Так швидко порадилися шляхтичі й пішли до підземного ходу.
Коли татари рознесли колодою браму і вдерлися досерединине було вже нікого. Вони дивилися навкруги, не можучи нічого зрозуміти.
Ці гяури із шайтаном знаються! гаркнув татарський мурза.
Вони обдурили нас! крикнув котрийсь із беїв.
Де наш ясир? Не могли ж вони полетіти, як птахи, чи, як миші, поховатися в землю!
Втекли підземним ходом. Вони вже далеко, сказав один старий татарин.
Цю церкву треба спалити, аби уруси не могли більше тут сховатися, коли ми прийдемо наступного разу, мурза підвів голову, розглядаючи церковну баню. Схоже, хрест там посрібнений, а то й позолочений. Мустафо, ану вилізь, скинь той хрест додолу.
Один із татар закинув аркан і поліз на купол. Видершись на самий верх, він почав розхитувати хрест, аби завалити його.
Тим часом за цим дійством спостерігав один із кульчицьких господарівце був старий Шелестович, твій, синку, пра-пра-якийсь там дідо. Він ледве встиг заховатися від татар на горищі своєї хати, коли ті раптово налетіли. На щастя, вітер поніс пожежу в інший бікі хата нашого діда не згоріла. Шляхтич принишк там і тільки тепер наважився виглянути.
Господи, Боже мій! Та що ж то робиться?! Ніхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашій церкві! Господи Боже, скарай їх своєю десницею!
Дідо трохи розсунув снопи соломи на своїй стрісі, намацав лук, стрілу. Легко прицілився і вистрелив. Вітер підхопив стрілу й поніс просто до купола церкви.
Зазвичай із сотні таких далеких пострілів влучає один. Стріла просвистіла в повітрі і просто влучила татаринові у горло. Той захарчав, змахнув руками, як птах, і полетів униз.
Бусурмани охнули й відскочили. Мурза вихопив шаблю, своїми примруженими очима став оглядатися, звідки стріляли, однак нічого не міг побачити.
Сам шайтан випустив ту стрілу! гукнув один із ординців, його підтримали інші.
Шайтан помагає урусам!
Невірні собаки знову обдурили нас. Спалити їхню церкву!
Стійте! стримав ординців мурза. Їхній Бог карає нас, то краще лишіть цю церкву у спокої. Їдьмо звідси.
Татарський чамбул залишив церкву і зупинився на майдані.
Біда, повелителю, вода велика суне на нас! раптом з одного кінця села до мурзи примчали татари.
З іншого боку також усе затопило! прибігли другі.
Вода всюди, нема виходу! гукали у розпачі треті, розмахуючи руками.
Мурза уважно оглянувся навколо. Дністер любив виливати у таку пору, після дощів. Він разом з потоком, який ішов південніше, та лісовими струмками перекрили татарам дорогу до відступу. Жовта вода широко розливалася долинами і взяла Кульчиці в щільне кільце. Татари не мали виходу.
Ще воїни мого діда називали це село «Куль-чач-ке». Їх також отак покарала ця земля і ця вода. Моліть Аллаха, воїни мої, аби допоміг нам звідси вибратися живими!
Батько закінчив свою розповідь. Малий Юрко аж розцвів: батькові історії про козаків, Січ, Дике Поле й ординців надзвичайно були йому до вподоби. Зіскочивши з лави, він поцілував тата у руку, дякуючи за науку, а тоді заткнув за пояс деревяну шаблю і побіг гратися надвір
Розділ І. Відень, 1683 рік
Двері відчинилися тихоі він зайшов до кімнати. Марії не було. Юрій зняв із голови свій каптур і повішав його на гвіздку, прибитому до ґреґара. Сів за стіл і підпер голову руками. Навіть трохи зрадів, що зараз немає Марії: хотілося побути на самоті, переварити в собі усе, що сталося.
Сьогодні він ще раз ходив у ратушу, і йому знову дали відмову. Це вже втретє. У шляхтича почали опускатися руки: жар-птиця поволі віддалялася від нього, а він уже не міг за нею бігти, не міг підстрибнути так високо, аби впіймати.
Що ж сталося із бравим шляхтичем? Він був уже не той, що колись, ніби сили раптом полишили його. Невже у його сорок три старість почала підкрадатися? Ні, справа не в тому. Юрій Кульчицький-Шелестович іще чується при силі та при добрім здоровї. У всьому винна чужина-чужениця. Вона, ніби хитра мачуха, заохочує тебе до праці, до звершень, радіє із твоїх успіхів. Коли ж ти схибиш, не зможеш тягти свою лямку, вона тут же відвернеться від тебе. Це не мати, що захистить, пожаліє. Зла мачуха лише буде лаяти й сміятися, як сьогодні лаяли й сміялися в ратуші. Корч би їх злапав: його навіть не допустили до бургомістра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Відні, тиніхто. Через їхню чергову відмову журба чорною гадюкою закрутилася біля серця Юрія, навіть яскраві весняні барви враз зблякли.
