Анна була вражена: тодішній Парижмаленьке містечко, глухе, усіма забуте, десь на околиці Європи, з брудними вуличками, з тіснявою.
Скаржилась батькові в далекий, але від того ще рідніший Київ:
«У яку варварську країну ти мене послав»
Після святкового, завжди прекрасного і завжди осяйного Києва, Анна довго не могла звикнути до Богом забутого Парижабідного, нужденного і надто брудного та занехаяного, у якого, здавалося, тоді не було ані найменших перспектив хоч коли-небудь стати знаною світові однією з прекрасних європейських столиць
Каштани, каштани, каштани,
Софії і Лаври хрести.
Кияни, кияни, кияни,
Висестри мої і брати.
Я з вами в дощі, снігопади
У черзі за щастям стою
Це пісня на слова Ю. Рибчинського з пісенника «Білий світ на калині» (видання 1995 року).
А здається, що відлуння пісні цієї могло лунати в Києві і в часи Ярослава Мудрого у 9781054 роках, а отже, і за дитинства та юності Анни, якій судитиметься стати королевою Франції.
«Спасибі» скажу своїй долі,
Що в чорній пустелі ночей
Я сотні разів божеволів,
Від ваших, киянки, очей
Не лише більше ніж 1000 років томуякщо брати епоху Ярослава Мудрого, линули подібні пісні, вони були і раніше, тож і раніше їх співали і за часів легендарного Кия, за Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, за Святослава, Володимира, за Ярослава і звідтоді й понині пісня про рідну землю буде, покіль буде Київ.
А Київ вічно буде.
Тому рідна пісня була улюбленою і для Анни Ярославни, бадьорила і піднімала їй настрій у далекій Франції. І там Анна Ярославна (просто Анничка з Києва), на свій лад наспівувала б, як клялась:
І де б не була за кордоном,
Я знаю, що завжди вернусь
Додому, додому, додому
В святу мою Київську Русь.
І я теж, бувало, де б не був, у яких чужоземеллях, а як задумаюсь, згадуючи батьківщину свою, тихо наспівую, наче клятву рідному краю даю:
Я знаю, що завжди вернусь
Додому, додому, додому
В святу мою Київську Русь
А дім наш, а отча хата кожного з нас в Україні нинішнійі завтрашній тежце вонаКиївська Русь.
Або щеДавня Русь (найдавніша, першопочаткова), себто науково-історична назва держави східних словян, що існувала з кінця IX до початку 40-х років XIII ст. У давньоруських джерелах Київська Русь іноді називалася просто Руссю або Руською землею
Тож і Анну, яка прибула до Франції з Київської Русі чи просто з Руської землі, величали часом Анна Київська, а часом Анна Руська (зовсім не тому, що буцімто вона прибула, як дехто у Франції плутав, та й нині все ще плутає з Росії, якої, звісно, тоді і в зародку ще не було).
У 1982 році Україна святкувала 1500-ліття Києва, своєї столиці і свого найголовнішого міста. Хоча, за археологічними розкопками, поселення на території Київщини існували 15 00025 000 років тому, з часів неоліту та бронзового віку, але міське населення зявилося пізніше, десь у VI ст., коли окремі міські поселення злилися в єдине.
За легендою Київ заснований трьома братамиКиєм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либіддю.
За «Повістю временних літ» Нестора-літописця, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший став княжити.
І були три брати. Одному імя Кий,
А другомуЩек,
А третьомуХорив,
І сестра їхняЛибідь.
І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борчів,
А Щек сидів на горі, що й нині зветься Щекавиця,
А Хоривна третій горі, від нього ж
прозивалася Хоревиця.
В імя брата свого старшого заклали городок
І назвали його Київ.
І був коло города ліс
І бір великий,
І були (вони) мисливці на звірів
І тямущі та мудрі були,
І називалися поляни,
І від них же поляни-кияни і до сьогодні
Є ще одна гіпотеза про походження назви Київ. Місто буцімто так назване тому, що його першими жителями були робітники (кияни), які обслуговували переправу через Дніпро. Вона являла собою деревяний настил на стовпах (киях), забитих у дно.
