Кажуть, вони страшенно кохали одне одного: бабуся Ванда розповідала мені, ах, ах, що дідусь обціловував її цілу-цілісіньку, від ніжок до маківки, жоднісінького куточка тіла не залишав нецілованим,і бабуся хихоче, певне, не усвідомлюючи факту, що так само, мабуть, хихотіла її бабуся, розповідаючи це своїй онуці,не знаю, що він такого в ній убачав, бо не була вона ані дуже вродливою, ані надто розумною... Вона двадцять пять чи й тридцять років прожила в Києві й не навчилася російської, хіба трохи щось там лебеділа по-французькому, те, чого в монастирі навчилася. Була в усіх тих Парижах і Римах, Брюсселях і Віднях... ну, хіба що крім Лондона, Нью-Йорка і Японії, бо коли вони якось випливли в Ла-Манш, у неї стався такий напад морської хвороби, що довелося завернути корабель... Лікар сказав, що вона не доживе до другого берега... і відтоді, як уїдливо казав Юлек, дідуньо їздив лише за океан... але я не про це. Розумієш, вона мандрувала й мандрувала, та коли я спитала її, як було в Дрезденській галереї, а як У Музеї старожитностей у Берліні, то вона відповідала, що в Дрездені жахливі крамниці, а з Берліна привезла собі прегарний шовк, але галереї не пригадує; дідусь бігав по всіх тих музеях, чимсь захоплювався, купував твори мистецтва, а їй це було нудно. Зате бабуся Ванда володіла неабиякою життєвою хитрістю, завдяки чому вона не раз урятувала життя Леонардові Броклю, який, хоча й невисокого зросту, весь час витав у хмарах, був легковірним і безпомічним як дитина.
І тут виникає історія, яку бабуся розповідає завжди тоді, коли має справу з якоюсь хитромудрою технікою. Достатньо, аби за сніданком (о, ці неймовірні олівські сніданки, які заслуговують на окремий опис!) грінки з голосним клацанням вистрибнули з тостера, досить батькам привезти електричний чайник («Дивіться-но! А я вже думала, що вмить його спалю, бо він не свище, а коли не засвище, то я забуду, а тут на маєшсам вимикається! Щоправда, усе триває недовго, бо зазвичай я встигала поставити воду, покраяти батон, намастити маслом, зробити канапки, приготувати огірки й помідори, і лише тоді свистів чайник. Тоді я заливала заварку в чайничку окропом і ставила біля чайника, щоб не вистигало... а тут раз-два. Та зате нагорі цей новий чайник такий плаский, що на нього можна поставити чайничок»), досить було комусь лагодити електрокамін чи пральну машинку, а бабуся відразу:
Дивіться-но, така собі пральна машинка (тостер, радіо, ліхтарик). Скільки ж у цьому всьому гвинтиків, скільки детальок і кнопок, і лампочок. А знаєш, як дідусь Брокль їхав Україною?
Не знаю,відказую, але бабуся або не відчуває в цьому іронії, або не хоче її чути.
У дідуся був автомобіль, перший на Україні. Звісно, був і шофер, але дідусь часто вів авто сам, просто задля приємності. Були такі фото, на яких він стоїть біля машини у зсунутих на лоба автомобільних окулярах, у спеціальних рукавичках, у плащі, накинутому на смугастий костюм... такий весь елегантний і охайний з голови до пят, наче його виготовили разом з автомобілем і вбранням лише для цієї фотографії. Ну, але коли він їздив з бабусею, то брали шофера й пливли крізь українські безкраї степи, безмежні поля й ліси, непривітними дорогами під безконечним небом. Буряни, сам розумієш, і таке інше. І якогось разу під цим безкраїм українським небом довелося їм раптом зупинитися посеред битого шляху, бо їх обступила юрба зарослих, розлючених, але заразом і переляканих, із серпами, сокирами й косами, українських селян, які безладно горлали, мовляв, це сам чорт їде. Дідусь уже звелів було шоферові прорідити цей натовп, але бабуся взяла справу у свої тендітні геройські руки, наказала відкрити дверцята, вийшла на дорогу, підняла вуаль і запитала, звісно, польською, бо українською не вміла, що це за вигадки про чорта. То вони й репетують, але вже тихіше, що це чорт їде, чортова карета, бо без коней, а рухається. Бабуся на те: «А паровоз бачили?» Не бачили. «А про січкарню чули?» Не чули. Нарешті, як дійшла до якоїсь там молотарки чи що, то це вже вони знали. «Але,наполягають хитруни,у молотарки двигун є!» «І тут теж є»,відказала бабуся, покликала шофера, який уже судомно стискав у руках важкого домкрата, котрий міг би згодитися на випадок рукопашної бійки, попрохала відкрити капот автомобіля й показати селянам двигуна, радіатора й ще там щось. І вони відступили. Ба, навіть розіслали по навколишніх селах звістку, що це не дідько, бо двигун має, і відтоді їх більше не зачіпали.
