Але зазвичай близько девятої я чув, як він ворушиться і плентається до туалету, розташованого по інший бік від моєї койки. Жоден будильник не діяв так ефективно, як звук того, що мій батько справляє малу потребу біля моєї голови. Я підстрибував, хутко натягував учорашній одяг і прокрадався вниз, безшумно, як ніндзя, щоб подивитися, чи залишив він свої цигарки. Доки лишалося десять чи більше, можна було спокійно взяти одну й швиденько сунути в гаманець свого наплічника. Я снідав тостом, стоячи за барним столом (ще одна риса будинку, що втратив свою новизну,їсти на табуретках), і йшов, перш ніж він спускався.
Але якщо не встигав, то він зявлявся із заспаними очима та вмятинами від наволочки, досі помітними на обличчі, і ми незграбно штовхалися між чайником та тостером, мимоволі втягуючись у нашу гру.
То це сніданок чи обід?
Вважаю це другим сніданком.
Витончено. Вже майже десята
Хто б казав!
Я не міг заснути до ти не міг би користатися тарілкою?
Я маю тарілку.
То чому тут крихти на кожному
Бо я не встиг
Просто їж із тарілки!
Ось тарілка, ось вона, у мене в руці, тарілка, моя тарілка
І відклади це.
Відкладу, коли закінчу.
Не залишай це в раковині.
Я не збирався лишати це в раковині.
Добре. І не треба.
І далі, далі, так само банально, недотепно саркастично й дражливоне так розмова, як смикання за вухо. Я ненавидів те, як ми говоримо між собою, і все ж зміни вимагали тону, яким не володів жоден із нас, тому ми замовкали і батько розвертався до телевізора. Колись, можливо, це приносило якусь хуліганську насолоду, але прогул передбачає, що ти повинен бути десь в іншому місці, а жоден із нас такого місця не мав. Я лише знав, що батько не любить залишатися сам, тому йшов.
Більшість днів я ганяв на велосипеді, хоч і не в сучасному глянцевому стилі. Я носив джинси, а не лайкру, та їздив на старому перегоновому ровері із загнутим донизу кермом, із деренчливим іржавим ланцюгом і рамою, важкою та невблаганною, як зварене риштовання. Прихилившись до того керма, я патрулював Бібліотеку й ліниво кружляв глухими закутками, вулицями Теннісона й Мері Шеллі, Форстера й Кіплінга, угору по вулиці Вірджинії Вульф і навколо вулиці Томаса Гарді. Оглядав гойдалки та гірки на ігровому майданчику в пошуку когось знайомого. Катався пішохідними провулками, перетинав широкі порожні вулиці дорогою до крамниць.
Чого я шукав? Хоч я не міг дати цьому визначення, та шукав великої переміни: може, загадки, може, пригоди, під час якої доведеться пройти випробування й дістати кілька уроків. Але незручно вирушати назустріч пригоді самому, важко знайти таку загадку на центральній вулиці. Ми жили в маленькому південно-східному містечку, задалекому від Лондона, щоб зватися передмістям, завеликому, щоб бути селом, надто розвиненому, щоб вважатися сільською місцевістю. Нам бракувало залізничного вокзалу, що міг би утворити тут міжміський транспортний вузол, а ще легендарного процвітання, яким славився регіон. Натомість економіка базувалася на аеропорті й бізнес-парках: фотокопіювання, подвійного ламінування, компютерних запчастин, агрегатівщо б там не було. Центральна вулицяпід назвою Центральнамала кілька будинків, що могли зійти за химери: чайна з дощатим одвірком під назвою «Сільський коровай», газетні кіоски георгіанської епохи, аптеки епохи Тюдорів, середньовічний ринковий хрест для пияків сидрупроте все це занепадало через пилюку та вихлопи забитої траси, що пролягала вздовж вузьких тротуарів, змушуючи покупців тулитися до свинцевих віконниць. «Ходити крамницями» було великою розвагою для містян, а в того, хто захотів би пожертвувати верхній одяг на доброчинність, голова пішла б обертом. Але нині кінотеатр перетворився на склад килимів, застряглий у часовій петлі нескінченного розпродажу перед закриттям. За двадцять хвилин їзди звідси лежали місця дивовижної природної краси, ще за тридцять хвилинСассекське узбережжя, а все місто охоплювала кільцева дорога, оточуючи нас, немов паркан за периметром.
