Конфедерати зовсім знавісніли
А що козаки панські? перебив Шелест.
Магнати їх тримають на короткому ланцюгу, відповів Бондаренко, котрий останнім часом постійно крутився між козаками з міліції. Та коли б їм волю різали б панів не гірше нашого брата.
От я кажу, знову озвався Лусконіг. Час настав. Заспівали треті півні!
Шелест оглянув оком товариство.
Я б і сам рад на панів піти, тільки не з руки нам зараз москалі кругом. Затиснуть разом з ляхами зі всіх боків, так що й не рипнемося!
А може, й не підуть, знизав плечима Швачка.
А Верлан? нагадав Шелест.
А зараз, може, й по-іншому повернутися
До сраки москалів! знову гукнув Лусконіг, що почав кипіти все більше. Ми козаки, і це наша земля! Доки москалі з ляхами тут воюють і розорення чинять, ми мусимо своє слово сказати! А що, Палій так і зробив, не чекаючи жодного дозволу!
А що, Кіндрат діло каже: візьмемо Правобережжя під свою руку, а там вже і з москалями поговоримо, втрутився Неживий.
Конфедератам треба віддячити. Так їм всипати, щоб аж внуки памятали козацьку науку, висловився і Швачка.
А ти, Бондаренку, що скажеш? раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана Бондаренка. Той знизав плечима.
Люди вже давно чекають, щоби подув вітер із Запоріжжя, з Чорного лісу та Холодного Яру. Треба вставати.
Один, хто ще не висловився, був Залізняк. Шелест поглянув на нього.
А ти, Максиме? Також вирішив піти проти кошового?
Інші поглянули на Залізняка. Світло смолоскипів освітило його обличчя, карі очі.
Ну наполягав Лусконіг.
Кошовий далеко. Йому не чути криків болю закатованих конфедератами людей нарешті відповів Залізняк.
Оце правильно, погодився Швачка.
Не поділяв радості лише Юзько Шелест.
Овва! А хіба ж не кошовий нас сюди прислав?
Товариство нас послало. А кошових у нас можуть як вибрати, так і скинути, гукнув Лусконіг
Шелест спалахнув:
Кого, кого скинути?! Та якби не Калниш, то москалі б давно вже Січ зруйнували! Це ж він усе в руках своїх тримає! Думаєш, Кіндрате, розумний такий? Гадаєш, у царському палаці хтось би став розмовляти із таким, як ти? З ким змагатися хочете? Та у москалів війська більше ніж двісті тисяч! Кораблі, гармати, нові рушниці, муштра, кавалерія! Та вони нас на порох зітруть!
То чого ж досі не стерли?!
Бо Калниш є! Він знає, кого попросити, кому заплатити, пообіцяти. А ще він знає, чого хочуть прусаки, австрійці, турки Старий добре розуміє, за яку нитку і коли треба смикнути, аби для всього народу на добро вийшло!
Це були мудрі слова, що заставили отаманів замислитися. Лише гарячий Лусконіг був нестримним.
А оце, отамане, йди і скажи тим, кого конфедерати скалічили. Чию доцю зґвалтували, батька побили до смерті, а сина на палю посадили
Бог терпів і нам велів! відрізав Шелест.
Лусконіг скипів ще більше.
Раз такий побожний, то клади пернач і йди молитися в монастир не місце тобі серед козацтва! Де ж таке бачено, щоби запорожці спокійно собі дивилися на муки народні! Коли ж це ми питали дозволу в королів, царів та ще якого чорта лисого! Ганьба і тобі, полковнику, і такому кошовому! Клади пернач!
А ти забери, Шелест поблід і поклав руку на шаблю.
Годі, Неживий став поміж козаками. Не для того ми тут зібралися.
Так, Залізняк підійшов до Шелеста, поплескав його по плечу, заспокоюючи. Ти мені, Юзьку, побратим, але справа складається так, що відсиджуватися не маємо права. Війська нема, міліція козацька за нас, народ готовий. Мусимо вигнати конфедератів, сформували козацькі полки, дати всьому лад і взяти під свою руку припас, а також великі міста, шляхи і переправи. Москалям будемо писати листи і клястися у дружбі, аби приспати їхню пильність. Та головне не допустити більше панів на нашу землю!
