Вечір настав швидко. Шляхта збиралася біля церкви. Кожен одягався у найдорожчий одяг, шляхтичі до боків чіпляли шаблі. Старші чоловіки, жінки й навіть діти всідалися на вистелених сіном санях. Молоді шляхтичі басували на конях. Коли всі зібралися, дружно скинули шапки й перехрестилися до церкви. Рушили. Попереду їхали молоді вершники на конях і освітлювали дорогу смолоскипами. По дорозі вдарили музики і понад засніженим полем знову почулася коляда, яка у ці дні над Кульчицями не замовкала.
Отак з колядою шляхта вїхала у Городище, далі пішла на Дубляни й інші села по черзі. До Кульчицьких приєднувалися шляхтичі Городиські, Дублянські, Гординські, Білинські, Сілецькі, процесія дедалі більше розросталася, а до неї приєднувалася все нова і нова шляхта. Зробивши таке коло, шляхта у Кружиках перейшла замерзлий Дністер, а тоді через Калинів та Бабину доїхали до Самбора.
Розділ V
У передмісті шляхту зустріли урочисто: жили тут прості русини-ремісники. Обмінявшись вітаннями, усі гуртом пішли поклонитися найстаршій церкві Святого Филипа, а вже після цього гуртом рушили до Самбора. Саме настав світанокі всі брами у місті широко відчинилися. До міста хлинув люд з передміських вулиць: Горішньої, Заміської, Середньої, Завидівки, Долішньої, Поводової. Також підтяглися люди і з навколишніх сіл.
Церква стояла на горбочку, неподалік від костелу та ратуші. Польські пани ніколи б не дали дозволу на будівництво православної церкви, якби біда їх не притиснула. Це сталося більш як сто років тому. Тоді татари нападали й немилосердно нищили навколишні землі. За три роки на Самбір було вчинено більше двадцяти нападів, тож міський уряд вирішив побудувати навколо міста мури. Королівські урядовці не давали ради: мури ніяк не могли викінчити. У цей час православним єпископом Перемишльським та Самбірським був Антоній Радиловський, родом із сусідніх Радлович. Він постійно клопотав за церкву для самбірян у місті, аби побудувати справді величний храм і не боятися, що у незахищеному передмісті його спалять татари. Радиловський таки добився дозволу у короля Сигізмунда Августа за посередництвом королеви Бони, а за це королева наказала русинам-українцям побудувати третину мурів. Вони працювали не покладаючи рук, і невдовзі старе княже місто мало і високі надійні мури, й православну церкву. Мури ті, що ставили своїм коштом русини, тягнулися вздовж Королівського ставу, від Руської башти і Владичої брами аж до монастиря бернардинів.
Латиняни чинили дуже великий спротив будові цієї церкви, однак нічого зробити не моглиРадиловський мав на руках королівський привілей. Він освятив її у 1558 році. За своє життя цей єпископ заслужив дуже велику повагу не тільки простих людей, але й самого короля. Сигізмунд Август надав йому почесне звання прелата.
Юрій знав історію цього славного єпископа і гордився тим, що мав такого земляка. Зараз він стояв перед церквою, знявши шапку, хрестився.
Зброю лишаємо ззовні,нагадав батько, збираючи шаблі та кинджали. Це була не просто зброя, а шляхетський гонор: рукояті майстерно виковані, прикрашені дорогоцінним камінням. Уже тихіше добавив:Будьте пильними: казали передміщуки, що бачили тут Коналінського. Аби гевалту не вийшло.
Юрій не зрозумів:
А то хто?
Коналінський? Пан один, власник Вугерець. Тяжба із ним судова в нас за ті землі, що за гумном.
Ого. А що Вугерці мають до нашого гумна? не зрозумів Юрій.
Мають. Латиняни спільно тиснуть, хочуть нам дих перекрити, тільки ради ніяк не можуть дати. Добре, йдемо до церкви, бо скоро місця не буде, щоби стати
Лише невелика частина бажаючих змогла тоді вміститися у церкві. Більшість людей просто залишилися на подвірїтака сила народу зібралася тут. Юркові та іншим кульчичанам вдалося пробитися всередину, вони стали так, аби їм було усе добре видно.
На морозному повітрі лунко вдарили церковні дзвониБлаговіст.
