Люд треба захистити від конфедератів. На то ми і є козаки! Петро Борщик, також добряче хильнувши, говорив усе голосніше.
Ми козацька міліція. А справжні козаки на Запорожжі, підказав Левченко.
Отож-бо. Тож мусимо не лише люд захищати, а й свого пана в сраку цілувати
Пяне белькотіння товариша ще більше дратувало Левченка, тому він взявся за пляшку і налив у чарки.
Якось воно буде.
Сотник Гонта дав йому та ще трьом товаришам два дні відпочинку. Було б близько до хати гайнув би. А так Та й хто його там чекає, сироту.
Будьмо
Знову випив, знову занюхав.
Спочатку була думка заскочити до місцевих жаботинських дівчат, гаївки поводити, однак погода геть зіпсувалася і молодь поховалася по хатах. Так і не дочекавшись дівочого товариства, козаки вирішили втопити свою тугу в чарці.
За вікном корчми все ще лив немилосердно холодний весняний дощ. Вечоріло. Незважаючи на те, що всередині було напалено, тут віддавало сирістю, пахло горілчаними випарами та корчемною тугою. Левченко сидів на твердій дубовій лаві за таким саме столом та все крутив у руках тараню, так і не наважуючись її вкусити. Гаранджа і Моторний балакали про щось своє, закуривши люльки. Борщик клював носом, повіки його повільно заплющувалися, а голова все нижче опускалася, доки, нарешті, не опинилася на столі.
Самого мене покидаєш? незло запитав Левченко. А ще товариш називається.
Його сьогодні горілка чогось не брала. Певно, через оті всі душевні переживання. Скільки не намагався себе заспокоїти, не відганяв від себе набридливих тяжких думок, вони все поверталися до молодого козака і продовжували сушити йому голову. Левченко знову взявся за пляшку, налив, однак піднести чарку до рота так і не встиг: раптом двері відчинилися і всередину ввійшла якась жіноча постать, закутана у довгий плащ і з каптуром на голові. Козаки на неї уваги не звернули: багато хто може вештатися шляхом і завітати до корчми. Зате Левченко впізнав відразу: це була Дарка, служниця пані Меланії.
Молодий козак геть забув, що мав на сьогоднішній вечір призначену романтичну зустріч. Пані Меланія була кузиною місцевого губернатора, видана ним за котрогось із товстих і підстаркуватих орендарів. Між ними спалахнула іскра в той самий день, коли хоругва Левченка зайшла в Жаботин. Взагалі, Левченко не був прихильником таких відносин із заміжніми жінками, однак пані Меланія йому не залишила вибору
Дарка все ще стояла біля входу в корчму, не наважуючись підійти, Іван же вдавав, що не помічає її, про щось гаряче сперечаючись із Моторним. Нарешті служниця підійшла, торкнулася руки.
А, це ти? Ну, чого тобі? запитав козак.
Я прийшла нагадати пану про те, що одна особа досі чекає на зустріч з вами.
Так-так, я памятаю. Тільки сама бачиш: у нас тут нарада з товаришами, тож зараз ніяк. Гадаю: доцільно буде нашу зустріч перенести.
Дарка нахилилася.
Моя пані має для вас щось дуже важливе. Вона почекає тут.
Тут?
Левченко виглянув у вікно: недалеко від воріт у корчму стояла бричка на узбіччі. Козак зітхнув: шляхтянка була впертою і свого попускати не хотіла. Товариші також все зрозуміли, тож тепер шкірили зуби і підморгували.
Може, пане осавуле, ми тобі допомогти можемо?
Як тебе звати, дівчино?
Сядь-но тут, біля нас, зігрійся
Годі! гаркнув Левченко. Позакривайте писки, а ти, дівчино, скажи там, що ми поки що маємо тут багато роботи
Дарка швидко вислизнула і зачинила за собою двері, Іван же взяв у руки пляшку й налив.
Спасу вже нема від тих панів не дають жити простому козакові
Товариші розуміли його, тому дружно випили, і лише Борщик собі мирно сопів, спершись на руки.
Корчма була досить далеко від міста, стояла на битому шляху. Тут переважно бували подорожні, яких застала на шляху ніч. За корчмою стояв постоялий двір, де мандрівники могли переночувати.
Ось і сьогодні з настанням темряви гостей довго не довелося чекати: двері відчинилися і всередину зазирнув драгун з королівської кінної гвардії. Розгледівся, а вже тоді ввійшов усередину. За ними ввійшов якийсь чернець, закутаний у кирею, а потім ще двоє драгунів.