Розділ II
Тут слід дещо пояснити. Бабусина розповідь, як я вже казав, не має жодних рамок чи межвона розмита, розгалужена вздовж і вглиб, неосяжна. Ба більше, усе, що тут написано, я переповідав уже багато разів, бо ж чимало з того, що розказувала бабуся, вона сама колись чула від інших. Повторювання прекрасних і мудрих речей саме собою є шляхетним і мудрим, і це така сама гарна риса, як годування голодних, захист тварин, поливання рослин та роздавання милостині.
Але розповідь триває в часі, причому подвійно, по-перше, вона описує минулий час, зужитий, плинний, укладений у вірогідні хронологічні рамки й схеми подій, а по-друге, описує його знову ж таки в часі, у часі розмов. Таким чином тут постає чимало героїв, які спершу здаються неважливими. Знайомі й незнайомі, випадкові перехожі, близькі й далекі родичі, а передусім мої подруги й друзіне герої, а слухачі. Проте якими ж різними вони видаються кожному з них! Наскільки простішими, позбавленими вишуканості, якщо лише ілюструють події, така собі скорочена газетна версія для потреб пані Владзі чи продавчині на базаріале які ж вони дотепні, коли бабуся постарається... Ще кілька років тому, коли більшість колишніх бувальців іменин та днів народження вже вимерла, бабуся не раз перетворювалася на божество й королеву вітальні, причому переважно для моїх друзів, ось, чому й вони присутні в цій історії. Зрештою, якщо вони існують у моєму життіто живуть і в бабусиному, так само, як Ядзя Контримівна або японський шпигун, усі вони чужі, та попри все й близькі люди.
* * *
Отож вони виникатимуть, причому геть несподівано. Тому не дивуйтеся, коли якась історія починатиметься з когось одного, а закінчиться кимсь зовсім іншим. У цьому й полягає таємна природа оповіді; схожий початок може означати різні закінчення, а різні початки провадять до одного й того самого фіналу. Усе це належить до великої розповіді, яка починається десь у Києві, за престижною адресою, у великій камяниці з каріатидами... і лише вона наводить лад із цими епізодичними, хоч насправді необхідними героями, про яких мовиться. Таким чином, минулий час визначатиме час минаючий.
* * *
Є й такі історії, що їх ми розповідаємо обраним. Не тому, що хтось інший не зрозумів би їхньої моралі чи не сміявся у відповідних місцях; не тому, що нам хочеться приберегти їх для особливої нагоди; просто деякі розповіді стрімголов мчать до інших людей, летять, ширяють, спадають на них геть несподівано, вистрибують, як собаки перед довгоочікуваною прогулянкою. Марго я зазвичай розповідаю про духів, про ніжність померлих, про чудові місця й картини, на яких черниці-бегінки в білих чіпцях читають бревіарій, линучи понад нарцисами на внутрішньому подвірї монастиря в Брюгге. Басі розповідаю про злостивих тіток, раптові втечі, несподівані повороти подій і перверзійні звязки. Скандальні випадки її також трохи збуджують. Радек любить слухати про себе, тому до цієї книжки не належить, зате належить до інших. І так далі, і так далі, кожна оповідка має свого улюбленого слухача, а кожний слухач свою оповідку. Трапляється також, що знаходиться місце, яке слухається найкраще, або час, який відразу чекає на ту чи іншу історію.
