Але чому?
Як тобі правильно пояснити
Не треба правильно! Ви ж отримуєте зарплатню!
У країні зараз така ситуація, що із зарплатнею бувають затримки
І тому ви дерете з людей?
Іване, не грубіянь батькові!
Мама підвищила голос, але, глянувши на неї, Іван побачив, що насправді вона здивована та розгублена. Він таки чогось не розуміє?
Аню, я сам. Сину, не думав, що ти зовсім нічого не знаєш, не бачиш. Але, можливо, так навіть краще, тому я таки поясню тобі правильно. У країні криза, але зявилися люди, які зробили бізнес і думають, що вони круті. І свято вірять: якщо покажуть гроші, то перед ними упадатимуть; якщо не заплатять їх не полікують правильно; якщо вони з грошима, то можуть качати права навіть у лікарні; якщо відмовишся від грошей то або набиваєш собі ціну, або поганий лікар. Щоб ти зрозумів, у мене немає «такси» і я ніколи не беру з людини, якщо вона нормальна чи гроші потрібні їй самій.
Іван не знав, що думати, як реагувати. Усе наче логічно пояснено, але все одно
Але це все одно неправильно.
Іване, невже ти настільки відірваний від реальності? Зараз платять за все, навіть за безкоштовне навчання. І за твій вступ
Що?! Тобто у виш я буду вступати за гроші?
Хлопець зірвався з крісла і з недовірою дивився на батьків. Він відмовився від мрії заради чого? Щоб йому тицяли, що він усе робить заради грошей і вирішує грошима? Хоча ще не пізно все відіграти назад. Він поки в школі, а за два роки знов може змінити плани на майбутнє.
Іван подивився на маму й раптом усвідомив, що вона не просто розуміє вона відчуває його й боїться, що зараз син озвучить цю думку. Жінка все життя мріяла, що син буде лікарем, і розчарувати її після того, як він погодився Мама не вибачить йому, а тато Тато подумає, що він злякався і знайшов дурний привід передумати.
Якби я вступав в Інститут фізкультури, ви б теж платили?
Іван побачив, що мама злякалась запитання, і швидко перевів погляд на тата. Він лише на мить стиснув губи й відповів:
Ні. З твоїми даними й результатами тебе б зарахували без питань.
Добре. Тоді в медичний я теж вступатиму сам.
Іване!..
Мама сплеснула руками, і Іван відчув болючий укол: вона не вірить, що син зможе. Хоче, але не вірить.
Сам! Це моя умова. Ці два року я буду вчитися так, як ви завжди хотіли. Я визубрю біологію й хімію, буду читати книжки з медицини, які є в нас удома, ходитиму до тата на роботу так часто, як зможу. Я обіцяю: буду викладатися повністю, і якщо не вступлю значить, то не моє. А якщо вступлю, але потім дізнаюсь, що ви заплатили або просили за мене, кину.
Іване
Мам, я серйозно.
Іване, тато підійшов і поклав йому руку на плече, у тобі говорить юнацький максималізм
Іван стенув плечима і відступив на крок:
Ви не вірите, що я зможу?
Мама стояла, притиснувши руки до грудей, і син уперше бачив її такою розгубленою, а тато несподівано всміхнувся:
Здається, сину, я зовсім тебе не знаю.
Марія, 10 років
Марічка ніяк не могла згадати, хто це зробив. Їх пятеро бавилось у хованки, а вона мала жмурити. Хтось підбіг ззаду і штовхнув її так сильно, що дівчинка пробігла кілька кроків і вдарилась у двері. А потім усе сталось, наче у сповільненому кіно: скляний квадратик із віконця у дверях він не розбився, просто виповз із рамки почав повільно падати на неї. Здавалось, іще секунда і він гострим кінцем встромиться їй в обличчя, але в останню мить дівчинка опустила голову й спробувала відступити.
Спочатку Марічка не відчула нічого. Болю як такого не було, тільки враження, що щось розтягує її шкіру й дуже сильно пече, а тоді стало тепло, майже гаряче, зявилось ниюче, тягуче відчуття.
Марічка торкнула пальцями брову й не відразу зрозуміла, що відбувається. Кров раптом потекла швидким темним струмочком з пальців на долоню, вниз рукою і почала скапувати з ліктя на підлогу, утворюючи темну калюжку. І тоді Марічка закричала. Вона не плакала просто кричала і кликала маму, адже хтось повинен заспокоїти її, сказати, що все добре, що це не страшно і все зараз минеться.