Удома, в рідних Кульчицях, не був уже з тисячу літ. Тільки мама сниться. А ще недавно батько прийшов уві сні: немов розповідає йому, малому, історію про їхнього пра-пра-якогось там діда, що застрелив степовика на куполі церкви. Дивно
За роки свого бурлакування Юрій Кульчицький обїздив чи не всю величезну Османську імперію, а також пів-Європи. Ким він тільки не був: і купцем, і перекладачем, і курєром, і моряком, і солдатом, та ще бозна-ким. Багато натерпівся, різного надивився. Може, досить, може, час уже повертатися додому?
Юрій намагався пригадати собі рідну домівку, село, церкву, але з кожним роком на чужині йому вдавалося це дедалі важче й важче. Чужениця засмоктала його до себе.
Кульчицький крутнув головою, аби відігнати від себе важкі думи, однак вони все лізли й лізли, ніби тяжкі снігові хмари.
Усе лишу, а до хати мушу навідатися. Візьму Марію-Уршулю і махну, вголос пообіцяв сам собі.
Ніби почувши, що чоловік думає про неї, Марія зайшла у кімнату.
Ти вже вдома, милий мій?
Вдома, сухо відповів Юрій.
Вірна дружина відразу зрозуміла, що його вкотре спіткала невдача у ратуші, тому не розпитувала більше нічого. Юрій був голодний: пішов з хати іще з самого ранку, а надворі була вже обідня пора. Доки він сидів отак за столом і думав свою тяжку думу, Марія зготувала йому стиранкуулюблену українську страву, яку у Кульчицях готували по святах: подала її з молоком та свіжоспеченим хлібом.
Юрій мовчки поїв, і йому трохи відлягло від серця. Запах парного молока раптом нагадав дитинство, рідну хату, маму.
Маріє, а давай поїдемо до Кульчиць, раптом сказав Юрій.
Рід її також походив із Кульчиць, та зла доля і її закинула на чужину. Тут, у Відні, вони й знайшли одне одного.
Ти ж знаєш, милий мій, я завше хотіла поїхати на Україну. Але чи час зараз? Жінка приклала руку до свого живота, який поволі почав виглядати з-під фартушка.
Твоя правда, нам треба думати про дитину, погодився Юрій. І та кавярня мені з голови не йде. Не можу заспокоїтися, доки не доможуся свого.
А ти не поспішай, хороший мій. Вода камінь точить. Та й до бургомістра самому не достукатися: хтось мусить провести, замовити за тебе слово. От побачиш, у тебе все скоро вийде, матимеш свою кавярню.
Юрій підвівся, поцілував жінку в руку, тоді в солодкі уста, пригорнув до себе.
Досить, досить тобі, Юрку, пестощів Заходив пан Амбросій, шукав тебе, він може повернутися.
Настрій у Юрія відразу поліпшивсяувесь світ уже не був таким чорним. Ось що значить мати справді вірну, люблячу жінку, яка розуміє тебе з півслова. Він ще раз обійняв дружину, поцілував.
Капітан Амбросій Франк був його давнім другом. Він навіть віддав окрему кімнату із кухнею у своєму домі для родини Кульчицьких, де вони й замешкали. Капітан був великим шанувальником кави, яку варив Кульчицький, і всіляко допомагав йому у відкритті першої у Відні кавярні. Саме із цим питанням Юрій носиться останнім часом та оббиває пороги усіх можливих міських урядів. Там з нього тільки сміються: вони ще не зрозуміли, що то є за напійкава!
Тактика у пана Амбросія була дуже простою: він запрошував до себе своїх друзів, знайомих, а тоді кликав пана Юрія, аби той почастував їх кавою. Отак помаленьку, але впевнено, кава здобувала у Відні своїх прихильників, бо серед друзів капітана були люди впливові, які могли б закинути за пана Кульчицького слівце у ратуші.
Юрій здогадався, що зараз йому доведеться у капітана готувати каву для ще одного його товариша, тому заходився збирати своє начиння.
Попий хоч на дорогу! гукнула йому Марія.
Нема часу, відповів він, а тоді затягся носом, вловлюючи тонкий аромат. Марія підійшла до нього зі своєю філіжанкою. Жінка ніколи не пила каву гірку та чорну. Вона додавала собі до неї вершки та цукор.