Про дідуся Брокля, бабусю Банду чи їхніх дітей я розповідаю Басі в Пельпліні.
Якщо ви не були в Пельпліні, то неодмінно туди поїдьте. Ви опинитеся на маленькій станції, звідки вранці відїздять повні потяги й приїздять порожні, а ввечері буде все навпаки; дещо далі ви проминете напівзруйнований якийсь там, чи не цукровий, завод, потім невеличку площу, декілька будинків на перехресті, і коли вже перестанете будь-чого сподіватися, то натрапите на величезний середньовічний катедральний собор, котрий, немов цегляна шкатула з химерними склепіннями, містить у собі неймовірні зразки готики й бароко, амурчиків та кардиналів, черепи, нагромаджені в релікваріях, танцюючого Христа й чимало інших феноменальних речей.
Саме там я казав Басі:
Басю, глянь, яке б це було чудове фото, оте світло з вітражів на лавах у пресвітерії.
Але Бася кривилася.
Не зможу. Не вийде.
Зате в Буяка,дивлюся на неї зверхньо,вийшло би.
І, звісно, вона робить це фото, і воно вийшло, і тепер Бася ходить бліда й гордовита.
Того дня багато чого сталося. Ми побачили на порозі собору дівчинку... писати про це геть безглуздо, бо ж я повинен розповідати тут про Ванду й Леонарда, і Єву, і Ружу, і так далі, але де ж мені згадати про цю дівчинку? Отож, про неї.
Ми стояли в притворі. Одна стулка широких воріт була прочинена, і крізь ґрати видніло медове черево соборузолотиста збита піна барочних вівтарів, сонми янголів і темні лави.
Бася смикнула мене за рукав. Я озирнувсядівчинка. Ніби я її вже раніше й бачив, але ж я прийшов сюди, розповідаючи якусь історію, сповнений щастя, що Бася настільки вражена й вразиться ще більше, аж тут ця дівчинка, невідь-звідки прибилася, худа мов тичка, бліда, синювата. На вигляд їй років чотирнадцять. Дівчинка стояла в тіні на камяному порозі, між ворітьми й ґратами, майже цілком заховавшись за масивними обкутими дошками так, що я бачив лише, як видніло коліно, довгі пальці, щока й сіре матове око під вузькою повікою. Хоч зараз картину малюй.
Бася тягне мене вбік, нібито якийсь напис показує.
Гадаєш, вона погодиться позувати?
Гадаю, ти можеш запитати.
На якусь мить я почуваюся, як дачник з року Божого 1923: східні креси, нужденні діти, шукачі місцевого колориту в бриджах і твідових піджаках. Я відійшов далі, щось там записував до зошита, а Бася вела переговори, а потому робила фото, але це вже не та невимушеність. І знову це видіння: Гуцульщина, 1923 рік і я, котрий каже: «Та ні ж бо, люба Клементино, у цьому, може, і є якась вишукана потворність, якась незграбність італійських плебеїв, проте граційність цього дівчати була настільки більшою, коли вона не підозрювала, що ти хочеш її увічнити... зрештою, чи не бажаєш скуштувати якусь тутешню поживну страву?»
Нарешті нас впустили. Костьол показував, як завжди, якийсь семінарист; молоде воно ще й зелене (як сказала би бабуся). Говорив про якогось Рубенса, що висить у Старій Пінаколаді в Мюнхені. Я сказав йому, що пінаколада теж нічогенька, хоча й необовязково стара, але в Мюнхені знаходиться Пінакотека. Навіть дві.
Перепрошую, я помилився. Просто я тут від десятої ранку,відповів він зі щирою посмішкою,і встиг уже бовкнути ще й не таку дурницю.
