Подивлюся, чи не байдикують, мовив осавул чи то до самого себе, чи до присутніх, підвівся і виглянув з-за рогу стодоли в сторону току.
А там селяни, від малого до великого, молотили. Немов у мурашнику. Люди працювали без перепочинку, раз у раз витираючи рукавами піт, що заливав очі.
Якименко задоволено крекнув і сів на своє місце.
Давайте, куме, ще по чарчині, і будемо трохи братися за ціпи, сказав один з родичів, на що осавул відповів:
Та ви що, куме, в житті такого не було, щоб моя рідня на панщині горбатіла. На то є он, і він кивнув у бік селян. Нехай відробляють. Працюють на воєводу, на орендаря, а накину ще один день панщини, нехай і мої лани оброблять, і ваші.
Куми зраділи з такої пропозиції пана осавула, налили ще по одній чарочці.
До току з боку шляху підїхала бричка, запряжена двома кіньми. Зупинилася. З неї хвацько вискочив молодий пан і рушив у їхній бік.
Я зараз, мовив Якименко, підвівся і швидким кроком рушив назустріч панові се був орендар цих земель, молодий, але вже дуже поважний пан Станіслав.
Доброго здоровя, пане Стасю! привітався осавул ще здалека.
І вам не хворіти, відповів орендар, підходячи впритул. Ось, пане осавул, привіз вам те, що обіцяв: там, у бричці, баклага з вином.
Якраз впору, пане. Ми саме ось полуднуємо собі трохи. Сідайте з нами!
Орендар швидко закрутив головою.
Та ні, дякую. У мене, осавуле, буде розмова до вас.
Стась відвів Якименка трохи далі.
Дивлюся, колос цього року не дуже колосистий.
Ну що ви, пане орендар. Зерно цього року вродило дай Боже. Добре наповнимо ваші комори.
Орендар узяв осавула під руку.
Воно-то так, але пан воєвода хіба мусить усе знати?
Якименко насупив брови.
Звісно, що мусить. Я на те осавул. Та й пан повинен вправно віддати процент від намолоченого у воєводині комори.
Стась скривився.
Пане осавул, тихіше. Не кричіть, а лише дайте відповідь у першу чергу собі: який нам резон з того, що нашу працю воєвода пороздає, що її порозкрадають воєводині комірники. Хіба ж ми не знаємо з вами, як воєвода зі своїми найближчими друзями проциндрять марнотратно усе, що ми так тяжко виростили та зібрали? А так і нам щось перепаде за те, що так тяжко наробимося цілий рік. Ось вам і завдаток.
Стась запхав осавулові до кишені злотого. Якименко посміхнувся.
А ви голова, пане Стасю!
Еге ж. Тут, пане осавул, є ще одна справа. Думаю, ви, як людина практична, мали б нею зацікавитися.
Слухаю вас
Стась мить подумав, з чого би то почати, а тоді заговорив:
Часи зараз настали неспокійні
Ви про гайдамаків? Та щось не чути
І про гайдамаків, і про сволоту різну, що тиняється лісами, бо працювати не хоче. Та й пани часом шарпаються між собою. А військо ж у нас самі знаєте яке: не так нас захищає, скільки від нього самого захищатися треба. Ні дисципліни, ні порядку геть жовнірство від рук відбилося Одним словом, осавуле, мусимо самі подбати за свою безпеку, а воєвода нам у тому допоможе.
Ви про міліцію козацьку? живо перепитав Якименко.
А чого б ні? Кілька десятків хлопів можемо набрати, аби лише кінь та шабля. Інше від воєводи. Обіцяв, що від повинностей звільнить, та й платню добру дасть
Очі у Якименка засяяли.
А й справді: чого б ні. Тільки де нам взяти таких бойових?
Дайте спокій, пане осавуле То лише так, для постраху. Тут скоро багато в кого закінчуються терміни латифундій, тож тих осадників треба буде перевести із козаків у піддані. Самі розумієте, пане осавуле, що вони на таке не підуть, почнуть бунтувати. Для того і будуть козаки, аби таких незадоволених вгомонити.
Дати в морду, по-своєму зрозумів осавул. Ну, це ми вміємо. Головне, щоби гроші вчасно йшли
Вони пішли назад, ще про щось перемовляючись, нарешті орендар махнув рукою на прощання і поїхав геть.