Мир дому цьому, привітався чернець.
І вам доброго здоровя, відповів Левченко. Сідайте, добрі люди, коло нас, частунок тут добрий. Гей, Суро, що, не бачиш: гостей добрих Бог привів. Давай людям вечеряти та горілки міцної, щоб зігрілися з дороги. Та не шкодуй: я частую.
Справді, треба повечеряти, підтримав цей заклик гість.
Вони гуртом сіли за стіл навпроти козаків, корчмарка миттю принесла їм вечерю, кухлі, забрала порожні полумиски. Левченко узяв у руки пляшку з оковитою.
Частуйтеся, дорогі панове. Горілка ця лікувальна, сили додає. Он жид клянеться, що це з води віфлеємської викурили. Скуштуйте, відразу побачите, що всі недуги та втому як рукою зніме.
Левченко щиро налив драгунам у кухлі, тоді простягнув руку, щоб налити ченцю, проте той відмовився.
Не гоже у піст Великодній горілкою скоромитися.
Та ти що, брате, я міру маю. А з дороги та з дощу й холоду сам Бог велів зігрітися, наполягав молодий козак.
Проте чернець став на своєму.
Бачу я твою гостину. Людей по селах конфедерати катують, діти помирають, а ви тут гуляєте за людські гроші, совість пропиваєте.
Ці суворі слова взяли Івана за живе. Він аж побагровів, але відповів стримано.
Ми за свої гроші гуляємо, кровю зароблені. Кожен день під кулями ходимо, щоб ви могли спокійно молитися. От і моліться, та про нас, грішних рабів божих, не забувайте. Хто зна, може, ми в похід завтра, може, судилося мені голову покласти під татарську шаблю чи аркан то сьогодні ще гуляємо. От вам і відповідь.
Чернець дивився на козаків, не відводячи очей. Мовив:
У кожного, браття, своя доля, свій шлях. А про Господа не забувайте, заспокоєння душі шукайте не у вині, а в молитві щирій, бо вино й розпуста від лукавого. А коли ваша воля, то прибувайте до монастиря Мотронинського, спитайте ченця Молдованина поговоримо.
Левченко відмахнувся від ченця рукою, наче від привида.
Ну тебе, брате, не хочу більше слухати, їй-богу. Наче залізний кіл вбиваєш у душу своїми словами. Аж тяжко стало. Не для того я, трясця його матері, прийшов у корчму, щоб проповіді слухати, пропади вони пропадом.
Розізлившись, Левченко встав і пішов геть, залишаючи своїх друзів у кумпанії з драгунами та ченцем.
Благослови, Господи, цього чоловіка, бо душа в нього добра і очі лагідні, а словеса дурні вергає, бо голова буйна, горілкою збаламучена.
Вийшовши з корчми, Левченко думав недовго: швидким кроком направився до брички.
Пані Меланія сиділа всередині, закутана в теплі коци.
Прошу мене вибачити, пані, але тут таке
Так, я розумію, хриплим голосом відповіла шляхтянка. Напевно, ви зі своїми товаришами в цій корчмі вирішували справи державної ваги, раз заставили уродзону пані чекати так довго в бричці при битому шляху.
Іван зрозумів її іронію, однак йому зовсім не було соромно сама собі винна.
Сідайте, поїдемо. Я і так вже надто надовго відлучилася з дому сказала пані Меланія, але голос її звучав уже трохи ніжніше.
Левченко зітхнув: сьогодні він зовсім не мав бажання «вклонятися Венері», зосередившись виключно на «служінні Бахусу». А все через ті кляті думки, що морочать йому голову уже стільки часу.
Мушу сказати пані, що я іще не завершив усіх своїх справ тута, тому наразі поїхати з вами не зможу
Як? не повірила пані. Ти дав мені слово, я так довго чекала Ні, нам треба поговорити просто зараз. Скільки ж я не доспала ночей, сподіваючись побачити тебе, почути твій голос. Навіщо мене так мучиш, невже тобі приємно спостерігати за моїм болем? Я ж довірила тобі найдорожче
Левченко почухав потилицю, оглянувся. Чогось йому не хотілося покидати сьогодні друзів, однак і пані відмовляти було не з руки.
Може, поговоримо просто тут?
Пані Меланія гірко посміхнулася.
Далі знущаєшся? Хочеш, щоби пані зайшла до смердючої корчми, немов хвойда?
Чого ж до корчми? далі чухав потилицю Левченко. Тут є сіновал. Затишний, там ніхто о такій порі не зможе перешкодити нашій розмові. Як на мене, у тому є щось романтичне.