І ви, Вітіко,сказала дівчина.Щасливої подорожі!
Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу,мовив Вітіко.
Можливо, якщо ви думаєте і співаєте так, як ліс,заявила дівчина.
Це мене тішить,усміхнувся Вітіко,бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.
Потім уклонився Труді й мовив:
Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.
Бувайте здорові!зашарілася дівчина.
Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.
Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:
А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.
Якщо небу буде вгодно, я не промину,відповів Вітіко.
А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут,пообіцяв Генріх.
Ще раз дякую,подякував Вітіко.
З Богом!попрощався Генріх.
Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітікона південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.
Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у деревяних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.
А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття,мовив Вітіко.
Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька,попросив вугляр,то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.
Розповім,пообіцяв Вітіко.
Від Міхелю далі йде гірська стежка,розповідав вугляр.За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.
Добре,кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня. Вугляр привів коня під двері.
Щоб вам судились справді великі справи!побажала жінка.
Як захоче Господь,відповів Вітіко й подав їй руку. Потім подав руку й чоловікові. Перевірив збрую на коні й мовив:Дякую вам ще раз!і поїхав.
Їдьте з Богом!крикнули люди.
Вітіко поїхав до Міхелю, перейшов брід і поїхав далі гірською стежкою на схід.
Дивлячись праворуч, він бачив довгий лісовий покрив широкої гори, ліворуч бачив ліс зі скелею Трьох Сідал, Блекенштайн і дальші гори на сході. Міхель дзюрчав поряд із вершником, то близесенько коло нього, то вже десь далеко. Траплялися пагорки, і тоді Вітіко був змушений пускати коня ступою.
Він їхав повз гостроверху, вкриту лісом гору, яку називали Чорною горою, через пагорб, який назвали горою святої Гульдріки, а потім проминав по ліву руку від себе великий ліс, який називали Хохфіхт.
На шляху Вітіко ще до полудня ліси поділила долина, зявилися луки і лани, і він підїхав до хати, що стояла край стежки. Хата була деревяна, а її крокви, пофарбовані в червоний колір, далеко відступали від стін. Вітіко зупинився. З хати вийшов чоловік у сірому вбранні з сивою бородою.
Це таки Айґен?запитав Вітіко.
Так, а я Флоріан, дядько Марґарити, дружини вугляра Матіаса,відповів чоловік.
А я той, кого ти чекав,мовив Вітіко, спішився і за вказівкою старого повів коня до клуні. Там кінь отримав свій полуденний харч, пообідав і Вітіко за дощаним столом перед домом господаря.
Вітіко пробув там дві години, потім загнуздав коня, заплатив за гостину і поїхав далі в супроводі старого, що з довгою палицею йшов попереду нього в шкіряній шапці, грубих штанах і великих чоботях.
Неподалік від дому, де спочивав Вітіко, вони побачили ще кілька деревяних хатин із луками та ланами. Потім дорога знову повернула в ліс.
Ще дві години подорожні йшли вздовж Міхеля. Інколи по дорозі траплялася хижка зі шматком викорчуваного лісу, або осідок вугляра, або ділянка вирубаного лісу з хижкою лісорубів, або навіть хатинка з тартаком. Коли вони підійшли до гори, яку називали горою святого Освальда, і провідник Вітіко повернув до великого лісу, що всякчас тягнувся по ліву руку від них, вони зайшли в густий ліс, де не було жодної вільної від дерев латочки. Мандрівка в тому лісі тривала понад дві години, стежка вела подорожніх у північно-східному напрямі і завжди трохи вгору. Поміж грубезними і вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало світла, землю вкривало почасти каміння, почасти чагарники, почасти зелені тіньовитривалі рослини. Жодне з тих дерев ще ніколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревині, проте чимало дерев попа́дало від старості або ж були уражені блискавками, інших ушкоджень не було видно, бо навіть вітри не могли проникнути в глиб тих лісів.
Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожні вийшли на гребінь лісів, і там простерлася вільна від дерев місцевість. Не було навіть кущів, тільки низенька трава і великі гранітні брили. Вітіко їхав угору стежкою поміж камінням, аж поки виїхав на височину, а потім на пагорб, що височів над верхівками всіх дерев, які росли нижче. Там він зненацька зупинився, і його очі мали змогу оглядати широкі і далекі простори. Він глянув на південь, на Баварію, що синіла своїми лісами, луками і відкритими місцями аж до ще синіших Альп, де чимало гірських лук полискували снігом. На сході він бачив Австрію з синіми луками, лісами і полями, там правив молодий Леопольд. Вітіко оглядав величезний край, а коло його ніг стелився ліс, у якому він виїхав на вершину, а також інші ліси. А коли Вітіко повернувся на північ, ліс, на гребені якого він стояв, тягнувся далі не менш густий і неозорий, ніж той, по якому він їхав нагору. А нижче текла Влтава, але видніли вже не короткі відтинки, як учора, а довгі звиви, що тяглися від лісів на верховинах униз у долини. По той бік річки лежала Богемія, вкрита гарними лісами, і знову лісами, а потім рівнинами, де чергувалися ліси і поля, що давали поживу людям. Вітіко бачив ліс, у якому він стояв учора, ліс, у якому було Чорне озеро, а далі знову сутеніли ліси. Та й на схід тягнулись ліси і ліси.
Тут мала б стояти королівська фортеця,мовив Вітіко.
Так, а міг би жити і якийсь високий пан,додав Флоріан.
Цей ліс набагато більший, густіший і непрохідніший,зауважив Вітіко,ніж ліс коло будинку Генріха під Трьома Сідалами, і тут він широкий, вільний і пишний.
Тут колись уже щось було,мовив Флоріан,не житло, а якась свята споруда, місце для молитви. Тут на найвищому місці в хатині з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давніх часів, коли в Лісовому краї панувало ще багато християнських володарів. Тут жив могутній рід. А потім люди почали справляти тризни, які тоді ще були поширені в Богемії, святу будівлю розібрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанівець, і тільки це місце ще досі називають вершиною Хоми.
А кому належить земля, на якій ми тепер стоїмо?
Князю Собеславу з Богемії,відповів Флоріан.Він може порядкувати нею або подарувати її, як йому заманеться.
А в чиїй країні живеш ти?запитав Вітіко.
Я людина князя Собеслава,відповів Флоріан.У Рихнові внизу навпроти гори Освальда стоїть моя лісова хижка з лукою і худобою. Ми на далекі гони не маємо сусідів і мусимо довго йти, щоб дійти до Міхелю. Проте ми не маємо над собою ніякого пана, крім князя, ми належимо до жупи Дудлеби, яка міститься за сім годин ходу звідси на річці Мальше в тому напрямі, в який ви завжди дивитесь.
Так, я дивлюся в тому напрямі,мовив Вітіко,але ходімо далі.
Він спрямував свого коня на стежку по той бік пагорба вниз.
Подорожні знову зайшли в ліс, що був не менш гарний і густий, ніж той, крізь який вони виходили на гору.
Коли минула година і вже почало сутеніти, вони дійшли до річки.
Це Влтава,пояснив Флоріан.
Вітаю тебе, темна водо, що я так довго не бачив тебе!промовив Вітіко.