Дякую за обід, дякую за турботу про мою подорож і я приймаю вашу пропозицію.
Ідіть із Богом і швидко повертайтесь до мого дому,побажав Генріх.
Вольфе, поводься добре,промовила Генріхова дружина.
Ви не пошкодуєте,запевнила Берта Вітіко,він знає ліс і всі шляхи в ньому.
Скоро пора виходити,нагадав Вольф.
Усі вийшли в двері передпокою, а потім крізь залізні двері на піщаний майданчик. Там попрощалися, і хлопці пішли своєю дорогою. Від дому вони пішли на північ.
За домом стелилися лани. Хлопці проминули їх, і кучерявий невдовзі підійшов до Вітіко й мовив:
Я радо йду з вами.
Ти радо йдеш зі мною?здивувався Вітіко.
Так,відповів Вольф,бо ви маєте такого гарного коня і добрі.
Ти вже розповідав мені, як ти собі коли-небудь здобудеш коня,мовив Вітіко.
Так, якби ж тільки була війна!відповів Вольф.
Війна майже завжди є,зауважив Вітіко.
Я вчора шинкареві в Гауценберґу зробив одне добре діло і, якби ж я лише здогадався, що ви їдете до нашого пана, я б пішов із вами й показав би дорогу. Але вашого коня немає в нашій стайні,мовив Вольф.
Я не їхав до твого пана,пояснив Вітіко,а мій кінь стоїть на Міхелі у вугляра.
У вугляра погане місце для вашого коня,заявив Вольф.У нашого пана я виконую всі доручення посланця і тому знаю багато людей та їхніх коней, але жоден кінь не має такого поганого місця, як ваш.
Я задоволений місцем, де стоїть мій кінь, і сам став на постій у вугляра,мовив Вітіко.
Бо ви такі добрі?дивувався Вольф.
Хлопці дійшли до краю лісу, де росли ялиці, й повернули на захід. Знову проминали багато камяних брил, що так безладно лежали на землі, немов їх поклали людські руки. На одній з тих величезних брил стояла хатинка, яка супроти неї видавалася крихітною.
Тут живе Труда, подружка нашої панни,пояснив Вольф.Її батько дуже бідний чоловік.
Хлопці проминули хатинку, потім зайшли в ліс і йшли далі лісом.
Поміж каміння і скель клекотів, збігаючи вниз, струмок. Через нього був перекинутий грубий стовбур. Вольф перебіг на той бік і озирнувся на Вітіко. Той переходив по стовбуру.
Ох, та ви вмієте!вигукнув Вольф.Тоді все буде добре. Дивіться, цей струмок тече вниз. Але внизу, майже коло Міхеля, він упирається в поперечну стіну і змушений зупинитися та утворити великий став, аж поки переповзає ту стіну і по той бік від неї збігає в долину. Я плавав у тому ставку. Одного разу я навіть Дунай перепливав туди і назад. Ставок може коли-небудь зникнути. Вода проточить діру в глинистій стіні й через луку потече на Міхель. Коли-небудь про нього ніхто вже й не знатиме.
Хлопці йшли тепер знову лісом на північний захід під розлогими буками, а потім під високими ялицями. Перебуваючи в дорозі вже години півтори, вони по вкритому лісом гірському хребту дійшли до скелі Трьох Сідал, що від лісової трави здіймалася вище від верхівок дерев. Вітіко поліз по драбині, Вольфза ним. Угорі був відкритий майданчик і три високі виступи, поверх яких можна було визирати. Вітіко глянув у бік Баварії. Коло своїх ніг він побачив великі ліси, потім побачив річки Інн, Ізар і Дунай, а на обрії Альпи. Потім розвернувся і глянув на північний схід, на темні вершини близьких лісів, які здіймалися там.
Трохи згодом озвався Вольф:
Якщо ви завжди дивитесь у бік Богемії, то було б краще, якби ми пішли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навіть на Блекенштайн, звідки можна побачити набагато більші простори тієї країни. Блекенштайн вищий за оці скелі, і з нього можна побачити якнайбільшу частину Богемії.
Вітіко ще якийсь час дивився в той бік, а потім проказав:
Ходімо на Унчин.
Хлопці спустилися зі скелі і пройшли невелику відстань на північ. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопці піднялися десь такою самою деревяною драбиною нагору. Вітіко побачив перед собою вищі та дальші гори Богемії, ніж зі скелі Трьох Сідал, побачив і нові лісисті схили, але далі в глиб країни вже нічого не бачив.
