Ці слова зробили сильне враження. Адже їх говорив не пяний шляхтич, а служитель церкви в чорній сутані. Усі на мить замовкли. Тут зібралися не сентиментальні балакуни, а віддані сини церкви.
Віват! ревнули десятки голосів.
Піду подивлюся, як іде допит гайдамаків, коли трохи стихло, мовив Воронович і встав з-за столу. Декілька з панів, які могли ще звестися та захотіли скласти товариство ротмістрові, також встали, поправляючи шаблі та кинджали.
Надворі була вже ніч. Очі не звикли до темряви, тому ротмістр, тільки вийшовши з намету, відразу заліз у калабаню.
Прокляття. Коня! гукнув невідомо кому.
Далеко їхати не довелося всього кільканадцять кроків. Воронович чув, як болото чвакає під копитами коня, вимішується, наче тісто, і задоволено всміхнувся про себе.
На одному з країв широкого табору горіло багаття. У його світлі сновигали тіні людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стіною виднівся ліс недалеко. Сутінки навколо багаття здавалися ще густішими. Смерділо димом, якийсь моторошний стогін чувся навкруги.
І що, допитали гайдамаку? запитав Воронович у одного зі шляхтичів, які вешталися тут. До них підійшли та підїхали й інші шляхтичі, що за Вороновичем покинули бенкет.
Допитали, вашмосць. Мовчить, клятий.
Сюди його.
За хвилю притягли ледь живого чоловіка. Він був побитий, аж спухлий; кров була на одязі, на бороді, на волоссі. Лише по залишках ряси можна було впізнати в ньому священика. Це був той самий панотець із Пекарів. Превелебний отець домігся скасувати кару на місці, а продовжити тортури. Клятий піп таки мусив зламатися.
Їх з Вороновичем погляди зустрілися.
Ні, такого не зламаєш. Його можна тільки стратити, мовив Воронович. Повісити. Я не думаю, щоб він скористався останньою можливістю.
Помітно було, як вогник загорівся у очах священика.
Якою можливістю? запитав з надією, ледь можучи ворушити побитими губами. Але враз вогник в очах згас. Хочете, щоб я продав свою віру? Ніколи!
Воронович кивнув: священика потягли до високої «фігури». Це була-таки шибениця, а не журавель.
Тіло священика ще раз прошила конвульсія і воно спокійно повисло. Після того, як шляхтичі додивилися цю сцену, збоку почувся моторошний крик. Там також горіло багаття і туди стягували тих, кого підозрювали в причетності до гайдамаччини. Їх карали дуже просто «перехрещували». Першим був молодий хлопець, і саме його крики почули присутні. Йому спочатку відрубали катівською сокирою ліву руку, а коли він аж завив від болю, на колодку поставили ще й праву ногу. І знову піднялася в повітря катівська сокира: один мах і знову кров ллється на колодку, тільки цього разу не чути криків хлопець зомлів, не витримавши такого болю.
А далі горіло ще одне багаття. Там висверлювали очі перебендям-бандуристам, які жебракуючи ходили від села до села і яких пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тінями привидів по табору сновигали жовніри, а посередині всього був ротмістр Воронович. Він сидів на чорному жеребці, що перебирав копитами і форкав, збуджуючись від крові. Багаття, що горіло недалеко, кидало криваве світло на обличчя цього чоловіка, і в цьому багряному світлі він здавався ще страшнішим.
Один зі шляхтичів скинув шапку і пригладив волосся, що стало дибки.
Я ще такого не бачив. Збожеволіти можна.
А ти звикай, підбадьорив його більш досвідчений товариш. Війна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити.
Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет. Пани встигли протверезіти і з новим завзяттям налягли на вино.
До Вороновича, який уже всівся на своє місце за столом та взяв у руки улюблену чашу, підійшов чоловік, закутаний у чорний плащ та в каптурі.
Ну, що скажеш? запитав Воронович, нахилившись.
Знаєш, ваць пане, ігумена мотронинського?
Мельхіседека? Ну і що?
Його помічник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки.
Справді? Я тебе слухаю.