Мама, побачивши її, спершу сама злякалась, а тоді побігла по аптечку. Жінка пробувала промити рану, якось зупинити кров, а та все текла й текла.
Марічку почало нудити і від вигляду крові, і від солонувато-іржавого запаху, і від страху. Вона ще не зовсім розуміла, чого боїться, але це відчуття вже заповзло глибоко всередину, народжуючи паніку.
Мама наготувала шматок марлі, щоб замінити попередній, уже наскрізь просякнутий кровю, і коли подивилась на її чоло, на мить завмерла, а тоді заголосила:
Що ти із собою зробила? Як ти тепер будеш жити?
І страх всередині Марічки вибухнув, охопив усе тіло, заморожуючи його. Чому мама кричить і нею майже трясе? Чому звинувачує її в чомусь? Те, що з нею сталось, насправді таке страшне?
То не я
А хто? Хто то зробив?
Я не знаю. Мене хтось пхнув
То всьо ті твої коліжанки! Та дич! Скільки я тобі казала не водитися з ними! І шо тепер буде?
Перестань репенити!
Мама замовкла і злякано озирнулась. У дверях стояв тато й ледве стримував злість. Марічка мимоволі зіщулилась: тепер буде справді страшно.
Що сталося?
Тато важким кроком увійшов у кімнату і втупився в калюжку крові коло Марічки. А тоді перевів погляд на неї, рукою вхопив за підборіддя й повернув до себе. Марічка побачила, як він зблід.
Як?
Вони бавились, і хтось штовхнув її на двері там скло
А ти за чим дивилась? То ж так близько біля пульсів!3
Марічка почала тремтіти. Вона часто була свідком сварок між батьками, але зараз їй здавалось: ще мить і тато вдарить маму. Знову вдарить.
Я там на кухні
Коли?
Десь із пів години тому
Ти чого не поїхала зразу в лікарню? Уже збирайся!
Поки тато віз їх у лікарню, і цей шматок марлі просяк кровю, хоча Марічка відчувала, що її вже не так багато. Принаймні кров не просочувалась краплинами їй між пальців.
Заходити в лікарню було страшно, зразу згадались і кров з пальця, і болючі уколи, які вона мусила терпіти майже два тижні, поки хворіла бронхітом. Марічка лежала сама в лікарні, їй було холодно й страшно, а мама приходила лише раз у день, надвечір, щоб принести домашньої їжі. Плакати не було сенсу, бо медсестра дратувалась і укол ставав ще болючішим. І от знов лікарня, але сьогодні ще страшніше, бо мама ридає в хустинку, а тато злий як ніколи.
Усередині Марічку почало трусити. Після спекотного двору легка прохолода лікарні здавалась морозною, а навколо рани несподівано стало гаряче. Вона трохи сильніше притисла марлю й засичала від болю. Жар повільно розтікався чолом, і Марічці здалося, що воно пульсує й збільшується, а в самій рані поколює тисячами маленьких, дуже гострих голочок.
Тато вхопив Марічку за руку і швидко повів порожнім коридором, тоді щось запитав у медсестри, і вони зупинились. Марічка ні на що не реагувала. Дівчинка відчувала, як розпухла брова тисне на око, і його вже не можна розплющити. А якщо вона більше ніколи не зможе розплющити це око?
Марічку знов почало нудити, спину обдало холодом, і вона вже зібралася нарешті розревітись, але тато відчинив двері й завів її всередину. Дівчинка побачила лікаря, його здивований погляд і заціпеніння зникло. Вона відчувала, що тато занадто сильно стискає її руку, мама досі плаче в хустинку, навіть у голосі лікаря було щось недобре.
Марічка глибоко вдихнула, і кров ударила у вуха, усе навколо почало розпливатись, здається, лікар запитав, як її звати, але далі вона не чула й не розуміла його, аж поки тато не розвернув її. На тапчані сидів хлопець, і Марічка впізнала його: старшокласник, один з найкращих футболістів школи, який одного разу заміняв учителя фізкультури в них на уроці й казав називати його Іваном Володимировичем. Марічка памятала, як він ледве стримував сміх, коли хтось із учнів звертався так до нього. І зараз той хлопець дивиться на неї.
Дівчинка зачепилася за його погляд, щоб не розплакатись. Іван чужий, він хлопець, старший, з її школи поки вона дивиться йому в очі, доти не заплаче. Хоч як боляче, але мусить витримати.
Лікар забрав марлю від її ока, і Марічка побачила, як смикнулись кутики губ хлопця, він важко ковтнув і наморщив носа. Йому неприємно, але він усе одно дивиться, а це означає, що насправді все не так погано.