Ця батькова мова розважила Юрія. Тут ще й мати прийшла до хати із відром молока. Вона чула останні слова, підійшла до сина, поцілувала у чоло.
Не журися, синочку.
Так, нема чого журитися. Ті дрова, що я зладував на хату Дмитрові, віддам тобі. Дмитро молодший, нехай почекає. Оженимо тебе: тут є багато ладних шляхтянок, ґрунт вділимо, вів далі батько.
Юрій опустив очі:
Не хочу бути для вас тягарем. Того ґрунту, що маєте, тату, на нас усіх не вистачить. Надумав я собі, що на Січ піду, як колись наш Конашевич.
Ця новина ніби прибила батька й матір. Вони переглянулися. Мати хотіла щось сказати, та не могла, зате батько заговорив твердо:
На Січне пущу. Це вже не та Січ, що була колись, за Конашевича.
Там панує рівність і братерство: ніхто й ніколи не зможе скасувати святого запорозького звичаю Ви ж самі, тату, казали
Батько підняв руку, даючи Юркові знак замовкнути.
Думаєш, синку, сидимо ми тута, в Кульчицях, і нічого не бачимо й не чуємо? Раніше запорожці билися з ордою і ляхами за свободу своєї землі. Наш родич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Європу врятував від турецької навали. А зараз що? Замість того, щоби з гетьманами українськими разом на ворога стати, зрадливі запорожці підіймають бунти по Україні! Хіба ж це лицарі? Ні, на Січ не пущу
Юрій сумно посміхнувся:
Але ж там воля, тату. Нема пана, нема хлопавсі рівні братчики! Можливо, там і бракує мудрого й виваженого слова
Березової кашіот чого їм бракує! грубо перебив батько. Спаскудилися вони! Злакомились на подарунки царя московського, за своє дбають у той час, коли за державу постояти треба! Ех, шкода, що наш Сагайдачний не спалив тої Москви, коли була така нагода, може б, біда від нас відвернулася!
На хвилину запала мовчанка, котру ніхто не смів порушити. Врешті, знову заговорив батько:
Твоя голова і твій хист тут у пригоді стануть. Ти зможеш стати провідником тутешньої шляхти, обєднати усіх. Поляки дуже на нас тиснуть. Он хоч би Радловичі взяти. Недавно холера викосила половину села, то на місце померлих русинів пани нагнали із Польщі мазурів, заселили ними пів-Радлович. Про Самбір я і не кажу. Українцеві заборонено хату собі купити чи поставити у місті, хіба що за мурами. У місті ж самі ляхи, шваби та жиди. Вони і в уряді, вони і в лаві, їм і пільги всі. А нашого русина то й податками обклали, і на панщину.
Батькові слова справили враження. Юрій запитав:
А тут як?
Скоріше мені волосся на долоні виросте, ніж я чи хтось із мого роду піде на панщину. Маю привілей, грамоту королівську на свою землю, і герб маю старий, що передається від батька до сина уже сотні років!
Батько повернувся до скрині, відчинив віко і вийняв звідти «макогона»ту саму деревяну колбу, котру показував Юрію ще у дитинстві. Батько вийняв корок, розмотав шовк, обережно взяв грамоту в руки.
От де наші права шляхетські. Через цю грамоту, через цю колбу і дражнять нас «макогонами». Ця грамота королівська дає нам привілеї і обовязки. Одного разу пани польські хотіли обдурити нас і примусити робити на них панщину. То ми разом зі шляхтою гординською половили тих комісарів у лісі Кочубінці і били їх по плечах і куди попало отими макогонами. Так ми їм нагадали про своє право, і вони надовго запамятали нашу науку.
Тут батько трохи заспокоївся, видихнув і продовжив уже спокійніше:
Так що тепер хтось один із села має йти до війська, а ще кожен шляхтич має зарізати курку для короля. Так ми й ріжемо курей кожен рік на зимового Миколая, тільки ніхто із королівської родини за тими курми не приходить.
При цих словах батько лукаво посміхнувся і підкрутив вуса.
Юрій обережно розгорнув грамоту. На ній було дві печатки: одна королівська, другагерб роду їхнього прадавнього Драго-Сасів: стріла на щиті, повернена вістрям догори. А під стрілою старий місяць, спиною обернений донизу, а кінцями догори. На кожному із цих загострених країв стриміло по одній зорі.