Відкриймо ще «Повість временних літ»:
«Інші, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говорили: «на перевіз на Київ», а коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своєму; і ходив він до царя, якогоне знаю, але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якогоне знаю і при якому приходив царі.
Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, і вподобав місце, і поставив городок малий, і хотів сісти з родом своїм, і не дали йому ті, що жили поблизу, ще й донині називають дунайці городище Києвець. Кий же прийшов у свій город Київ, тут скінчив життя своє, і брат його Щек і Хорив, і сестра їхня Либідьтут померли».
З 882 року, коли Київ захопив новгородський князь Олег і проголосив: «се буде мати городам Руським», і Кий став княжити в Києві, а щеОлег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, доки син його Ярослав не збудував у граді Кия свій Київ, що в історії отримав назву місто Ярослава. Це частина давнього Києва, яка була зведена на Старокиївській горі під час княжіння Ярослава Мудрого.
Як свідчить літопис, будівництво міста Ярослава справді датується 1037 роком.
«У літо 6545 [1037] заклав Ярослав город великий Київ, а біля нього Золоті ворота. Заклав і церкву митрополичу на честь святої Софії, премудрості Божої, і потім на Золотих воротах камяну церкву святої Богородиці Благовіщення.
Цей же премудрий князь Ярослав для того поставив церкву Благовіщення на Золотих воротах, щоб завжди приносити тому городу радість святим Благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці й архангела Гавриїла. Після цього [заснував] монастир Святого Георгія і Святої Ірини. І при цьому почала віра християнська множитися на Русі і поширюватися. І чорноризці почали множитися, і зявилися монастирі. І любив Ярослав церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців»
Місто Ярослава зайняло площу більш як 60 га, було оточене ровом з водою глибиною 12 м і високим валом довжиною 3,5 км, шириною знизу30 м, загальною висотою з деревяним частоколомдо 16 м. Головними воротами були Золоті.
Кордон міста Ярослава від Золотих воріт проходив теперішньою вулицею Ярославів вал до Львівської площі (там були Львівські ворота).
З протилежного боку від Золотих воріт вал тягнувся до сучасного Майдану Незалежності. В районі цієї площі знаходилися Лядські ворота. Вал піднімався сучасною вулицею Костельною, проходив по Володимирській гірці і біля теперішньої Михайлівської площі зєднувався з валами міста Володимира. В центрі міста Ярослава був Софійський собор, а поруч з ним згодом звели Ірининський та Георгіївський монастирі, княжий палац та інші споруди.
Ідея побудови нової частини міста виникла у великого київського князя Ярослава Мудрого після нищівної поразки, завданої ним під стінами Києва печенізькій орді. У 6544 (1036) році літописець писатиме: «И побегоша печенези разно, и не ведяхуся, камо бежати а прок их побегоша и до сего дня».
Зразком для будівництва міста Ярослава був вибраний Константинопольстолиця Візантії. Небачене до того на Русі місто Ярослава у граді Кия виросло як з води. І слава про нього, оспівана в літописах і легендах, слава про велич і красу великого двору Ярослава рознеслася навіть за межі Київської Русі. Сам князь поселився не в камяному, а в деревяному палаці, що складався з три- та чотириповерхових клітей. «Красний княжий палац» мав багато переходів, оздоблених різьбою, і від інших будівель відрізнявся «красним» (красивим) ґанком у три яруси. Княжий терем ділився на кілька частин: житлову, окремо чоловічу і жіночу, залу для виходів, бенкетів і прийомів заморських гостей, невелику сімейну капличку. У гридниці перебувала особиста охорона князя, що складалася з отроківгриднів.
Навколо палацу тяглися великі і малі комори, княжа конюшня, кліті для малої дружини, що цілодобово охороняла весь палац, а також скромніші помешкання для холопів, які обслуговували князя і його рід. А найпершесімейство.
Стіни княжого палацу щедро були прикрашені світильниками та зброєю, зі східного бокунезмінний вівтар. Застілля завжди починалося з молитви, що її виголошував або священик, або старший у родутобто сам великий князь. Другий і третій поверхи були традиційно житловимиіз світлицями і «дівичником». Із деревяних будівель княжий палац був найвищим у місті, якщо не рахувати бань ближніх церков та соборів.