Чернець їде з Варшави, вже проминув Білу Церкву і скоро буде в Жаботині.
Воронович задумався.
Розділ 5
В околиці Мотронинського монастря, недалеко міста Чигирин. Рання весна
Обоє подорожніх ледве тягли свої величезні, обмоклі, порвані чоботи по густому болоті. Навкруги стало темно. Голі дерева кидали потворні тіні на землю. Було холодно, мокро, моторошно.
Один з подорожніх старий і сліпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлопя років восьми дід тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги.
Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезні чоботи, у кілька разів більші за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги Проводити ніч у весняному лісі було б моторошно навіть дорослому чоловікові.
Хлопяті усюди привиджувалися дивні лісові істоти, які, перезимувавши у своїх норах, тепер повилазили, бродять по лісу і страшать людей. Ось ніби лісовик, а там, далі, мавка сховалася у кущах. Ось мара їм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гіллі дерев. Потерчата та блуд перешіптувалися, показуючи пальцями на подорожніх; упирі, чорти, усі, про кого розповідав дід, тепер зібралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушної нагоди, щоб напасти.
Хлопець притулився ближче до діда, обтер рукавом грубої свити лице, струсив головою. Усі страховиська зникли кругом тільки звичайне галуззя чагарників.
Десь, зовсім зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечніша, ніж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись.
Ходімо, синку, далі. Скоро до монастиря доберемося, там нам добрі брати-ченці дадуть попоїсти, відпочинемо, обігріємося. Подивися лишень: мурів монастирських не видно?
Еге ж, тут побачиш. Кругом темно, мов у дупі татарина.
Дід тріснув хлопцеві по потилиці, а сам промурмотів:
Кляті бурлаки, навчили хлопця всяких дурниць, пес би їм бороди лизав.
Дід як міг дбав про хлопця, бо в цілому світі їх було лише двоє.
Раптом десь поруч загавкали собаки.
Чуєш, пси брешуть. Гайда туди.
Малий поводир повів діда далі лісом, і вони скоро зникли в мороку.
Дід гримав кулаком у монастирську браму. Брат-приворітник довго не йшов, мабуть, куняв собі. Тільки за якийсь час відкрив віконечко, виглянув.
Пусти, брате, до обителі чоловіка божого з дитиною. Пропадемо в лісі.
Чернець трохи пововтузився з іншої сторони брами, побурчав собі під ніс, але нарешті відчинив ворота.
Спасибі тобі.
Двоє подорожніх зайшли на монастирське подвіря.
Господи, люди добрі, яка ж це біда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в ліс? запитав чернець, знову закриваючи ворота.
Авжеж, що не з власної волі, відказав старий. Чули, мабуть, що прокляті пани на Україні виробляють?
Та чули, діду, нехай Господь милує, на ходу відказав чернець, поспішаючи назад до монастирських приміщень. Ходіть, діду, зі мною. Тут у нас живуть вже люди з волості, і ви вже до них підселяйтеся. Вони кожен день приходять, все страшніші новини приносять з України.
Чернець узяв під руку діда, повів у бік монастирських келій.
Зажди, брате, твердим голосом мовив старий. Тут, у монастирі, послушник є Максим Залізняк. Відведи-но мене до нього.
Та чернець не зупинявся.
Вранці.
Дід стиснув руку ченця немов кліщами.
Слухай, брате, я не для того вночі товкся по лісах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках. Веди мерщій до Максима.
А тим часом послушник Максим Залізняк сидів у своїй напівтемній келії. За маленьким віконечком була густа темрява. На столі мерехтіла свічка. Запах від неї чувся в келії і приємно лоскотав ніздрі. Морок ніби тікав від вогника свічки, ховався по кутках. На стінах висіли образи: лики святих суворо дивилися на Максима.
На столі стояла чернеча вечеря хліб і вода, до якої Максим навіть не доторкнувся. Він тяжко підпер русяву голову рукою, сидів край столу. Ніяк не міг заснути: сон втік за стіни монастиря і блукав десь у лісі. Та й дихати не було чим у цій тісній келії, схожій на камяну клітку.