Ярослав Мудрий тоді накинув оком на Германіюварта уваги. Далеко Франції до Германії. От за кого можна було б віддати його доню. Але Виявилося, що германський імператор Генріх, хоч і був ще удівцем, але, казали, назнав собі якусь там принцесу і вже буцімто посватався до неїділо, як кажуть, було зроблене. Жаль, спізнився Ярослав. А тут надійшов лист від французького короля з проханням віддати за нього молодшу. Ярослав подумав-подумав і рукою махнув: ет, породичаємося з французами! Ходили чутки, що Генріх І двічі сватався до Анни Ярославни, але за першого разу йому відмовили (як-то на Русі та Україні кажутьотримав гарбуза), а за другим отримав згоду великого київського князя. Проґавивши германця, більш знаного і сильнішого, Ярослав Мудрий погодився на француза. Сьогодні він слабкий, але, дивись, завтра на ноги стане.
І дав згоду на весілля своєї улюблениці з французьким королем.
З давніх-давен сватання на Русі-Україні було справою значною і складалося з попередніх оглядин та заручин, коли старости вели неквапливу розмову з батьками нареченої, потім (якщо доходили згоди) обмінювалися хлібом, даліперевязували нареченого хусткою, а старостів повязували рушниками. А вже за тим готували весільний коровай, вінки та інші весільні атрибути: свічки, весільне деревце-гільце, розплітали молодій косу.
А потім було вінчання, обмін дарунками між двома родинами. І все це супроводжувалося гучним бенкетом, піснями, танцями тощо. І вже весільний поїзд з молодою вирушав до будинку молодого, і там тривало весілляще гучніше, з жартами та піснями. Молодих посипали житом та пшеницею, горіхами, насінням, цукеркамина знак достатку, родючості ниви, «плодючості» молодої. Обох освячували хлібом, обливали водою і що тільки з ними не витворяли! А потім зєднували молодим руки, звязували їх рушником, аби вони отак разом, пліч-о-пліч ішли життям.
Вінок з білого воску чи квітів, який був широко розповсюджений у стародавніх словян, символізував молодість і незайманість. Фатаголовний убір, легке покривало з серпанку чи мережива, що вільно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символізувала соромязливість та чистоту
Чи я в батька не кохана була?..
Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгігерду, вислухала князя про приїзд сватів (думка дочки нікого не цікавила, як вирішать батькитак і буде). Розбудила дочкубув ранній ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка поніжитись в постелі. Дочка спершу нічого не збагнула, лиш невдоволено перепитала:
Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Київ знову напали печеніги?
Які печеніги? Не згадуй всує цих грабіжниківцур їм, пек! Твій батько, а наш князь, так їх відколошкав, що вони й носа виткнути зі своїх степів бояться. А розбудила тебе тому, що в твоєму житті, донечко моя, назріває важлива подія
Анничка, не дослухавши, позіхнула, і голівка її впала на подушку.
Отакої! Гості вже в Києві, з далеких країв прибули, а вона спати Вставай! Відіспала ти своє.
Та що таке лучилося?
Посли приїхали
У Київ до батька мого завжди посли приїздять, і це не привід, аби я вставала так рано. Не до мене вони приїхали.
Не до тебе, але за тобою, дівко.
Анничка мало не прожогом схопилася.
Свати?
Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати і сватам показувати.
Засмутилась весела й досі безжурна Анничка, печаллю дівочою запечалилась, тихо-тихо заспівала:
Чи я в батька не дитина була,
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене заміж дали
І світ мені завязали
Така доля моя!
Гірка доля моя!
Співали тоді так усі дівчата на Русі, яких віддавали за нелюбів:
Чи не було річеньки утопитися,
Чи не було кращого полюбитися?
Були річкиповсихали,
Були кращіповмирали
Така доля моя!
Гірка доля моя!
Отакої! не йняла віри матінка і з печаллю та любовю на донечку свою дивилася. Її заміж за короля віддають, а вона побивається!
Що з того, що за короля, як за нелюба?
