Так набагато смачніше, відповіла вона на його німе запитання.
Він був із нею згідний: смак справді набагато приємніший, однак суть кави була в іншомувона повинна додавати бадьорості, сили, відганяти сон.
Справжні козаки пють тільки чорну каву, підморгнув Юрій дружині і вийшов з кімнати.
Капітан мешкав у тому самому будинку, тільки вхід був з іншого боку. Жили вони у Леопольдштадтіпередмісті Відня, заселеного переважно євреями та вихідцями з Балкан. Мешкало тут і чимало австріяків, як-от пан Амбросій. Ця дільниця була поза мурами міста, і від Відня її відділяв Донаоканалодин із рукавів Дунаю. Так і виходило, що Леопольдштадт лежить ніби на острові, поміж самим Дунаєм та його рукавом.
У світлиці Юрія зустріли схвальними вигуками.
А от і наш кавовий майстер, сказав гер Франк. А ми вже зачекалися.
Гер капітан так багато розказував про пана, що нам аж цікаво скуштувати того славного напою, докинув один з гостей.
Усього в світлиці було четверо чоловіків без самого Юрія. Це був капітан, двоє його гостей, яких Юрій ще не знав, та давній товаришЮрко Михайловичсерб.
З радістю приготую для вас каву, аби ви могли збадьоритися й відчути цей неповторний смак, вдихнути аромат, відповів Юрій і пішов до кухні.
Дозволь, гер Кульчицький, піти з тобою та подивитися, як ти чаклуєш над тим напоєм, зголосився один з гостей.
Прошу, погодився Юрій.
У грубі вже горіли дрова, тож Кульчицький просто порозсовував їх по кутах гачкомкава має варитися на малому вогні. Далі він поставив на блят залізний таз із піском усередині, чекав, доки пісок нагріється. За цей час помив руки, засипав дрібно розмелені кавові зерна у турку (він так називав посудину, в якій варив каву), залив холодною кипяченою водою. Тут було рівно на дві філіжанкидля гостей пана капітана.
Пан Юрій пересовував турку з місця на місце по піску, доки кава поволі не зварилася. Гості із зачудуванням дивилися на всі ті чаклування. Тільки кава підходила до кипіння, почала підійматися своєю піною, як Юрій хвацько підхопив її і розлив у дві філіжанки. Божественний аромат тут же розлігся кімнатою, почав лоскотати ніздрі присутнім.
О, God, який запах. Готуйте, пане Юрію, і мені чимшвидше філіжаночку, бо не витримаюпомру, почав благати гер капітан.
Гості сіли просто тут, на кухні, за стіл. Вони із пересторогою спочатку вдихали аромат, вдивлялися, спробували пригубити, однак напій був дуже гарячий.
Не бійтеся, мої друзі,закликав Франк. Сміливіше. Скуштуйтеі ви зараз же відчуєте, як по тілу вашому розіллється приємний потік, так ніби скуштували божественного нектару.
Гості зробили по кілька ковтків, увесь цей час Амбросій дивився на них, чекаючи їхнього «вердикту». Пан Юрій тим часом обернувся до кухоньки, готуючи нові порції.
Дас іст гуд! почав махати головою один з гостей, вони з капітаном посміхнулися один одному. Тоді увагу перевели на другого.
А мені не дуже. Ароматхороший, а от смакні до чого, гіркий дуже, мовив другий гість.
Смак можна помякшити, додавши цукру й молока. Моя дружина завжди так снідає, зробивши собі горня кави з цукром та молоком та взявши печиво чи рогалики, сказав від плити Юрій. Попивши зранку кави, будеш бадьорим цілий день. А ще таким гарячим напоєм можна зігрітися холодними осінніми чи зимовими вечорами.
Гість іще раз надпив, скривився:
Як на мене, то є два види напоїв: одніщоби втамувати спрагу, іншіщоби поліпшити собі настрій. Як на менето краще пиво чи вино.
Амбросій тут же заперечив:
А ти, друже, не порівнюй. Це різні речі.
Він іще довго переконував свого товариша, вони говорили й пили каву. Нарешті, гість, якому напій спочатку не сподобався, мовив:
Справді, відчуваю, що кава мене збадьорила. А ще присмак у роті залишається дуже добрий. Я радитиму своїм друзям, аби приходили до пана Юрія на каву.
Кульчицький і Франк посміхнулися один одному, підняли свої філіжанки й стукнулися легенько ними.
Приготування кави ми бачили, а от із чого ті пахучі зерна зроблені?
А це вже нехай буде моєю таємницею, моїм рецептом, посміхнувся Кульчицький.
