Це підприємство спеціалізувалося на виготовленні кухонних меблів з натуральної деревини. Адам обіймав тут посаду консультанта. Попри невеликий оклад, це було краще, аніж працювати офіціантом чи прибиральником.
Мені довелося докласти певних зусиль, аби зустрітися з директором заводуневеликого зросту чоловіком, не зовсім упевненим у собі. Мені, у моєму дорогому костюмі, було ніяково стояти біля цього чоловіка у светрі ручної вязки та штанях із дешевого сукна. Директор мав карі очі, сиве волосся та грубуваті руки із мозолями та темними цятками, що виказували поважний вік. І знову ці лінії Відчепіться!
Містере Коваленко, низьким і хрипким голосом промовив чоловік. Перепрошую, що змусив вас чекати. Якби мені сказали, що саме ви прийшли до мене, я б одразу вас прийняв.
Я дуже вдячний за таке ставлення, ґречно відповів я.
Це вияв поваги до такого чудового юриста, як ви, усміхнувся директор. Що привело вас до нас? Невже хтось позивається на мою компанію?
Директор знову всміхнувся, намагаючись замаскувати жартом свої хвилювання. Ми розмовляли в його кабінеті, де, через погану шумоізоляцію, було добре чути нібито віддалені, проте достатньо гучні звуки роботи станків, перегукування працівників чи рух вантажних машин. Здавалося, що весь отой гамір вирує просто за вхідними дверима.
Хочу вас заспокоїти: ніхто не позивався на вашу компанію, кутики губ сіпнулися в усмішці. Я завітав до вас з особистого питання.
Допоможу, чим зможу.
Я знаю, що у вас працює один чоловік. Його імя Адам Нейсклі, на цих словах обличчя директора стало зовсім сумним, він опустив погляд на свої руки, і це вкрай збентежило мене. З ним щось сталося?
Адам Нейсклі більше у нас не працює, відповів директор і підняв погляд на мене.
Не працює? здивовано перепитав я, але відразу опанував себе (хоч мій голос не підвищився поза межі дозволеного та не виказував емоцій, я більш пильно почав ставитися до кожного слова мого співрозмовника). Тоді чи не знаєте ви, де його знайти? У мене до нього невідкладна справа, сер.
Боюся, що це неможливо, кожне слово давалося чоловікові важко. Він зітхнув і ледве витиснув із себе: Адам цієї ночі скоїв самогубство.
Мені перехопило подих. Я дивився на директора і просто не вірив у щойно почуте: тільки позавчора Адам надсилав мені записку, а вже сьогодні його немає серед живих. Не смуток опанував мене, і не горе, а щось зовсім інше. Я відчув, ніби всередині гостре лезо черкнуло по серцю, й розгублено тупився у сивочолого директора, уперше за життя не знаходячи потрібних слів. Ми мовчки просиділи якусь мить, поки директор не заговорив сам.
Він затримався на роботі до пізньої години. Адам був чудовим працівником. У нас із ним ніколи не виникало проблем, почав пояснювати він, сприйнявши мовчання гостя за шок. Відданий працівник. Розумний і талановитий. Попри його постійну понурість, я знав, що насправді він чудова людина. Ми з ним працювали майже три роки. Я навіть не підозрював, що його щось гнітить.
Гнітить? зронив я.
Так Він залишив записку
На ці слова озвалася кожна клітинка мого тіла. Я міцніше стиснув поручні крісла, сподіваючись, що в записці не йдеться про мене, бо відчував свою вину так, наче власною рукою вбив Адама
У ній було написано, що він більше не має сил боротися. Цей світ його гнітить.
Чи можна оглянути його кабінет? Звісно, якщо полісмени
Можна, кивнув директор. Полісмени надовго тут не затрималися. Це ж лише самогубство, а не вбивство.
Чоловік піднявся з місця і рушив до виходу з кабінету. Я, підвівшись і поправивши пальто, попрямував слідом. Ми йшли коридорами заводу, а шум поза кабінетом здавався ще гучнішим, просто нестерпним. Якимось дивом це йшло мені на користьпринаймні трохи глушило думки.