Ходімо на Блекенштайн,промовив він.
Хлопці спустилися і пішли в східному напрямі. Йшли крізь низькорослі ялиці, через коріння, болота, каміння і кущі жерепу. Години за дві дійшли до височини й вибрались на неї. Зупинились на гребені, й Вольф сказав:
Ми на Блекенштайні.
Звідти Вітіко і Вольф бачили широкі й далекі простори на схід і на північ, але там були тільки ліси. В багатьох місцях видніла річка Влтава, тьмяно полискуючи в сяєві небес. Вітіко заціпенів і прикипів очима до Влтави.
Вольф показав рукою ліворуч і мовив:
Отам угорі, де круто загинається ліс, ми б побачили, якби не було лісу, гору з багатим камінням. Там є камені, в яких знаходять золото. Золото спливає з водою і у Влтаву, де воно є серед піску, і його можна вимити звідти. Там тепер на горі збудували хатинки й хочуть видобувати багате каміння. Далі внизу ми б побачили Вімперк, якби не отой зубчастий лісистий гребінь. А просто отут унизудолина Єлені, де з озера витікає струмок. А потім він тече вниз, але через густий ліс його не видно. А отам, прямо,Горні Плана. Якби не ліс перед нами, ми б побачили там далі ліс святого Хоми, а ще далі вже немає нічого, крім неба.
Під час пояснень провідника Вітіко стояв і дивився на край, який простирався внизу перед ним, а потім обернувся, щоб іти.
А отут близенько є ще Чорне озеро,розповідав далі Вольф.
Хлопці від місця, де стояли, пішли ще трохи на схід і водночас униз. Невдовзі вони опинились на верхньому краї прямовисного урвища, що нижчав із протилежного боку, а під їхніми ногами між скелями і лісами лежало, немов у норі, темне озеро. Ліс обступав його з усіх боків, а на його поверхні не видніло нічого живого. На березі під прямовисними скелями валялися повалені вітром дерева. Юний вершник ступив на камяний виступ, що нависав над озером, і довго дивився вниз. Надивившись, розвернувся і приготувався йти далі.
Хлопці пішли тепер від краю урвища на південь, якраз у тому напрямі, де мав стояти дім, до якого хотіли повернутись. За годину вже вийшли на широку стежку, а невдовзі побачили край поля, де стояв дім Генріха.
Вітіко, коли вони вже підходили до дому через лани, хотів дати винагороду своєму провідникові. Але той відмовився:
Від вас я не візьму нічого.
Якщо ти відмовляєшся від усіх грошей, тоді ти ніколи не матимеш коня,зауважив Вітіко.
Ви лише подумайте, що сьогодні ми ходили з вами разом,мовив Вольф,і мені цього досить.
Я думатиму ще й про те,додав Вітіко,що ти дуже добрий провідник.
А япро те, що ви так добре ходите по лісу, як мало хто здатний.
Я навчився,відказав Вітіко.
Тим часом вони вже підійшли до будинку. Вітіко віддав провідникові палицю і сказав:
Красно дякую тобі, Вольфе, я ніколи не забуду, яким відданим був ти мені сьогодні.
Отак найкраще,всміхнувся Вольф.
Сказавши ці слова, він узяв палицю й пішов за ріг будинку. Вітіко зайшов у залізні двері й пішов у залу. Там були Генріх із дружиною й Берта, а крім того, ще й дівчина з ясно-жовтими косами, яка співала разом із Бертою. Вітіко запропонували стілець. Він сів. Служниця принесла вино і хліб.
Сподіваюся, ви добре прогулялись і мій провідник дбав про вас,мовив Генріх.
Я добре прогулявся, а ваш провідник неоціненний,похвалив слугу Вітіко.
А тепер почастуйтеся трохи і спочиньте,припросила Вюльфгільта.
Шановна пані, я таки почастуюсь,відповів Вітіко,а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.
Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові:
А тепер я дякую вам за гостинне прийняття і, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.
Я ще трохи проведу вас,підвівся Генріх.
А вам, шановна пані,звернувся Вітіко до Вюльфгільти,я кажу спасибі за вашу турботу і працю.
Господь, Вітіко, благословив ваше перебування в нас, і нехай він дасть вам щастя і честь,побажала жінка.
Потім Вітіко звернувся до Берти:
Бувайте здорові, Берто, і будьте веселі та радісні!