Затремтів посох у руці дервіша, а жінки з тривогою й надією дивилися в розумні очі аксакалащо скаже він ще, може, це прийшов до них віщун горя або радості?
Глянув Омар на зажурених матерів, сестер і дочок воїнів, що віддали або віддають життя за Високий Поріг над Євфратом і Доном, жаль закроївся на губах, мовчав старий; повів очима на проповідників священних воєнзло струснуло ним, і розповів він дервішам сон пророчий.
Приснився дивний сон султанові Амурату під стінами Багдада. До лозини нібито підійшов ніж, щоб зрізати її. А лозина відіслала його до іншої. І ще побачив падишах уві сні шулік, що їли падаль, виригали і знову їли, і гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця і спитав його, що означає цей сон.
Це віщування на нинішній день, відповів мудрець. Лозина, що відсилає ніж до своєї подруги, це ми самі, що не щадимо брата задля своєї користі. А шулікито знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро, відригуємося людським стражданням і робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо від своєї ненаситності.
Закричав дервіш:
Ти шиїт, перс шолудивий! І мудрець той теж був перс-шиїт, хай почорніє його голова, яку, напевно, стяв великий падишах!
Заверещали дервіші:
Хто ти такий? До каїрського паші відвести його!
Навіть не здригнувся аксакал.
Я Омар-челебі, анатолієць. І цю відповідь султанові дав я.
Затих крик, і шепіт пішов по юрбі, імя Омара зашелестіло на губах вражених монахів. О, йогоцього мандрівника, меддаха і хафіза, на якого ще не звелася рука жодного можновладця, знали в Стамбулі і Брусі, в Бахчисараї і Кафі.
Моліться, люди, мовив меддах. Привид голоду блукає над степом. Благайте Бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба
Він звів руки, прошепотів молитву і подався в безвість розпаленого степу.
Розділ другий
Зажурилась Україна, що ніде прожити,
Витоптала орда кіньми маленькії діти.
Малих потоптала, старих порубала,
А молодих, середульших, у полон забрала.
Цього пекельно-пекучого літа господар-татарин відпустив Марію на волю. Два роки тому він купив її з хворою семилітньою дитиною на ясир-базарі і привів їх до своєї тісної й темної ліплянки.
Посередині татарської хати стояв килимний верстат, а за ним, на міндері, стогнала недужа жінка. Вона не підвелася, тільки скрушно глянула на невільницю, потім її скляні очі надовго впялися в татарина і враз погасли, збайдужіли.
Якши ґяурка, сказала. Твоя буде.
Зніяковілий господар розвів руками, показав на верстат із напятою на кросна основою, і зрозуміла Марія, що вбогий її власник, і купив він собі рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.
Навчилася ткати швидко. Крізь натягнуті нитки дивилася, як росте її донечка, тягнеться руками до кольорової волічки, вплітає їх поміж основу, стає помічницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи, і сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса господарі та й щоб легше було дитині на вулицю вийти. Ткала з ранку до вечора і пісню наспівувала, та все оту:
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає
і дивно було чути, що доня підспівує за матірю часто чужими словами.
Татарин продавав килими, що їх наткала Марія, і годував за них хвору дружину, не зобиджаючи й рабинь.
За рік господиня померла від сухот. Знала Марія, що запропонує їй тепер хазяїн. Чого тільки не передумала, які сумніви не мучили її днями і уві снах, та відганяла від себе слабкості, спокуси й ваганнядесь глибоко в серці ще жевріла надія повернутися в Україну.
А татарин таки сказав небавом:
Будь моєю дружиною, Маріям.
Заплакала. Просила пожаліти їїне може віри своєї зрадити, чоловіка свого, знакомитого полковника Самійла, забути не може
Не наполягав татарин. Коли минув рамазан і мусульмани різали баранів на байрам, привів на святковий обід жінку у білому фереджезлооку туркеню. Здогадалася Марія, що це нова її господиня, і заніміла від страху: продасть її тепер господар. І тоді каяття, ганебне й боягузливе, скрутило душу: чом не стала жінкою татаринові, тепер же їх розлучать із дочкою!
Нова хазяйка відразу дала зрозуміти, який порядок буде в хаті. Витягла з казана баранячу кістку і пошпурила нею в кутжеріть; кривився на те господар, та мовчав, а згодом сказав до Марії:
Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Маріям.