Кабінет Адама був у найбільш шумній частині підприємства, біля цеху з обробітку дерева. Невелика комірчина без вікон і кондиціонера. На підлозі валялися книги та старі газети невідомої дати публікації. У кутку стояв робочий стіл із розкиданим канцелярським приладдям, кактусом у жовтому горщику і магічною кулею чорного кольору. Я добре памятав її. Адам полюбляв гратися тією кулею: він ставив їй запитання щодо справи, а потім сміявся з відповіді, яку вона видавала. Ще один камінь у душу. На стінах висіли вирізки із журналів і газет, здебільшого про когось із зірок. У кімнаті витав дивний ароматсвіжий і чомусь дивно знайомий. Окрім кулі, більше нічого не вказувало на мій звязок із Адамом. Чи не так. Краще сказати, на мій звязок із його самогубством.
Я підійшов до столу. Якась невідома сила змушувала мене взяти кулю до рук (може, хотілося згадати минуле, коли ми сміялися з її кумедних відповідей). Тому я дістав із кишені пальта акуратно складену в рівний квадрат білосніжну хустинку, розгорнув її на долоні й узяв кулю до рук. Я так прикипів очима до круглого отвору, що бачив у склі власне бліде відображення. У голові вирувало багато думок, але одна була найбільш настирливою: «Чи винен я в його самогубстві?»
Я вдивлявся в отвір, ніби на своє німе запитання чекав жаданої відповіді «ні». Серце билося, неначе перед першим судом. Нічого не відбувалося. Та й на що я сподівався? Може, куля зламалася? Я підібгав губи й уже намірився поставити її на місце, аж раптом за склом щось почало рухатися. Я затамував подих, споглядаючи, як у чорній рідині спливають бліді букви:
Без сумнівів.
Я завмер, нажахано туплячись у букви, аж доки мій холодний розум не запрацював знову, щоби все мені пояснити, у рідині світився стандартний напис, який мають усі кулі цього виробництва. Таке пояснення здалося мені приємним, тому я трішки розслабився. Утім повністю притлумити неприємні відчуття не вдавалося, і я заходився переконувати себе, що це просто випадковість, що отакі магічні кулі зовсім не магічні та діють за принципом імовірності. Моє раціо почало так послужливо наводити факти, що йдеться про випадковість, що я всміхнувся власним хвилюванням і вже хотів поставити магічну кулю на стіл, коли сталося вже зовсім непояснюване. Напис зник, а натомість зявився інший:
Ти недостатньо ідеальний для цього.
Це була фраза, яку я геть не очікував побачити. Ошелешений, я знову й знову перечитував її по букві, доки ті не зникли. Я не знав, як реагувати: фраза, яка щойно зникла, належала мені самому. Це було останнє, що я сказав Адамові під час звільнення.
Його улюблена куля, усміхнувся директор і підійшов ближче (я швидко почепив на своє обличчя вираз незворушності). Він полюбляв бавитися нею.
У нього було чудове почуття гумору, у голосі не вчувалися емоції, що привернули б увагу директора, зате зберігалися звичні паузи в 0,48 секунди.
Так чоловік здивовано глянув на мене. А ще він був чудовим працівником. Нам із ним пощастило.
Це правда. Він найкращий. Дякую, що показали його кабінет. Перепрошую, але мені треба йти
Чому ви не надали йому характеристики, містере Коваленко? запитання наздогнало мене на порозі кабінету. Якою була причина його звільнення? Я розумію, що це не моя справа, але Я бачив, у якому стані він прийшов на цю посаду. І скажу більше, я відчував, як він не хотів її обіймати
Ви повинні мене зрозуміти, я повільно повернувся та підійшов до чоловіка із незмінно спокійним виразом на обличчі, як керівник керівника. Іноді ми маємо ухвалювати непрості рішення задля добробуту нашої справи. Хай які б ці рішення не були складні Я мусив його звільнити, хоч і визнаю, що він був найкращий.
Дякую голос директора затремтів. Дякую, що відповіли на моє запитання.
Я нічого не сказав, лише легким кивком голови показавши, що приймаю його вибачення. Мені не хотілося говорити щось погане про Адама. Це тільки між нами. Директор був занадто вражений втратою цінного працівника, щоби ставити ще якісь запитання. Чоловік попрямував до виходу, минаючи мене, а я терпляче чекав, коли залишуся в кабінеті сам.
Містере Блублері, чи можу я взяти кулю на згадку?
Що? здивовано перепитав директор. Кулю?
Так. Я намагався дібрати слова, щоби переконливо висловити емоції, яких не відчував.