Ліве чи праве? раптом запитав Девід. Коваленко повернувся до нього, піднявши ліву брову від здивування, і Дербі поквапився уточнити своє запитання: На правому чи лівому плечі Феміди ви сидите й шепочете їй на вухо?
Ліве після секундного вагання відповів Андрій. Хотілося би бути голосом, який лунає з голови Голосом розуму. А ви? Ведете її вдень чи вночі?
Боюся, що вночі, зітхнув полісмен. У темряві, тому що в ліхтарику сіла батарейка, а день забронювали собі інші можновладці.
Така ось дивна розмова відбулася між ними. Девід ніколи не вирізнявся глибоким мисленням, але розмови з Ендрю, з усіма метафорами та риторичними запитаннями, давалися йому легко. Щойно за Коваленком зачинилися двері, Дербі замислився. Ще вранці він так захоплено розповідав колегам про нові зачіпки в цій справі, не міг знайти собі місця, поки не прийшли результати експертизи на підтвердження достовірності чеків і відео, а зараз відчував дивний спокій.
Спочатку холодна реакція Коваленка на інформацію його вразила. Ба навіть розлютила. Він очікував на вихор емоцій, злість, розпач і смуток, а натомість побачив спокій і холодну зосередженість. Чи чекав він, що Ендрю кинеться дякувати йому? Так. Девід навіть наготувався заспокоювати чоловіка, але цього робити не довелося. Усе минуло якось надто нейтрально. Спочатку Дербі навіть було вирішив, що Коваленко не любив свою сімю, але швидко відкинув таке припущення. Кутики полісменових губ піднялися в сумній усмішці: чоловік усвідомив, що за крижаним спокоєм Ендрю ховає свій невимовний смуток. Не всі люди здатні на емоційні вияви чи демонстрацію слабкості перед сторонніми. Знаючи силу особистості Коваленка, можна було сміливо здогадатися, що він не виставлятиме напоказ істинні почуття.
Сьогоднішній день не мав бути спокійним. У відділку кипіла робота. Усі мали власні справи та працювали над важливими завданнями. Тому в Девіда не було часу на відпочинок. Щойно Ендрю зник за дверима кабінету, на порозі зявився полісмен із жовтим конвертом у руках. Він збуджено вигукнув:
Ми ідентифікували його
Хто він? нутрощі в Девідовому животі скрутилися в тугий вузол від недоброго передчуття.
Ох, босе працівник дістав із конверта аркуш, на якому було написано досьє на працівника.
Не може бути, тихо зронив Дербі й трохи зблід, побачивши обличчя підозрюваного.
12 %
Я нарешті відчував спокій, але й провину водночас. Це була не помилка інженера, і життя не підвело мене, просто хтось захотів мені нашкодити. Йшлося про гру інших людей, а не про помилку всесвіту. Я радів і слухав докори сумління, яке осуджувало мене за такі думки. Увесь час я картав себе, що десь припустився помилки. Можливо, у виборі дружинивона не так ідеально мені підходила, тож доля просто відібрала її у мене І раптом усе стало на свої місця. Це було чимось новеньким. Мимовільна відраза, яка розчинилася так швидко, що не залишила на мені свій слід.
До реальності мене повернув пронизливий вітеря оговтався й подався до машини. Мені хотілося залагодити всі справи впродовж обідньої перерви, тож я вирішив пожертвувати їжею заради візиту в минуле. Підійшовши до машини, я перевірив колеса, гальма, рівень мастила Усе було чудово.
Я завів машину і поїхав у бік промислової частини міста. Стискаючи міцніше кермо, я почав перебирати у памяті факти з дуже далекого минулого. Моє знайомство з Адамом завязалося ще на початковому етапі діяльності компанії, тоді, коли я набирав штат працівників. У своїй справі Адам був чудовим фахівцемобрав правильний шлях. Здавалося, він мені підходить, ми можемо стати чудовими друзями. Нейсклі прямував до абсолюту, ідеального життя, мав чудові якості й умів їх застосовувати. Ми нібито рухалися з ним в одному напрямку. Талановитий, він, безперечно, завжди прагнув більшого, і я міг дати йому це. Я захоплювався ним і водночас
Він був більше ніж професіонал. Щось було у ньому Він відчував кожну справу, ішов проти логіки і вигравав. Любив ризик. Бачив те, що не помічали інші. І була в цьому якась магія. Адам досягав усього легко, крок за кроком торуючи шлях до вершини успіху. Справи він закривав у рекордно короткий час, колектив його обожнював. І попри те, що йому було далеко до ідеального голосу, постави, шарму він усім подобався. Я не розумів, чому люди тягнуться до нього, а йому так легко вдається завойовувати їхню довіру, вливатися у будь-яке товариство.
