Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає
замугикала Марія. Співуча Мальва підтягнула за матірю, та враз обірвала пісню, запитала:
Що це за пісня, мамо?
Гірко вразила Марію чиста татарська вимова дочки, їй хотілося сказати, що вони вже на волі і ніхто тепер не має права заборонити їм розмовляти по-своєму. Та рудий хребет Тепе-оба ніби впав раптом Марії на спину і придавив до колючої землі, придавив туго, щоб не рухалася і бачила перед собою тільки невільничий ринок і галери, а ще північні кафські ворота, біля яких стоять два вартові: яничар і мертвий платан, обвитий плющем.
Це те, що є Але що ж було?
Був козак Самійло. Ховала губи від поцілунку, хоч знала, що поцілує, втікала від Самійла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з козаком у пянкому полині, хоч знала, що не оборониться, і народила йому двох соколят-синів
Ой сини, синочки!.. Чиї руки розчісують вам кучері, яка мати вас у постелі укриває? Де ви тепер, козацькі діти? Чи ходите ще по білому світі, чи очі ваші виклювали яструби в ногайському степу, а голівоньку дощі миють, густі терни розчісують, буйні вітри висушують?
Несхожі були, наче й не близнята. Одину Самійла: чорнокудрий та темноокий, другий білявенький був, мов соняшник, і очі мав блакитні, як тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчяпропав білявенький ще до року. Поклала його в сповиточку в саду під яблунею, сама в городі поралася іне застала. Повз село проходили тоді цигани табором. Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як завжди, в поході
Потім пішов сотник Самійло з гетьманом Трясилом на Крим, і тоді другийуже чотирнадцять років мавпропав у степу. Цього татари в ясир забрали. Велику ціну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболіли, а там донечка знайшлася, Соломією назвали.
Та нею вже не зміг тішитися Самійлокозацький полковник. Подався Тарас Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшаві, стратили ляхи Павлюка, розбили Остряницю, Ґуню. А зимою 1638 року зібрали переможці козацьку старшину над Масловим Ставом біля Канева і наказали кинути під ноги свою славубунчуки і прапори. «Всі давні права і старшинства та інші привілеї козацькі через бунти втрачені нині,падали клинками на оголені козацькі голови слова польного гетьмана Потоцького, і на вічні часи відбираються, бо Річ Посполита бажає мати козацтво в хлопів повернене».
Переможець дає закони!
Повернувся полковник Самійло з Маслового Ставу сплюгавлений, знівечений, без бунчука.
Сором нам далі жити на цій землі,сказав, запріг воли і подався за Остряницею в чужу сторонуСлободу.
Рипіли вози, висла над Україною прощальна пісня, падала в холодні тумани, тяглися валкою сімсот сімей козацьких ізгоїв до Білгорода присягати на вірність сусідові, щоб дав притулок у своїх хоромах.
Замкнувся в собі, отупів Самійло. Сидів день у день у пасіці, і не знала Марія, що думає колишній полковник, а чи й думає? Він так і не рушився, тільки зсунувся з колоди на землю і сидів з розчерепленою татарським ятаганом головою, і не ридала тоді Марія, не могла. Горіла тільки що покладена хата, а її з Соломією повели на сириці до Перекопу.
Чи то щастяпо дорозі захворіла дівчинка пропасницею, і їх тому не розлучили, а на ринку в Кафі продали за безцінь безалтинному татаринові.
Воля. Минали хвилини, і слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподівану велич і, врешті, лякало невідомістю: а що далі? Куди подітися? Там, у господаря, вони таки мали шматок хліба, а зараз хто прогодує бездомну ґяурку? Страшне словоґяур, яке позбавляє праці, довіря, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби в мечетях!
Та ні, є ж надія. Марія добре памятає дорогу до Перекопу. Адже вона вільна і може повернутися в Україну, їжу якось роздобуде в дорозі. Випросить у чабанів, украде Бог допоможе.
Взяла Мальву за руку і звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як із воріт виходила людина у сірій рясі, боса, в плоскодонній войлочній шапці на патлатій голові. Чоловік ішов їм наперестріч.