Із Царських врат вийшов старенький священик, одягнений у ризи срібного кольору. Почалася утреня, а за нею мала відбутися божественна літургія. Людей ставало дедалі більше й більше, однак ніхто не нарікав, православні тулилися одне до одного, аби почути священика та церковний хор. Церква наповнилася гарним настроєм, тихою радістю й веселістю.
Давно Юрко уже тут не був, але, щойно опинившись у церкві, відразу згадав чудово розписаний іконостас. Праворуч від Царських врат був образ Спасителя, а ліворучікона Богоматері. На бокових дверях, дияконських, зоображені перші диякони Стефан і Филип. Юрій підвів очі: зверху, з-під самого купола, на нього лагідно дивився Христос Пантократор.
Утреня проминула швидко. Старенький священик звів руки догори, возгласив:
Слава Тобі, показавшому нам світ!
Хор гучно заспівав велике славословя.
Слава у вишніх Богу
Кульчицький підспівував хору, дякуючи Богу за денне світло і за дарування духовного Світла, тобто Христа Спасителя, який просвітив людей своїм ученнямсвітлом істини.
Після святкової літургії народ вийшов на свіже морозне повітря. Мало хто відразу побіг до хатибільшість людей зібралися на площі перед ратушею. Народ весело гудів, віталися одні з одними, чоломкалися. Юрко зустрів тут багато своїх давніх знайомих, приятелів. Святковий настрій витав над людьми, добрий дух Різдва розійшовся площею.
Крім православних, сюди вже почали сходитися й поляки-католики. Вони також заполонили собою площупочулася польська мова, вигуки, сміх.
Юрій крокував собі в натовпі, виглядаючи, чи не побачить тута ще кого. Раптом погляд його впав на молодого драгуна, що спацерував разом з гарною дівчиною. Кульчицький почав пригадувати, де міг раніше бачити того парубкадуже знайоме лице. Навряд чи це був шляхтич. Справді, згадав: та це ж молодий господар із Радлович!
Коли Юрко почав парубкувати, його батьки думали, що вечорами їхній син їздить верхи тільки на шляхетські села. Вони помилялися. Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карі очі та чорні брови. А радлівські дівчата, хоч і не були шляхтянками, зате гарні, мов чарівниці. А хлопці які! Хто зі шляхтичів мав забагато здоровя чи кого тиснули зубиішов до Радлович. В одній із численних отаких парубоцьких пригод і зустрілися колись Юрій Кульчицький і Миколай Бакалець.
Здоров, пляцку!
Миколай обернувся від своєї дівчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лиці заграла посмішка.
Здоров, макогоне!
Юрко підійшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем. Миколай зняв шапку зі своєї голови та кинув щосили об землюзавше так робив, коли його переповнювали почуття.
Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фіца.
Вони потисли один одному руки.
Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гості? спитав драгун.
Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаєш. Гарна ж у тебе дівчина!
Маринею називається, родом з Пянович. Така ж напівсирота, як і я. Мусить по чужих кутах тулитися, покоївкою у вельможних панів служить. Та нічого, невдовзі я її заберу звідси: я щойно з походу повернувся.
Якого походу?
Так відслужив я свою службу королеві і панамчас тепер за своє гніздо подумати.
І добре!
А хіба що, ми за Богом каміння кидали? Драгуни ми тепер. Побачиш, пане Юрку, як заживемо, круца-фіца. Хату свою поставлю, коня куплю.
Раптом він заспівавзнав отих співанок своїх безліч, а голос мав просто божественний.
Штири коні маю, ше си штири куплю,
Я сі шляхтичови з дороги не вступлю!
Юрко посміхнувся:
А ти все співаєш. Молодець.
А що мені ще робити? сказав Миколай і знову заспівав:
А я хлопець з-під Самбора,
Тато вмер, а мама хвора
Гуляю, співаю, як холєра!
Юрко засміявся:
Щастя тобі, Миколаю. Пильнуй свою дівчину: дуже вже гарна твоя Мариня.
І тобі здоровя, пане шляхтичу.
Вони саме мали попрощатися, як раптом надійшов гурт польських шляхтичів. Вони грубо відштовхнули Юрія і навіть не збиралися вибачатисяпішли далі. Це була образа.
Гей, панове, вам треба більше вважати!
Один із поляків обернувся. Інші також зупинилися. Пан зміряв Юрія поглядом, оцінивши статуру та одяг. Зрозумівши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобрової шапки.