Я дивився на нього і не міг розгадати секрет його успіху. Він жив за іншими формулами, правилами та законами, ніж я, але ж мої більш довершені й універсальні! Я взяв їх не з неба, а після довгих вимірювань, обрахунків, аналізу літератури та власне людей. Мої формули, створені самою природою та всесвітом, ідеально підходили для життя, але відрізнялися від його принципів. Мій аналіз його життя не приводив до якогось одного висновку. Воно навіть не піддавалося логіці, вибивалося з того, що я бачив навкруги, та нагадувало суцільний хаос.
Мене це нервувало. Я так довго йшов до цього, аж тут хтось показує, що він живе зовсім інакше і досягає того самого, що й я? Ні Це було зовсім неправильно. Вперше за життя я відчував заздрість Я відчував ненависть Я тримався, намагався реагувати стримано. Кожен живе так, як йому подобається, тож не варто вважати, що тільки я маю рацію. Але Я все ж таки маю рацію щодо багатьох речей!
Я тримався, але недовго. Після нового тріумфу Адам отримав майже все, чого так довго досягав я (Сашко навіть запропонував зробити його партнером, майже співвласником, дати змогу на рівні керувати компанією), ще й почав вибудовувати стосунки з дівчиною, яка ідеально підходила йому, навіть краще, ніж моя дружина мені Я не витримав. І мій терпець увірвався саме тієї миті, коли Адам почав припускатися однієї помилки за іншою у своїй карєрі. І це прикрило мою ненависть, дало мотив. Адже в нашій країні для юриста найважливішою є його репутація. Адам же порушив це правило, очорнив свою репутацію. Тоді про це знав тільки я. Тому вигнав його. Проте не викрив повністю, не осоромив перед іншими. Залишив усі проблеми за зачиненими дверима. Так Адам не втратив ліцензію, але надто наблизився до цього. Його шанс для реалізації став мінімальний. Я почувався задоволеним зовсім трохидоки не озвалася совість. Мені довелося добряче попрацювати, щоби хоч на дещицю зменшити муки сумління. Чи був я монстром? У такому сенсі так.
Я жив, стерши Адама з памяті, ніби ніколи його не знав. Тепер же минуле протягнуло свою кістляву руку і торкнулося до мого плеча. Я потилицею відчув його прохолодний подих, відчув, як усередині мене все стискається, стає важко дихати. Що я маю сказати йому під час зустрічі? І як він поставиться до мене? Навіщо йому знадобилося так жорстоко жартувати зі мною? Помста? Може, й так, саме вона.
Цікавості не стало відтоді, як я дізнався, хто надіслав записку. Тепер її місце займало щось інше, щось, ніколи досі ще не відчуте Хай як важко було мені зізнатися, але я відчував страх і невпевненість А ще каяття. Хотілося перепросити, чи щось на кшталт цього. Минуле повільно завязувало на моїй шиї петлю із цеглою на кінці.
Я спробував відмахнутися від думок, що ятрили душу, і зосередитися на дорозі. Краєвид за вікном вражав. Основна частина міста вирізнялася витонченою, історично цінною архітектурою. Здавалося, будинки залишилися в такому самому чудовому стані, як на момент їхнього зведення. Можна було тільки здогадуватися, до якого століття належать ці фасади та неймовірні скульптури, що їх прикрашають. Скрізь було неймовірно чисто та охайно, але що далі я наближався до промислового району міста, то більш очевидним ставав контраст із раніше побаченим. Насамперед будинки. Тепер вони мали грубу форму, а коліртемний, ніби сірим шаром упав на них дим, що клубочився над заводами. Навіть люди тут були інакші. Нужда читалася з їхнього дешевого одягу, виснажених облич.
Я скинув швидкість автомобіля, бо люди переходили дорогу, де їм заманеться (вони дивилися на мою машину з якоюсь злістю, дехтоз подивом), а маленькі діти безпечно гралися на тротуарі, зовсім не переймаючись, що їхній мяч покотиться на проїжджу частину. Через кілька кварталів я все-таки опинився на потрібній вулиці, що вела до одного із заводів.