Зупинися, жінко, сказав тихо і владно.
Марія сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках і срібною сергою у вусі. Злякалася не дервіша, а тієї думки, що колись у надто скрутні хвилини вповзала в мозок і не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбік, затуляючи подолом Мальву, але дервіш замахав руками, заволав:
Я-агу!
Це незрозуміле слово було схоже на зловісне заклинання, і Марія зупинилась.
Бачать очі мої твоє горе, жінко, і я молюся, щоб Аллаххай благословенне буде його імяпослав тобі добру долю, сказав дервіш.
Мені твій Аллах не пошле доброї долі,відповіла тихо Марія.
Якщо Бог зачинить одні двері, то відчинить тисячу, тільки треба приходити до нього з вірою і покорою. Я дервіш, жінко, мюрид ордену найрозумнішого шейха з усіх шейхівХаджі Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовідшередже, найдовший серед шередже всіх орденів, але він коротший, ніж дорога до невільничого ринку. Підемо по ньому, жінко. Скорися словам Мураха-баби.
Я стала вільною сьогодні!різко відказала Марія. І не хочу йти знову в неволютвою, твого шейха і твого бога.
Немає, дочко, вільних людей на цій землі,дервіш прискулено дивився на Марію, перебираючи чотки в руках. Ти була рабинею в хазяїна і тяжко працювала, але ніхто не корив тебе за те, що ти християнкабо невільники всі християни, нема рабів-мусульман. А тепер, коли ти стала вільною, твой віра стане тобі новим рабством. Тобі, звільненій від примусової роботи, ніхто не дасть заробітку. Ти будеш швендяти по базарах, жебраючи хліба для своєї дитини, а на тебе плюватимуть правовірні, і це рабство стане встократ тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою Аллаха і тоді
Ні!скрикнула Марія, намагаючись криком убити червяк вагання, який тепер боляче завертівся в серці.Ні, тільки не це рабство!
Це найлегше рабство. Воно тобі виплатиться. За нього хліб дають на нашій волі.
І купити треба його своїм сумлінням?
Сумліннятеж рабство. Вільних людей немає, жінко, похитав головою дервіш і сказав майже пошепки:Хай ти не змиришся в душі з новою вірою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрів, хіба відала б, що живуть на світі олені? Про дочку подумай, у неї життя тільки починається. А про те, що зможеш повернутися до свого краю, забудь. Оp-капу замкнений на сімнадцять замків. Від Бористену до Гнилого моря височать одна біля одної сімнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханської грамоти.
А з грамотою? похапливо спитала Марія.
Її може отримати тільки мусульманин.
Дервіш повернувся до Марії спиною, зашепотів слова молитви, тихо подався у протилежний бік, а вона стояла зблідла, без надії, з простягнутими руками і не помічала, як синьоока Мальва безжурно бігає попід хребтом, зриває жовті квіти, що пришпилилися голівками до сухої землі.
«Ні, ні!промовила сама до себе вголос. За це карає кожний бог. За відступництво нікого не минає кара Але як ще тяжче може покарати мене мій Бог? Я нині вдруге втратила волю, що страшніше він зуміє придумати для мене? Муки сумління?.. А тебе, о Господи, не мучитиме совість, коли загине моя дитина? Одне-єдине віконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетіти на волю, грамота. А не відчиню його, то колись постигне мене найжахливіша карапрокляття рідної дитини».
Жмакали душу сумніви, шугали в голові покремсані думки, і між ними промайнула ота, тепер уже наче зовсім чужа й непотрібна: що було позаду?
Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україна, бо ніде прожити? Україна А я хіба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мноюрудий хребет Тепе-оба, позадукафський ринок, і нічого, й нікого немає в мене більше, крім Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби розрослися пишно, як там, їх згризли б верблюди й осли. Та вони змирилися Що мені тепер до України, коли її на світі вже немає, її втоптали в болото на Масловому Ставі самі проводирі-полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха Самійлиха, а жебрачка Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради памяті про неї? Нема Україниє Ляхистан з костьолами, чим вони кращі від мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво, Боже. Якщо повернемосявикуплю свою провину: молитвою, кровю, життям.