Тобі було сказано сидіти в кімнаті!
Марічка відступила і схлипнула. Чому мама така зла на неї? Через поріз? Але ж то не її вина, вона не хотіла такого собі.
Ти щось хотіла?
Тато намагався говорити спокійно, але Марічка чула, що голос тремтить від злості. Невже і він злий на неї?
Я хотіла воно зійде?
Тато видихнув і присів біля Марічки. Вона помітила, як він, дивлячись у її незапухле око, намагається всміхнутись, як колись легко, підбадьорливо, по-змовницьки, і йому не вдається, а вимучена усмішка здається приклеєною до обличчя.
Усе буде добре, от побачиш. Завтра лікар скаже те саме. А тепер іди до себе й почитай щось, бо ти вже, певно, забула всі букви за літо.
Марічка ображено закусила губу й пішла у свою кімнату. Читати не хотілося, букви розпливались, пекло і сльозилось око, ще й рана почала боліти. Хоч не настільки сильно, щоб знов ризикнути піти до батьків, однак кожен рух віддавав пекучим уколом, і їй здавалося, що рану знов зашивають, але тепер вона це відчуває.
Марічка скрутилася калачиком на ліжку, заплющила очі та спробувала знову помріяти про майбутнє. Ще вчора це було так легко: вона на сцені, у різних костюмах, із підмальованими очима і вкладеним волоссям, танцює, співає, і зал допомагає їй Сьогодні нічого не клеїлося. Такі ще вчора чіткі картинки сьогодні розмивались, і страх стискав горло. Завтра Завтра лікар скаже, що все буде добре, і вона знов зможе мріяти.
Усю дорогу до лікарні Марічка стискала татову руку. Вона так боялася, що аж крутило в животі, але вперто повторювала подумки, як заклинання: «Чоло заживе, чоло заживе, чоло заживе»
Коли тато провів її через довгу чергу до дверей, Марічка вже ледь не плакала. Здавалося, на неї дивляться всі, а одна жінка навіть сказала, зацитькуючи малого хлопчика:
Диви, будеш нечемний і лазитимеш, де не треба, і тобі таке буде.
А мама, як навмисно, заплела дві тугі коси, чим повністю відкривала чоло, і єдине, що Марічка могла, опустити голову низько-низько, аж підборіддя впиралось у груди.
Коли тато відчинив двері в кабінет і пропустив її, Марічка зраділа лише на мить, а тоді побачила Івана. Він знов тут і дивиться так уважно, ніби чекає на щось; так, ніби навмисно прийшов, щоб подивитися на неї.
Марічка прикусила губу й опустила голову. Вона більше не могла дивитись Іванові в очі. У них не було вчорашнього несподіваного страху, тільки блиск, як на футболі Він прийшов, щоб подивитись на неї, на її рану щоб хвалитися потім хлопцям, що дивився на страшне?..
Дівчинка побачила, як Івановим обличчям пройшла хвиля: на мить стиснулись губи, наморщився ніс і примружились очі. Лише на мить але були в тому і відраза, і якась неприємна цікавість Марічка відчула себе тваринкою в зоопарку, мавпочкою в клітці, наляканою увагою, криками і тим усім непотребом, який кидають у неї діти Тією мавпочкою, яку вона бачила два місяці тому в заїжджому зоопарку і якій сама кинула в клітку недоїдене яблуко
Коли медсестра відвела її в сусідню кімнату і почала обробляти рану, Марічка навіть не смикнулася, хоч пекло й щипало. Вона лише хотіла якнайшвидше додому, залізти під ковдру, заховатись від усіх і спати, спати, спати і прокинутись, коли вже все буде добре.
Медсестра обережно приклеїла пластир і усміхнулась.
Ходімо, там уже твій тато зачекався.
А тато стояв блідий, із міцно стиснутими губами й опущеними плечима. Він не мав такого поганого вигляду навіть тоді, коли казав, що закривають завод.
У Марічки все скрутилося всередині, хотілося підбігти до тата, вхопити за руку й спитати, що сталося, але ноги стояли на місці, голос зник і бракувало повітря. Це через неї тато такий.
Він усміхнувся, простягнув руку:
Усе буде добре. Ходімо додому.
Усе буде добре? Неправда! Неправда! Медсестра вийшла, лікар відводить погляд, а Іван усміхається. Йому весело!
