А ще за десять днів до того спалахнув будинок на Подолі, який уже збиралися відновлюватинавіть обнесли металевим парканом. Тепер жоден із домів відновленню не підлягав. Тільки зносити, не інакше.
Старанно переписавши всі три адреси на аркуш, Юрко підморгнув бульдогу, жестом звелів лишатися на місці. Сам подався до тата в кабінет. Думав, батько працює. Але інженер Іван Туряниця сидів у своєму улюбленому кріслі з високою спинкою, на яку поклав голову, й легенько крутився туди-сюди, допомагаючи собі ногами в гумових капцях та примруживши очі. Інженер почув, як зайшов Юрко, і не міняючи пози, сказав:
Щось забагато навалилося за цей тиждень
Заморився? Роботи багато?
Коли робота є, то добре. Від неї не втомлюєшся, якщо вона йде. А тут так, нерви мотають.
Поштовхом розвернувшись разом із кріслом до сина, Іван Туряниця розплющив очі. У них справді читалася втома, і Юрко вже пошкодував, що потурбував батька. Та відступати не було куди, тож сказав:
Ти чув про ті пожежі?
Якіті? У Києві ледь не щодня щось десь горить.
Якийсь флігель на Златоустівській вулиці.
А, будинок Яковенка... Було таке. Не вберегли, а шкода.
Дуже цінним був?
Сам по собіне аж так. Звичайна будівля сторічної давнини. Звісно, архітектура цікава, донедавна там навіть жили люди. Потім проблеми з комунальниками, таке інше...тато далі погойдувався в кріслі.Там, Юрку, не так будинок цінний, як той, хто в ньому жив.
Хто?
Був такий інженер Арсен Яковенко. В гімназії вам це не розкажуть, бо про нього взагалі мало хто щось знає. Між тим, пан Яковенко був одним із перших, хто запропонував проект субмарини.
Кого?
- Не кого,терпляче пояснив тато.Чого. Підводний човен, креслення. Міг отримати патент, авторське свідоцтво. Продати й заробити чимало, але й це не головне, хоч важливе. Яковенко, бач, вимагав, наполягав на тому, аби конструкцію вважали не російською, а українською. Хай у ті часи й була Російська імперія, проте слави російського конструктора він не бажав. Звісно, креслення затребували в Петербург на якесь там затвердження. Там вони і зникли. За якийсь час росіяни почали сурмити кругом про успіхи саме їхньої, російської інженерної думки.
Вкрали ідею?
Та вони завжди все крадуть. Потім, уже коли Україна проголосила свою першу державу, Яковенко хотів бути корисним війську. Але спершу товариші комісари наш флот у Чорному морі веліли затопити. Кому треба підводний човен без моря? Дніпром ним плавати чи Десною? Потім не встиг вийти з Києва, коли його більшовики захопили. Арештували, обіцяли золоті гори, аби погодився на них працювати. Є легенда, що Яковенко заявив: ваші гори, мовляв, із награбованого золота. Тоді його розстріляли. Слухай,тато враз подався вперед.Чого це раптом тебе зацікавив той будинок?
Так нам сьогодні історичка розповідала про ці всі пожежі,швидко викрутився гімназист.Обмовилася, що багато втрачаємо.
Говорять, балакають, толку нема,Іван Туряниця побарабанив пальцями по бильцях.А я тобі ще раз скажу: не так сам будинок цікавий, як память, повязана з ним. Кожен свою історію має, про людину якусь. Згорів дім Яковенкаі не згадає тепер ніхто, що українець креслив підводний човен раніше за всіх росіян разом узятих. Ось про що вам у гімназії розповідати треба. Й не лише вам, по всіх школах, не тільки київських.
На весь світ гриміти?
Чом би й ні.
Тут мама гукнула вечеряти, батько згадав, що зголоднів, подався на кухню першим.
А Юрко, швидко поївши сирників зі сметаною, подякував і принишк у своїй кімнаті, знову пірнувши в Інтернет.
Його цікавило, що за люди жили в будинках, які пожер вогонь раніше.
Розділ четвертийТут гімназист іде на прогулянку - а може, на розвідку
Суботній день видався не по-осінньому теплим.
Джентльмен, хоч і був англійським бульдогом, не любив типового, описаного в багатьох книжках, британського клімату. Лондонська погода з дощами й туманами псові не подобалася. Він навіть гуляти не любив, коли на вулиці вогко. Розуміввін собака, прогулянок вимагає його собача природа. Але радше дозволяв Юркові виводити себе на свіже повітря, ніж сам того хотів. Не любив далеко й довго вештатися, за півгодини вже сам тягнув хазяїна додому.