Потираючи руки, Якименко повертався до столу: за таку гарну новину можна й хильнути добру чарочку. А що, тепер окрім того, що він, Якименко, є панським прикажчиком, котрий має доступ до панського майна, то ще й буде ротмістром панської корогви надвірних козаків. Іншими словами, у його руках опиняться не лише панські гроші, але й панська озброєна сила.
Перед тим як продовжити обід, осавул ще раз вирішив зазирнути за хлопами. Працювали. Раптом погляд осавула зупинився на старшій жінці, що пересіювала зерно у великому ситі. Бондариха. При згадці про її сина у Якименка завжди йшов мороз поза шкірою.
Ну нічого Тепер нехай лише зявиться тута
Варшава, лютий 1768 року
Князь був присутній на цьогорічному сеймі, який тягнувся ось уже три місяці від першого його дня. Цього разу він особисто робив доповідь перед сенаторами стоячи. Зал шумів. Маршалок сейму насилу вгамував розбурханих сенаторів, ті посідали на місця, і слово знову надали російському послу.
Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России
Проте й цього разу йому не дали договорити. З місця схопився шляхтич, що сидів поруч із Київським воєводою графом Потоцьким.
Це є брутальне втручання у справи незалежної держави. Я нє позва5лям!
За цим викриком почулися наступні.
Вето, вето, нє позвалям!!!
Тут не Росія, жеби нам наказував тиран. У нас демократія і всім тут вольность!
Маршалкові знову довелося закликати панство до спокою.
Ну что ж, заговорив по хвилі Князь. Раз вельможный сейм не хочет слушать меня пусть выслушает представителя православного населения Правобережья.
Маршалок запросив доповідника. У залу сейму ввійшов кремезної статури, з густою посивілою бородою чернець священик. Запала тиша навіть чути було, як відлунювалися його кроки. У руці він тримав невелику теку. Панотець вийшов до трибуни й став поруч із Князем.
Назвіться, попросив маршалок.
Я ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський і буду говорити від імені православної громади, яка відрядила мене сюди.
Дозвольте, панове, почати з того, що православна віра на території Правобережжя, незважаючи на всякі договори, донині терпить страшні утиски. У цій течці в мене сотні скарг православних шляхтичів, духовенства та простих посполитих на католицьких та уніатських можновладців, які без перестанку та з великою жорстокістю чинять їм кривду, ґвалт та розорення. Тут десятки листів від священиків, ігуменів та чернечої братії до вельможного сейму. Монастирі й церкви десятками насильно навертають до віри латинської, а в непокірних то забирають майно, а то й взагалі беззаконно громлять Священиків та мирян бють палицями, наче бидло, стрижуть бороди й чуприни. Люди просять створити сеймову комісію, розслідувати безчинства
Ці палкі слова хороброго ігумена, який не побоявся прийти сюди, у вовче лігво, й кинути вовкам у очі пекучу правду, примусили залу притихнути. Магнати повтягували голови в плечі. Лише граф Потоцький усміхнувся і промовив наче сам до себе:Який ідіот пустив сюди цього нахабу. От каналія!
Тим часом підхопився один із сенаторів, грубо перебив доповідача.
Гей, панове, кого ви слухаєте! Я сам із тих місць, що й цей підлий брехун. Корчить тут із себе захисника православя, а сам є першим помічником і поплічником гайдамаків!
І тут в ігумені пробудилася не чернеча, а козацька натура.
Сам пан є брехуном і лицеміром. Пане воєводо, хто як не ваші люди приходили до мене з численними ревізіями та перевірками, не раз і не десять робили на наш монастир наїзди, громили майно та знущалися над братією. Чи бачили ви там хоч одного гайдамаку, питаю я вас?
Це питання було адресоване не крикливому шляхтичу, а прямо воєводі. Граф почервонів. Проте у нього були хороші довірені особи:
Ганьба попу-гайдамаці. Він їздить по цілому краї і закликає народ до непокори.
За гроші гайдамацькі. Прокляті розбійники й сюди його випровадили. У тюрмі йому місце, а не у священному сеймі!
Ганьба!
Зрада!!!