Раптом Шелест засміявся:
А-ха-ха, листи він писатиме. Та хто їх читати буде? Хто ти для них такий?
Ми народ! замість Залізняка відповів Лусконіг.
Отож-бо, почав було Шелест, але Залізняк його обійняв за плечі.
Заспокойся, Юзю. Послухай. Зараз маємо гарну нагоду, тож мусимо нею скористатися.
А чи не думав ти, Максиме, що ви оцим своїм свавіллям можете Січ під удар підставити?
А хіба ж цариці причина потрібна? знову гаркнув Лусконіг. Он, Гетьманщину скасувала і ні в кого дозволу не питалася! Так само і з Запорожжям буде!
Товариство! знову гукнув Залізняк, перекрикуючи Кіндрата і Йосипа. Скоро зійде сонце, тож мусимо визначатися. Хто за повстання?
Місяць уже зайшов, зорі також поховалися, тож галявину перед лісничівкою освітлювали тільки смолоскипи, на котрих шипіла і скапувала смола. Запала мовчанка. Лусконіг підняв руку першим, за ним по хвилі Бондаренко, Швачка і Неживий. Тоді і Залізняк. Мовив:
Ми вирішили. Раз так, брате Юзьку, то віддай нам листи кошового
Шелест стиснув кулаки.
Кошовий дав ті листи мені особисто, тож можу передати їх комусь іншому лише із його особистої згоди
Почувши це, Лусконіг спаленів і вихопив пістоля.
Віддай листи, собачий сину, бо тут тобі і смерть!
Що?!
Шелест схопився за кинджал, інші отамани кинулися їх розборонити, але раптом бахнув постріл. Шелест схопився за груди, зловив кілька разів ротом повітря, а тоді впав навколішки. Козаки кинулися до нього, підхопили під руки: зчинився гамір. Шелест іще спробував щось сказати, однак вже не міг. Стиснувши зуби і простогнавши наостанок, отаман заплющив очі.
Лусконіг залишився стояти. У його руці все ще був пістоль, що димів після пострілу.
Я не хотів
Переконавшись, що Шелест мертвий, Залізняк підвівся і підійшов до Лусконога.
Я не хотів! ще раз мовив той.
Ти вбив товариша.
Кіндрат добре знав, що роблять на Січі із убивцями.
Бери, Максиме, шаблю. Рубай, мовив пригнічено.
Я не кат. Під суд підеш. На Січі.
А Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша
Залізняк мовчки забрав пістолі і шаблю Лусконога.
Семене, Микито, відведіть його в монастир та запріть у келії
Пішли також мовчки. Провівши їх поглядом, Залізняк мовив Бондаренкові, котрий залишився разом з ним:
Шелеста треба поховати з почестями він не заслужив такої смерті. Та перед цим мусимо знайти листи
Розділ 6
Околиця Жаботина
Колись діди і прадіди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як він, панськими, а справжніми, вільними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дід Іван. Левченко не міг збагнути в своїх снах, чого вони від нього хочуть, чого приходять так часто і розповідають йому всі ці дивні історії. Розуміння почало приходити згодом.
Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення російських військ. Бойові дії покотилися далі на захід, однак все Київське воєводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброєних конфедератів, котрі перетворили ціле воєводство на дику землю. Іван спершу не міг збагнути, чому воєвода не дасть наказу обєднати всі козацькі сотні для відсічі конфедератам. Зрозумів лише згодом клята політика. А тим часом конфедерати навісніли все більше і більше, так що край закипів, немов великий казан.
З іншого боку, Левченко зовсім не зрадів появі московських військ. Йому подобалося бути козаком із конем та шаблею, а нові порядки, які прийдуть слідом за москалями, могли його цього привілею позбавити. А що москалі зроблять саме так, молодому козакові сумніватися не доводилося. Зараз його поважала і шляхта, і прості люди, навіть побоювалися. Дівчата мліли від його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, то самі кидалися в обійми, тікаючи через вікна палаців від батьків та чоловіків, бажаючи скуштувати «козацької сили». Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животіння простих хлопів, почорнілих від землі і роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православні, також було годі.
Отак, стоячи на роздоріжжі своєї душі, Левченко вилив чергову чарку горілки у своє горло, занюхав таранею.