Ще вчора господиня штурхала її в спину і погрожувала продати дочку, бо що з неї за користь, ще вчора падала Марія на коліна, обіцяючи ночами сидіти за верстатом, аби тільки не розлучали їх А нині вранці, коли туркеня подалася на базар, татарин увійшов до хати, жалісливо глянув на Маріїну дочкуне мав своїх дітейі сказав ледве чутно:
Ідіть собі. Ви вільні
Це слово «вільні» було несподіваним для Марії, приголомшило воно її зовсім. Вклонилася господареві до ніг, подякувала, похапцем зібрала свої мізерні пожитки, схопила дівчинку на руки і вибігла. Чвалувала крутими вуличками, завмираючи від страху, що повернеться з міста туркеня і дожене її, бігла, ховаючись за камяними стінами, що заступали вікна будинків, квапилася до північних кафських воріт, щоб вийти з тісного міста на волю. Здавалось їй, що мине одна лише хвилина, і зачиняться ворота. Ось вийшов із-під зеленого платана вартовий, крикнула йому:
Я відпущена!
Високий яничар у шапці з довгим шликом, що спадав по спині аж до пояса, ліниво діткнувся рукою до ятагана і знову ступив у тінь: іди, мовляв, небого, хто тебе тримає. Зелений колір яничарського кафтана злився з плюшевим листям, вартовий спокійно закурив люльку. Від такої байдужостіадже тільки одне слово «яничар» наводило жах на невільниківзмоторошилося серце в Марії: невже це не останній мур, що огороджує Кафу? Вийшла на хребет Тепе-оба, що довгим насипом відділив рештки гір від рівнин, ні, даліпростір і жодної людини в степу. Передихнула, промовила вголос:
Я вільна. І Мальва моя теж. О Господи
І тут запримітила, що її більше не дивує чудне імя доньки. Так назвала свою дівчинку давно, ще на початку неволі. Дитя було хворе і зжовкле, здавалося, не витримає тяжкої дороги з Карасубазару до Кафи. Несла дитину на руках і підставляла спину під нагайки, затуляючи свою крихітку. А під ногами то тут, то там подибувалися вигнані, певне вітрами, на чужину мальвиті самі, що пишалися разом із соняшниками, рівні з ними, біля українських білостінних хат. Там пишалися. А тут ховалися в колючий курай, низькі, збідовані, та все-таки живі. Тож повірила Марія, що дочка теж виживе, як ці квіти на чужій землі, якщо тільки назве її Мальвою.
Помітила тепер, що не дивує її більше довгополий бешмет, ні турецька шаль, якою уже звикла закривати обличчя, і навіть те, що Мальва запитує в неї про се і про те по-татарськи.
Місто було позаду. Зубчасті стіни оперезали його навколо, масивні башти підвелися і давили, стискали громаддя будинків, мечеті, вірменські церкви і караїмські кенаси. Місто ревіло й гуло, стогнало. Внизу кишіла смердюча яма невільничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари і греки: на галери, що стояли в порту, відправляли партії відібраних, приганяли нові; торохтіли мажари по камяних вибоїнах, захлиналися осли, викрикували азан муедзини, закликаючи правовірних до обіднього намазу.
І ще одне зауважила Марія: усе це для неї давно звичне, наче й не було ніколи іншого життя. А та хвилева радість волі раптом почала пригасати, й у свідомість повільно заповзало тупе почуття безвихіддя Сірий хребет Тепе-оба і дуга високого міського муру тісно обступили її, ніби обсотали вужівками цупкого кримського плюща, і нікуди звідси не дінешся, і будеш у цьому світі вічно
А що було?
Йшли хозари, половці, печеніги, хто не йшов? Падали трави і люди, у вимішаній копитами землі конав розтоптаний дюшан. Журилася Україна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, і плакало небо над молочним степом і над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським, Покутським і Муравським шляхами пролетіла з гиком татарвахто тепер її зупинить? Закатували Підкову ляхи, вмер Сагайдачний від турецьких ран, вбили Остряницю таки свої на висланні в Чугуєвому городищі, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю своїх братів, і прослиз по Україні ганебний час байдужості і зради. Сховалися за облогами низькі хати, стікалися до Криму ясирні валки, по-яничарилися юнаки і народили потурнаків степові дівчата.