доки не вирішив, що скрізь чисто.
На диво, я залишався у сорочці та штанях, у яких ходив на роботу. Відчуття напруженості не зникало навіть удома. Заваривши зеленого чаю з ромашкою, щоб трішки розслабитися, я повернувся назад у вітальню, де в каміні палав вогонь, а куля так само лежала на кріслі. Я став напроти неї, помалу роблячи ковток приємного чаю. Дістав багатогранник із кулі та почав його читати, намагаючись знайти відповідь.
Без сумнівів, ти неідеальний для цього, я чітко промовляв кожне слово, голос звучав оманливо спокійно, хоча був напружений. Твої руки в крові. Так, це гра. Розгадка поряд. Ти центральна фігура. Хто я? Суддя. Я знаю все. Винуватого. Якщо ти вартий цьоготи знайдеш мене. Відповіді чекають. Я хочу твій розум.
Останні слова й далі справляли на мене враженнявсередині все холоднішало від них, навіть голос підвищувався.
Один, два, три, чотири, пять, шість, сім, вісім, девять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, пятна я здивовано подивився на багатогранник: після числа «13» має йти «14», але його не було. Гаразд, отже, немає чотирнадцяти. Далі пятнадцять, шістнадцять, вісім Гм. Немає сімнадцяти. Вісімнадцять, девятнадцять, двадцять.
Ці вилучені числа мені ні про що не говорили. Я продовжував стояти і дивитися на багатогранник, ніби очікуючи, що він сам мені все розкаже. Однак нічого не відбувалося.
Я стиснув предмет і злісно жбурнув його у протилежну стіну, не в силах стримати люті. Він відскочив від поверхні і покотився по підлозі, зупинившись за метр переді мною. Грань з написом «Центральна» була направлена на мене. Погляд так і зачепився за букви, я не міг відірватись від споглядання. Увесь пазл раптом склався в одну картинку. Я продовжував стояти на місці, намагаючись осягнути те, що щойно зрозумів. Числа були не такими й незрозумілими, вони вже не вперше трапляються мені в житті.
Я торкнувся кінчиками пальців нижньої губи. Центральна вулиця, будинок 1417. Така знайома адреса. Я підійшов до багатогранника, підняв його і повернув назад у кулю.
Цієї ночі буде важко заснути