Завжди памятай, сину, хто ти і з якого роду. Шляхтич понад своє життя має берегти віру православну, благочестиву, захищати слабих та немічних, боронити державу, народ, землю рідну від усякого ворога, говорив далі батько, і ті слова западали парубкові глибоко в душу. Сьогодні ввечері збираються усі кульчицькі шляхтичі: і Дашиничі, і Шелестовичі, і Жигайли, і Костики, і Поливки, і Смужі, і Цмайли й Попелі та всі інші. Підемо з колядою до Городища, до Білини, Сільця, Гордині, Озиминизі всіх сіл зберемо шляхту й потягнемо до Самбора, так щоби прибути вчасно на святкову літургію. Церква Самбірська освячена на Різдво Пресвятої Богородиці, а завтра Собор Матінки Божої. Тож і пасує всім православним християнам прибути до церкви та вшанувати її. Хай подивляться католики, що жива іще руська кістка, що бється шляхетське серце. У тому поході й представлю тебе місцевій шляхті, а там і на соймик візьму, що буде навесні у Судовій Вишні.
На мить запала мовчанка, батько собі щось обдумував, мати й сестри, що забігли до хати, почали накривати стілприйшла обідня пора.
Ех, памятаю, як ми збиралися отак, коли військо Хмельницького прийшло до Самбора, і полковник Капуста обложив там щільно ляхів та жидів. Скільки ж то наших пішло за козаками добувати волю для України. Потім вдруге прийшли козаки, тільки вже з москалями, а не з татарами. Тікало військо польське з міста, забігли пани в Радловичі, а звідти до Кульчиць хотіли, аби пересидіти в лісі та гайнути до Перемишля. Добре ж ми їх прали отам, просто на межі Радлович та Кульчиць, разом з козаками. Сам Іван Богун тиснув мені руку. Шкода, що не вдалося Хмелю визволити всю Україну від Сяну до Дону, всі землі, де сягає віра православна й мова українська. Жили б зараз у своїй державі
На столі вже стояла кутя, свіжий хліб, голубці, лоскотала приємно ніздрі шинка, ковбаса. Юрко запитав:
А ляхи не мстилися нам за те, що Хмельницького підтримали?
Хотіли. Тільки ми королю знов у пригоді стали. За два роки після Хмельницького до Самбора підступив семигородський Ракочій зі своїми мадярами. Були б узяли місто, бо щільно його оточили. Та місцевий люд, шляхта православна, дали їм таку відсіч, що князь мусив узяти з міста окуп і вступитися.
Ракочій і шведи були тоді спільниками Хмельницького, нагадав Юрко.
Так, були. Тільки козаки Хмеля не хотіли воювати більше з ляхами. Цар московський замирився з королем, козаки відступили до Дніпра, а ми тут лишилися
Тим часом хата знову була повна: посходилися всі. Знадвору чулася коляда: мелодія була схожа на пісню до святого Миколая, тільки слова були трохи інші.
Як пішов до стрика до хати,
там почав я колядувати.
Стрик стріянку напуває,
а на ме-е-не не зважає,
не зважає.
Юрко спочатку не повірив власним вухам, прислухався. Дитячі голоси виводили далі:
У пєцу пироги кипіли,
в комині ковбаси висіли,
як почав я підступати
і по одній витягати
до торби.
Він вийшов з хати. Малі, побачивши його, раптом повтікали з-під вікна, лишився тільки один, років десяти. Мав на голові шапку, що зсувалася йому на очі, та кожушину.
Ти чий? запитав строго Юрій.
Дашинич я.
А що таке за коляду ви співали? Не встидно? Будете бачити, курві сини, батькові скажу.
Ну й кажіть. Ми тут колядуємо раз, другий, а ви сидите в хаті і не чуєте. То ми вам і заспівали, щоб знали, як шанувати колядників.
Схоже, цей молодий шляхтич вмів за себе постояти.
Коли так, то зараз прийду.
Юрій надавав йому солодких рогаликів з медом та горіхом, медівників, пиріжків з яблуками.
Ковбаси ще дайте, нахабності молодому Дашиничу не позичати. Юрій посміхнувся, але виконав волю молодого колядника.
Він кілька хвилин спостерігав, як малий у важких чоботах побрів снігом, закинувши торбину за плечі. Кульчицький посміхнувся, згадавши себе, свої дитячі літа. Він пішов на подвіря, почав розглядатися. Не змінилося нічого. Як завжди, тут був лад, чистота, видно, що всюди заглядало око дбайливого господаря, всього торкалася його тепла рука. Дітей своїх батько також привчив до роботи: помагають, пильнують. І тільки він, Юрко, відбився від господарства, від роботи, від землі. Ще пух під носом не почорнів, як він подався до Львова на науку Чи дасть собі зараз раду тут, у селі, чи прокинеться у ньому те, напівзабуте? Побачимо. Він же український шляхтич, а не польський чи французький. Ті не люблять землю, ганьбою вважають працювати на ній. Ми ж інші: ми свою земельку любимо, з великою пошаною обробляємо та збираємо врожаї. Земля віддячує нам за нашу працю й любов.