Роками пізніше, коли я чув, як друзі сентиментально й лірично оповідають про місце свого народження, про те, як їх сформував Нортумберленд або Ґлазґо, Лейкс або Віррал, я ловив себе на думці, що заздрю навіть найбільш заяложеним, стереотипним виразам «приналежності». Ми не мали жодного почуття ідентичності, жодної автентичної вимовилише якийсь кокні, завчений із телевізора й накладений поверх легкої сільської гаркавості. Я не ненавидів наше місто, але важко було відчувати щось ліричне або сентиментальне до цього резервуара, огородженої території, рідколісся, де під ожиною жовтіли порножурнали. Наш ігровий майданчик був загальновідомий як Парк Собачого Лайна, соснова плантаціяяк Ліс Убивств; як я знав, то були їхні назви на мапі Картографічного управління, і ніхто ніколи не склав би про це сонета.
Тож я блукав центральною вулицею, зазираючи у вікна, сподіваючись побачити когось знайомого. Я купував жуйку в кіосках і читав компютерні журнали, доки гнівний погляд продавця не відганяв мене назад до велосипеда. Мабуть, вигляд у мене був самотній, хоч було б дуже прикро, якби хтось так подумав. Нудьга була нашим природним станом, але самотність була табу, тож я щосили вдавав одинака, бунтаря, невідомого й замкненого в собі, який їздить без рук. Але величезні зусилля потрібні, щоб не здаватися самотнім, коли ти таким є, і щасливим, коли ти таким не є. Це як тримати стілець на відстані витягненої руки. І коли я більше не міг підтримувати ілюзії безтурботності, то виїжджав із міста.
Щоб досягти якоїсь подоби сільської місцевості, треба було подолати естакаду, під якою тривожно гриміла автомагістраль, немов потужний водоспад, а потім їхати через великі прерії жовтого жита й рапсу, повз зморшкуваті рівнини тунельних парників, які прихищали врожай полуниці для супермаркетів, а потімчерез гребінь пагорбів, що кільцем оточували нас. Я не належав до палких любителів природи, спостерігачів за птахами, риболовів чи поетів, не згадав би назви дерева, хоч би воно й упало на мене, та не мав улюбленого краєвиду чи строкатої галявини. Але тут самотність була менш стидкою, майже приносила задоволення, і щодня я насмілювався подорожувати все далі й далі від дому, розширюючи коло знайомих місць.
Так минув перший тиждень, другий, а потім третій, доки одного ранку в четвер я опинився у довгій траві в дикому лузі, звідкіля відкривалося наше місто.
Лука
Раніше я тут не бував. Утомлений підйомом, я спішився і помітив праворуч від себе стежку, тінясту й благословенно пласку. До того я вів свій велосипед крізь ліс, який швидко змінився пологим пасовищем із травою по пояс, коричнево-зеленим, пересипаним червоними цятками маків і блакитними чогось іншого. Іван-чаю? Волошок? Я гадки не мав, але лука була нездоланно приваблива, тож я перетягнув велосипед через деревяний перелаз і поїхав далі, розтинаючи високу траву. Моїм очам відкрилася розкішна деревяна садиба, та, яку я помітив із кільцевої дороги, по нижньому краю обсаджена англійським садом. Я раптом відчув, що вдираюся на чужу територію, тож зліз із велосипеда й далі йшов пішки, доки не опинився у природній низовині, де можна було засмагати, курити й читати щось жорстке.
Величезна кількість вільних годин призвела до того, що вперше в житті я вдався до читання. Почав із трилерів і романів жаху з татової колекціїіз загнутими кутками, зморщеними після ванни або пляжу сторінками, на яких секс пришвидшеними темпами чергувався з насильством. Спочатку книжки були другорядною розвагою (читати про секс і насильство було як слухати футбол по радіо), але скоро я щодня ковтав по роману, забуваючи їх майже одразу, окрім «Мовчання ягнят» і Стівена Кінга. Незабаром я доріс до меншого, трохи лячного відділення батькової бібліотеки під назвою «Наукова фантастика»: потертих примірників Азімова, Балларда і Філіпа К. Діка. Не можу сказати, звідки це прийшло, але я бачив, що ці книжки написані в іншому регістрі, ніж ті, що про велетенських щурів. І роман, який я щодня носив у сумці, почав здаватися мені захистом від нудьги, алібі для самотності. Було в цьому щось від утечічитати у присутності друзів було б наче взяти флейту чи затанцювати сільський танок,але тут мене ніхто не побачить. Тож сьогодні я дістав примірник «Бійні номер пять» Курта Воннеґута, обраний через слово «бійня» в заголовку.