І вперше за весь час Марічка розізлилась. На друзів, через яких усе це сталось і які тепер навіть не заходять; на маму, яка ні разу не пошкодувала; на лікаря й тата, які дурять своїм «усе буде добре», і найбільше на Івана. Він навмисне прийшов сьогодні, навіть ближче підійшов, коли знімали повязку, щоб краще бачити, а тепер сміється з неї
Марічка йшла коридором, ледве стримуючи сльози злості, і не опускала голови. Вона дивилася на людей у лікарняних коридорах, як загнане в кут вовченя, безпорадна, але готова вкусити, щойно хтось наблизиться.
Тато привіз Марічку додому й почав збиратися на роботу. Мами не було, хоча Марічка точно знала, що в неї вихідний. Їй чомусь стало страшно залишитись удома самій, і вона пішла до кімнати батьків.
Та-а-ат, а ти мусиш їхати тепер?
Він зупинився, поклав на ліжко купу одягу, з якою, здається, не знав, що робити, і спробував усміхнутись. Збоку на підлозі стояла сумка, з пакета біля неї виглядало взуття, і Марічку паралізувало від думки, що він збирається кинути її.
Тато, напевно, побачив її переляк, бо швидко підійшов і присів біля Марічки так, щоб їхні обличчя були якраз одне навпроти одного.
Сонечко, я їду на роботу. Я допомагаю будувати будинок, тому мушу жити там, але в суботу буду вдома. Ти ж даси собі раду, правда?
Марічка дивилась на тата і наче вперше бачила. Вона помітила, як він змінився за ці два роки: біля очей, губ і між бровами залягли глибокі зморшки, обличчя схудло, щоки запали, зявились великі темні кола під очима, волосся вже не було таким густим, як вона памятала, і в ньому проглядалося багато сивини. Її тато завжди усміхнений, молодий, такий гарний здавався чужим і старим. І вона розридалася голосно й надривно. Схлипи з болем виривались із горла й забивали дух.
Коли Марічці нарешті стало трохи легше, вона зрозуміла, що тато обіймає її, гладить по голові й шепоче щось заспокійливе, але його голос тремтить так, наче він сам зараз розплачеться.
Тату, а ти точно приїдеш у суботу?
Так, обовязково, тато відсторонився, і Марічка побачила, що в нього почервоніли очі і тремтять губи. У нас ще все буде добре, от побачиш. Але ти маєш обіцяти мені не опускати носа, добре?
Марічка лише голосно шморгнула й кивнула.
От і розумничка. А в суботу я привезу тобі чого ти хочеш?
Морозиво
Тато розсміявся й погладив її по голові, заправляючи неслухняні пасма за вуха.
Домовились.
У коридорі стояла мама, і Марічка зраділа: от зараз вона всміхнеться, скаже щось і поцілує тата в щоку на прощання, як колись, перед відрядженням.
Батьки ж зробили вигляд, що не помітили одне одного. Просто розминулись у коридорі, намагаючись навіть не торкатися. Тато зачинив за собою двері, а мама мовчки пішла до кухні. Марічка стояла й нічого не розуміла, у вухах гуділа кров, хотілося кричати і плакати від паніки та страху, та вона могла лише тихо схлипувати.
Зранку мама якраз закінчила обробляти рану і заклеїла її новим пластирем по Марічку прийшла Наталя, щоб разом вирушити на репетицію перед першим вересня. Вона втупилась у все ще припухле око, і Марічці стало соромно.
Чого дивишся? Ніколи такого не бачила?
А-а а що сталося?
Порізалась. То ми йдемо?
У школі чекали керівничка, старшокласники й керівник хору. Вони всі дивились на неї зі здивуванням, нерозумінням, насмішкою та навіть злорадством. Їхні погляди пекли, змушували червоніти й опускати очі.
А потім у Марічки зламався голос.
Іван, 19 років
Новий рік вдався на славу. Іван уперше в житті по- справжньому напився, аж до часткової втрати памяті. І тому він ніяк не міг зрозуміти: секс із Інною це був сон, пяне марення чи пяна реальність?
Іван, не розплющуючи очей, обережно провів рукою по ліжку й полегшено видихнув: нікого нема. Отже, таки наснилось.
Мати Інну по-пяні й памятати про це уривками було б катастрофою. Він не для того три місяці нарізав круги навколо неї, щоб отак по-дурному спаскудити результат.
Тіло нарешті теж прокинулось, і Іван відчув, що йому погано, як ніколи. Голова гуде, у роті гидко й сухо, наче вони пили пальонку, а не розведений спирт; у животі крутить, вібрує і взагалі, Іван почувався так, наче його щойно витягли з центрифуги. Він сів, повільно видихнув. «Відхідняк» обіцяв бути довгим і важким, а тому треба якось встати з ліжка, заволокти своє тіло в душ і дорогою вигадати, що б такого випити, щоб знову не спяніти.