Бася зникла, та за хвилину ми знову зустрілисяя із групкою туристів чемно вже всоте вислуховував, що автор готичних лав помістив свого портрета біля самої землі нібито через власну скромність, але насправді через пиху, бо кожен мусить йому вклонитися, аби побачити, ось воно як. Аж тут і Бася, дріботить від дверей, засапана, навючена всіма своїми торбинками, фотоапаратами, обєктивами й рефлекторами.
Її звуть Ліліана Ліліанська.
Кого?
Дівчинку. Я їй пообіцяла надіслати фото. І зробила ще одне, усередині. Мабуть, невдале.
Обходимо по черзі всі закутки й схованки; і знову я побачив на портреті Собеського, бенкетуючого сибарита, і зновухристиян, яких роздирали хижаки, знову цеглини, до блиску натерті ченцями, котрі гострили об них ножі дорогою до рефектарію.
Час від часу Бася тягла мене за рукав. Або я її. Танцюючий Христос на верхівї органа («Е-е-е, не вийде. Та коли хочеш, я спробую»), кольорові плями світла, просіяного крізь вітражі на ажурні лави («Е-е-е, не вийде», «Ну, знаєш, у Буяка б вийшло», «Може, у Буяка. А в мене ні. Зрештою, спробую, чом би й ні»).
А релікварії,питаюся,можете нам показати, отче?
Ну... я ще не ксьондз.
Пробачте.
Дрібниці. Зазвичай ми цього не робимо...«Аякже,подумав я,саме це майже завжди й роблять»,хіба що як виняток...
І я знову стояв перед деревяними, схованими у вівтарі дверцятами, за якими височіли черепи, загорнуті в червоний і синій оксамит. А інкрустовані перлинами корони святково поблискували, нагадуючи якусь древню хронологію монархів, переказану гекзаметром.
Бачиш,прошепотів я до Басі,оце і є вічність. Черепи в оксамиті, кадило й зітліла парча.
* * *
Та годі вже про дівчинку, яку звали Ліліана Ліліанська, що нам дуже сподобалася, годі про семінариста, годі про музей, де є Біблія Гутенберга й стонадцять готичних скульптур і картин, і де ми зіштовхнулися із жахливим спустошенням, учиненим місцевим реставратором, який готичні вівтарі вкриває фарбою «металік» усіх кольорів веселки, від чого трохи болять очі, трохи зуби, а найдужче душевні органи.
Не знаю, як ми того дня все це встигли, але Бася мені ще розповіла про Льолечка, а я їй про тіток, і це були дуже доречні історії в дуже доречних місцях, як-от сільське кладовищечко, піцерія й станція на додачу. А почалося все невинно.
Слухай,запитала Бася, жваво крокуючи, бо так уже вона іноді пересувається,а ця тітка, про яку твоя бабуся говорила за сніданком, що це за тітка? І чому вона так ненавиділа твою прабабу?
Тітка Єва, божевільна.
Та, що генералова дружина?
Ні, не генералова.
Скрипалева?
Ні, це була тітка Саша.
Ну, то розкажи мені все по черзі.
Гаразд. Був дідусь моєї бабусі, Леонард Брокль та її бабуся Ванда, у дівоцтві Девйонткевич.
Так-так, про них я вже знаю. Далі.
Далі, тобто пізніше, бо те, що було раніше, то якось не дуже. Знаю лише, що була якась тітка Шіпіо дель Кампо, а це відома й славна родина, та ще виникали в цій генеалогії різні собі персонажі, на кшталт князя-генерала Зайончека. Дідусь Брокль...
А що із цим Зайончеком?
Та нічого, бо він собі був генерал і князь. Нудьга суцільна. Але ми з ним споріднені через його дружину, француженку. І це була цікава особа,тут зважте на хист оповідача, бо я із чистою душею жертвую генералом повстання заради скандальної генеральші, і ця історія явно Басю втішить,так-от, уяви собі, ця Зайончекова була жінкою виняткової вроди. Була й була собі, аж до пізньої старості. Іще У вісімдесят у неї були коханці-підхорунжі.
Певне, заради карєри?
Не виключено, але це справа інша. Бо бачиш, вона була законсервована. Обкладалася свіжим мясом.
Підхорунжими?