Королі беруть дівчат не для любові, а щоб королевами їх зробити. Радій, доню. Любов з часом минеться, а королевою не кожна стає
Над Києвом опускалося тихе осяйне надвечіря, і в промінні сонця, що сідало десь за Дніпром, золотом спалахнули бані церков і соборів.
Анничка того вечора стрибала, як кізонька, і волосся на її голівці відливало золотом.
Моя ти златовласка посміхаючись шепотіла мати.
А дочка безтурботно наспівувала:
О ля-ля, о ля-ля,
Видають за короля.
Стану йому любкою,
Любкою-голубкою
О ля-ля, о ля-ля,
Заміж йду за короля,
Королевою стану сама
Хоч би не зійти з ума!
А тоді зненацька розплакалась, ткнулась личком у плече матері і ніяк не могла заспокоїтись. А мати Ірина, втішаючи дочку, ласкаво казала:
Така твоя доля, доню моя, королевою маєш стати. І чомусь плакала, але сльози її були світлимияк кришталь
Анничка то плакала, то крізь сльози посміхалася, співала ніби безжурно, а виходило чомусь журно-журно:
«Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ж ти ходиш засмученая?»
«Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!»
«Ой ти, дівчино, словами блудиш,
Сама не знаєш, кого ти любиш!»
«Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю!..»
І не було в неї коханого, а їй здавалося, що був.
Був, був І присягався «бути моїм чоловіком, а яйого дружиною». Ось тільки як його звати (а так кортіло дізнатися) не відала. І про своє майбутнє хотілося наперед почути. Хоча яке майбутнє у княжої дочкивідомо: в імя зміцнення міждержавних (чи ще якихось там відносин) віддадутьчасом і за старого князя з чужоземелля, іживи та зміцнюй ті міждержавні (чи ще які там) відносини. А чи любиш ти його, чи він тобі хоч подобається, батько й питати не буде. Іди, бо так треба.
А там Злюбиться. А не злюбитьсяі так вік проживеш. Одне слово, династичні шлюби. То чи не все одно, кого тобі виберуть? Ет, виходить, не все. Хотілося дізнатися, як його хоч звати-величати.
З дівчатками-подружками Анничка під Новий рік ворожила. Перекидала через ворота чобіток: куди, у який край носком впаде, туди й віддадуть.
А ще хотілося дізнатися імя судженого. З цією метою дівчата виходили на вулицю і в першого стрічного запитували його імя.
Яких тільки імен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тім ворожінні під Новий рік! Часом у ніч ту, як виходили на ворожіння, гули-вили над Києвом заметілі, світу білого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?..
Яких тільки імен вона тоді не почула! А імені Генріха серед них ні від кого не чула. Та й не дивноне словянське імя, чуже, з чужого краю
А тоді згадала: ой, таке ж було літ зо пять тому з її старшою сестрою Єлизаветою, Лисаветкою її любою. Теж як почала дівувати, з подружками ворожила, щоби дізнатися, а яке ж імя буде в її судженого? Яких тільки імен їй при тім ворожінні в новорічну ніч не називали, а імені Гарольда серед них не було. Чуже воно для русичів, а бач
За Гарольда Єлизаветонька пішла, з волі батькової віддалась. У чужу Норвегію, як в інший світ. Плакала, як з батьками прощалася, з сестрами-братами, і з Києвом теж: «Ой, Києве мій, граде золотоверхий, не побачу я більше тебе!» Анничка теж плакала, як прощалася з сестричкою, яку над усе любила. А через рік Єлизавета, Лізонька незабутня з далекої Норвегії, з нарочитим гінцем звістку про себе прислала:
«Сестро моя, Анничці писала, я така щаслива, що за Гарольда пішла і в його Норвегію, що вже й моєю стала, перебралась. Коли тебе, сестричко, батько наш буде віддавати в чужий край за якого-небудь принца, не знаного ні тобі, ні Русі нашій, не плач і не побивайся. З любим і чужа земля стане тобі рідною. А як ще й діток йому народиш, то й узагалі
Ми ж Ярославни! І батечко наш Ярослав Мудрий. Куди не віддасть, там і твоя отча земля буде, і станеш ти королевоюяк от я стала»
І що ж? Коханий, якого й не було насправді, зрадив її.
Нещира була присяга твоя,