Ви б, панове, закинули в ратуші слівце за нашого пана Юрія. Він пооббивав уже всі пороги, та ніяк не може добитися до бургомістра, аби дав йому ліцензію на відкриття першої кавярні тут у нас, у Леопольдштадті. Оце було би славно! Кожен бажаючий міг би собі зайти та випити кави! вигукнув Франк.
Гості задумалися.
Ми б могли, та тільки є одна річ, через яку зараз не дуже зручно підходити із цим до бургомістра чи цісаря. Річ у тім, що султан турецький Мухамед IV збирає військо, аби напасти на Відень. Він хоче пів-Європи поставити на коліна. Тому не думаю, аби цісар зараз згодився на відкриття турецької кавярні.
Це була погана новина.
Може, іще все минеться, махнув рукою Франк. Чи ж тільки один раз у нас із турками доходило до ворожнечі?
Дав би Бог, зітхнули гості.
Запанувала тиша. Нараз один із гостей запитав Юрія:
Ви, гер Кульчицький, прецінь не турок? Певно, серб, як і пан Михайлович?
Ні, я з Галичини.
Гості не второпали:
Поляк, чи що?
Ні, русин.
Німці й далі не розуміли:
Невже московіт?
Пан Юрій нахмурився:
Ще чого бракувало.
Він козак з України, втрутився в розмову Юрко Михайлович, який досі переважно мовчав.
Он воно що! відразу зрозуміли присутні.
У той час про Україну знали добре всі держави Європи. То вже пізніше настануть важкі часи, коли славне імя України піде в забуття і її будуть плутати із Росією чи Польщею.
Ja, ja, закивав головою один з гостей. Україну знають всі. І то здебільшого завдяки козакам. Вони стоять наче міцний щит, відгороджуючи Європу від мусульманського світу. Кращих воїнів проти турків не знайти. Було б дуже добре, якби козаки виступили в союзі з нами проти османів, якщо все-таки дійде до війни.
Я щоденно молюся за Україну і прошу Господа, аби зглянувся на народ мій, захистив мою землю. Та поки що просвітку не видно: і татари з турками, і поляки, і москалі тиснуть зі всіх боків, не даючи козакам розправити крила, сумно сказав Кульчицький.
Вони ще бесідували якийсь час, а тоді почали розходитися, залишившись із добрими враженнями від гостини.
Розділ ІІ. Серпень 1683 року
Страхи віденців не були марними: турки таки прийшли під стіни їхньої столиці. Надії на те, що все минеться, що прийдуть союзні війська і не допустять до міста полчища Магометові, не справдилися. Цісар зі своїм двором покинув столицю, залишивши її на кількатисячне військо графа Штаргемберга. Відень тримав оборону від 14 липня вже майже цілий місяць.
Із самого початку турки взяли місто у щільне кільце, зайнявши передмістя. Леопольдштадт протримався три доби. 17 липня вночі турки таки вдерлися туди, відрізавши Відень від Дунаю.
Почалася облога. Мусульмани не змогли здобути самого міста: мури були надто високі, та й оборонці добре огризалися. Великий візир Кара-Мустафа, що очолював майже двохсоттисячне турецьке військо, вирішив перемогти віденців голодом, хворобами, безкінечним бомбардуванням.
У Відні зібралися тисячі людей зі всіх околиць, що шукали тут захисту від ворогів. Із кожним днем ситуація в місті ставала дедалі гіршою. Свої чорні, лиховісні пазурі почала запускати пошесть червінки та голод. Люди слабли й гинули; місто горіло. Поволі згасала надія на порятунок.
Незважаючи на все, Відень тримався. Граф Штаргемберг намовляв людей не здаватися, не вірити туркам. Він навіть видав прокламацію, де нагадав віденцям про подвиг їхніх прадідів. Тоді, у 1529 році, місто успішно відбилося від полчищ турецького султана Сулеймана. Граф обіцяв, що скоро прийде підмога, а сам посилав одного за одним посланців до цісаря, проте жодному з них не вдалося дійти: турки всіх ловили й нещадно карали на очах у оборонців.
У повітрі пахло страхом, пригніченням, однак іще не безнадією. Мешканці з дня на день чекали повернення цісаря разом із польським королем, однак дні минали, а підкріплення все не було.
Юрій по сорочці одягнув легку кольчугу: не захистить від кулі чи стріли, зате від неприємного порізу кинджалом чи ятаганом буде саме враз. Поверх накинув простору свитку, підперезався туго поясом. У шароварах і тій свитці був більше схожий на турка, ніж на європейця. Одягався зручно, аби в бою одяг не сковував рухів. Зі зброї узяв рушницю, два пістолі, шаблю та кривий турецький кинджал.