Зате сьогодні, побачивши сонечко й відчувши крізь прочинену кватирку приємне тепло, став у бойову стійку, збудився, застрибав, заскавчав. Під одним дахом із Туряницями бульдог мешкав не так давно, та старші уже вивчили Джентльменові манери.
Зараз у вікно вистрибне, як не вивести, - зауважила мама.
- Діло кажеш, Раїсо Лукянівно, - погодився тато.Боюсь я, сьогодні довго гулятиме.
Так нема чого боятися. Хто б ще твого сина так надовго з-за компютера висмикнув.
Хіба я довго за ним сиджу?образився Юрко.Ми ж домовилися...
- ...і ти все одно порушуєш,зараз Іван Туряниця говорив серйозно.Розумію, коли у справах. Тим паче, у наш час без компютера скоро вже їсти не звариш. Але останнім часом, Юрію Івановичу, ви забагато сидите в мережі.
На зборах у Першій зразковій батьків дуже просили контролювати, що саме вишукують діти в Інтернеті,нагадала мама.Тільки ж ми тобі довіряємо.
Коли так, для чого завели?
Я випадково помітив: минулої ночі ти не спав допізна.
Може, я читав.
Напевне читав,погодився тато.Але не книжку. Бо світло горіло не над ліжком, а над письмовим столом.
Підглядав?протягнув Юрко.Хіба в нас дома так робиться?
Я точно визначаю, звідки падає світло, що пробивається в щілину між дверима,інженер Туряниця говорив спокійно.Ми домовилися, що ночами ти за компютером не сидиш. Давай так, пане гімназисте: ми з мамою сказалити почув. Сьогодні бажано від Інтернету утриматися.
Тим більше, погода гарна. Гуляйте,мама мала на увазі сина й бульдога.
Джентльмен чи то справді зрозумів, чи собача чуйка не підвелазастрибав радісно, передчуваючи довгу прогулянку. А Юрко лише старанно удав, що його це напружило. Бо насправді від самого ранку придумував причину, яка б дозволила піти з дому на довше, ніж завжди.
Він зібрався сам прогулятися до Златоустівської, аби на власні очі побачити згарище. Оглянути й обмацати там усе. Раптом ще якусь підказку знайде, окрім значка. А на таку серйозну експедицію час потрібен. Ну, а коли батьки самі відправляютьчудесно, навіть пояснювати нічого не треба.
Зібрався, вдягнувся, начепив бульдогові поводок на нашийник.
До побачення, гарного всім днягайда гуляти.
Від вулиці Петлюри інакше й скорше, ніж на власних двох, не дістатися.
Ходити Юрко любив, особливоу таку погоду. Бо дощ і холод недолюблював, у чому сходився з Джентльменом. Вони йшли вулицями й переходами, зрізали шлях наскрізними проходами, а гімназист заглибився в свої думки. Тож незчувся, як дістався до потрібного місця.
Знищений вогнем флігель темним привидом мерехтів у глибині старого двору. Юрко зупинився, притримав собаку. Покрутив головою, видивляючись підозрілих. Нікого не побачив, хіба двоє місцевих волоцюг товклися неподалік. Одину старій, помітно брудній камуфляжній куртці, що була йому завелика, таких самих плямистих штанях і важких, не по погоді, гумаках. Лице до половини закривала колись оранжева, а тепербрудно-коричнева плетена шапочка. Щоб бачити свого приятеля з-за її країв, плямистий мусив піднімати голову.
І ще не ясно, чи були вони товаришами з іще менш охайним тином, давно неголеним, чию голову накривала на диво новенька й зовсім недоладна кепка-бейсболка з великим козирком. Такі роздають безкоштовно, рекламуючи якусь фірму, й, схоже, небораці перепало таке щастя задарма. Так само і плащ, майже новий, лиш на спині трохи розірваний. На ногахджинси і старі, добротні й дорогі колись кросівки.
Схоже, волоцюги мляво, більше для порядку гиркалися. Про що говорили, Юрко не розумів та й дослухатися не особливо хотів. Може, ділили територіюсто разів таке вже бачив. Чи згадували один одному давні образи. Та навіть такі вуличні аборигени заважали, бо були небажаними свідками. Не хотілося потрапляти на очі навіть їм. Тож Юрко товкся в дворі без жодної мети, сам не знаючи, на що чекає.
Бульдог виручив. Загарчав, повернувши пласку морду в бік неохайної парочки. Бейсболка щось прогугнявив, замахав руками, але Шапочка взяв колегу за лікоть, ще й став так, аби затулитися ним від можливого нападу. Гукнув тільки хрипато: