Ні, свіжиною, парним мясом. Шматками доброго мяса. І спала на ліжку, під яким увесь рік лежали великі брили льоду. І румянила собі пяти, коліна й мочки вух. І таке інше. Завдяки цьому зберігала пружність і свіжість. Але ми від неї не походимо, бо генерал помер бездітним. Зате походимо від якоїсь її сестри чи його сестри чи, може, далекої родички, теж не надто цнотливої, яка у свою чергу регулярно спала з великим князем Костянтином Павловичем, а її чоловік потому визнавав усіх їхніх дітей, самих доньок, наскільки мені відомо, за своїх. Завдяки цьому мав постійний доступ до почестей і багатства.
А звідки відомо, що то князеві діти?
Через носи. У нього був такий неймовірно потворний, кирпатий і плескатий ніс, ну, ти ж розумієш. І в усіх доньок теж. Звідси й моя кирпа. У кожному разі, так воно було чи ні, а я нащадок цариці Катерини.
Але ж ти мав розповідати про тіток.
Буде й про них. І ще про дядька, бо й дядько був. Разом було їх пятеро, але одна дитина померла маленькою... якась дівчинка, так, дівчинка. Ага, Зося, гарненька, розумниця, пострах нечемних дітей, просто як у розповідях гувернантки. Писала вірші французькою, чудово грала на фортепіано й мала душу велику, як Палац культури. Чи радше Архангельський собор. Та коли їй було дванадцять, у неї стався напад апендициту, а лікар гадав, що це звичайна нестравність і дав їй рицину для прочищення. Жахлива смерть, як на героїню моральних баєчок для дітей. Потім була Єва, Ружа, Мацей та Ірена, моя прабаба. Усі зростали у великому, заможному домі, бо їхній батько, як тобі вже відомо, випадково здобув неабиякі гроші на акціях...
А котра з них була дружиною скрипаля?
Тітка Саша, але вона була сестрою прадіда, а не прабаби. Не збивай мене з пантелику, про Сашу теж розповім. У будь-якому випадку всі вони були дуже заможні й щасливі, у бабусі Ванди були прегарні сукні й багато слуг, діти бавилися іграшками з найкращих віденських та петербурзьких крамниць, порцеляновими ляльками, цілими арміями оловяних солдатиків і так далі. Їх посилали вчитися до дуже добрих шкіл, найкращих у Києві. А потім дідусь Брокль збанкрутував.
І тут я відступлю від теми. Дідусь Брокль відзначався тим, що час від часу банкрутував. Потім щось купував, щось продавав, утрачав на цьому рештки своїх золотих рублів, аж раптом ні сіло ні впало Фортуна, богиня, яка була до дідуся Брокля особливо ласкавою, без видимої причини проливала над ним золотий дощ, і дідусь міг, наприклад, знову купити автомобіль. Або цукроварню. У його тендітних руках, створених, аби погладжувати лакові ширми й тримати чашки зі старої саксонської порцеляни, майно розходилося якимсь незбагненним, непояснимим чином: воно наче й існувало, займало стільки-то моргів і будівель, держава вимагала за них податки, але ж розпоряджався ними віддавна хтось інший, інші люди збирали яблука в саду, інші приймали селян у похмурих вітальнях, чужі жінки прогулювалися між флоксами й трояндовими кущами. Бухгалтерські книги, векселі, активи й пасиви під впливом нерозважних учинків дідуся Брокля перетворювалися на справжніх потвор, які жили власним, некерованим життям, залишаючи свого благодійника десь далеко позаду.
Як уже було сказано, після періоду процвітання на київській біржі, дідусь збанкрутував уперше. Вихований у непохитній вірі в пару й електрику, послідовність і логічний звязок подій він, певне, почув себе ошуканим. Бо ж як це: адже він купив акції, як і колись. Продав акції, теж, як колись. Але замість заробитивтратив. На жаль, залізні закони хімії, точна взаємодія елементів й утворення сполук, чіткі пропорції молів брому й хлору у світі хижих акул малоросійського бізнесу себе не виправдовували. Куплені акції могли зростати або падати, і жодна кількість калію не могла їм у цьому допомогти або завадити.
Проте дідусь Брокль був вихований не лише на вірі в пару й електрику, але мав якісь нечувані уявлення про купецьку честь, яка навіть Будденброків збила б із пантелику, бо зясувалося, що він намовив купити акції ще кількох друзів (зрештою, якщо це така чудова можливість, аби на тебе впала золота манна...), і не лише втратив власні капітали, а ще й відчував обовязок повернути їх усім жертвам власної нерозважності.
«І тоді, ні сіло ні впало,розказувала бабуся Ванда своїй онуці,ні сіло ні впало мій чоловік, тобто твій дідусь, збанкрутував. Ми зачинили всі замки на чотири оберти, перестали приймати гостей, звільнили всіх слуг, так що залишився тільки камердинер і покоївка...»
І тут, оскільки мій монолог затягнувся, Бася мене сфотографувала, почасти тому, що ракурс був вдалий, почасти, аби привернути до себе увагу.
Спасибі. Ага... то дідусь збанкрутував. Те, що залишилися тільки камердинер і покоївка, ще можна було якось пережити, але Броклі більше не могли оплачувати пансіону. Мацек учився в Німеччині, що коштувало немало, ну, але ж це хлопець. А панни... немає на те ради, мусили залишатися вдома, грати на піаніно, малювати й гаптувати в очікуванні гарної партії. І тоді для моєї прабабки Ірени скинулися її подружки з пансіону. Так її всі любили, що протягом двох чи трьох років скидалися їй на оплату навчання. Ружа надто цим усім не переймалася, бо вчитися ніколи не любила, зате Єва, яка була дуже розумною, просто навісніла від люті, бо задля неї подружки грошей не збирали. Кажуть, вона мала неабиякі здібності, чудово гаптувала й малювала, але все це були якісь психоделічні мотиви.
Ну, вишивки, може й ні. Хоча... подушка гаптована хижими росичками... мені йшлося про картини. На японській лакованій шафці... бабуся казала: «Уявляєш, таке потворне, дідусь замовив у Японії, таке казна-що». А я б чимало віддав за таку шафку, та дарма. На дверцятах вона намалювала садибу, такий собі Лисів, не Лисів, перед будинком клумба, а на ній ропуха, більша за дім. Тітка Єва ненавиділа мою прабабку почасти тому, що заздрила їй через отриману освіту, а почасти через власну паскудну вдачу й, певне, добрячу химерність...
Я зовсім не дивуюся, що Єва так її ненавиділа...
Тим більше, що коли в дідуся справи покращилися, запізно було вже Єві вчитися, а Ірена пішла далі. Спершу до консерваторії, потім вивчала астрономію. До того ж, вона знала пять мов: англійську, німецьку, французьку, російську й польську. У ті часи настільки освічена жінка була, як ти розумієш, небуденним явищем.
Я зовсім не дивуюся, що Єва її не любила...
Та отож. На додачу, дідусь, який знову мав гроші, автомобіль і цукроварню, листувався з хіміками з усього світу, колекціонував твори мистецтва і їздив Європою, завжди брав із собою Іренку, свою найулюбленішу, найрозумнішу й найуродливішу донечку.
Зовсім я не дивуюся Єві.
Я теж. Та це ще не все. У Єви був наречений на прізвище Мех. Нічого не вдієш. Мех був, як свідчить його прізвище, людиною приємною. А також, але на це вже імя виразно не вказує, розумною й чарівною. Зате Єва, яка від нудьги й через потребу зайнятися чимсь інтелектуальним, почала тим часом зустрічатися з молодими анархістами, бо вважала себе жінкою вільною, емансипованою й сучасною. Напхала собі голову різними теоріями, які, високим стилем висловлюючись, потрапили на родючий ґрунт неораної ниви в її голові, і тепер збиралася вразити Меха своєю вченістю й анархізмом. І хто ж опинився на її шляху?
Іренка?
Іренка! А моя прабабка була «жінка незвичайна й поза своїм часом»...
«І не зважала на зальоти блідих ловеласів»?
Ні. Проте на тямущих юнаків, звісно ж, так. Зрештою, у неї закоханий був Лесьмян, якого вона завжди називала Болеком Лесманом. Вона грала на фортепіано, він стояв, опершись на цього лакованого кита, і дивився їй просто в очі. А міг би щось і присвятити. Так само й Мех: офіційно приходив до тітки Єви, та завжди спершу стукав до кімнати її ненависної сестри й довго з нею розмовляв то про книжки, то про музику, то про філософію. А Єва чекала.
Знаєш, що?
Що?
Я таки дивуюся цій Єві. Що вона не втнула їй якоїсь капості.
Може, ти й права. Так чи сяк, у неї ж був отой її Мех. Офіційний наречений згодом став офіційним чоловіком. Із Ружею було гірше. У неї була купа різних залицяльників, деяких навіть уважали прекрасними партіями, але вона всім відмовляла. Аж нарешті, коли вона справді перетворювалася на стару діву, бо їй уже було за тридцять, зявився генерал Шимічек. Залицяється, просить у батьків доньчиної руки, а вони йому кажуть: «Любий пане, ми раді були б вас бачити нашим зятем, та, на жаль, останнє слово мусить сказати Ружа, а вона зазвичай нехтує освідченнями». Ідуть до Ружі й питають: «Рузю, а чи не підеш ти заміж за генерала?» А Рузя на те: «Е-е-е, та, мабуть, уже піду». І пішла. Стала генеральшею Шимічековою. І завжди, коли хтось казав: «Шимічек? То ваш чоловік, може, чех?», тітка червоніла від обурення й кричала: «Ніякий він не чех, ніякий не чех, австріяк!» Або говорила про нього: «Мій чоловік, генерал Шимічек. Австріяк».
А твоя прабабка?
Ірена? Ірена покохала із взаємністю доктора Бенецького, неймовірно вродливого мужчину, військового лікаря, чиєю спеціальністю була, уяви лишень, гінекологія. І вони побралися. І в них народилася Ромуся.
І тоді я оповів Басі історію про камяницю в Києві, яку відтоді переповідав їй ще разів зо три. Алея це знаю, добре знаюнесподівано мушу перейти від Пельпліна до Ґданська, аби розповісти це так, як мені розказувала бабуся.
Усе починається від слова «Київ», яке я безліч разів чув у дитинстві. «Київ»? Що міг для мене означати Київ, ця дивна назва, у якій відчувалося деревяне цюкання й тріскотіння хмизу, назва, яка розсіювала відблиски Візантії на опуклих маківках церков? Я знав, що на одному з найпрекрасніших бульварів, які бабуся називала проспектами, розкладали, приїжджаючи зі сходу, свої товари продавці килимів.
Навіть, коли була непролазна грязюка, мокрий дощ ішов чи сніг, килими лежали на бруківці, на тротуарах. Твоя прабабка казала мені, що не хотіла на них ступати, щоб не забруднити, хоча вони однаково були всі в грязюці, а продавці, продавці з такими чорними, аж синіми, бородами й бровами, виходили зі своїх яток і припрошували, аби перехожі потопталися по килимах. Бо ж ті були нові, а ніхто, крім нуворишів, не купив би нового. То й ходили по них, наносили грязюки й топтали, їздили візками, доки килими не ставали достатньо забрудненими, аби їх можна було нарешті почистити й розікласти всередині яток. Самі виходили й припрошували.
У давніх споминах з мого дитинства зберігся саме такий мальовничий опис Києва, міста, чиї вулиці були щільно вкриті візерунчастими перськими килимами, що їх наввипередки розхвалювали галасливі торговці із чорнющими бровами й бородами, які вилискували синявою.
У цьому місті, у великому доходному домі на такому й такому проспекті, мешкали три родиниБенецьких, Карнаухових і Коритків. За їхніми долями уважно стежили не лише цікавські сусідки, але й сецесійні маскарони з випнутими губами й грудасті каріатиди, які підпирали балкони тендітними руками й букетами лілій. Хоч як би вони були обізнані із сецесійним плетивом рослинних пагонів, та все ж надивуватися не могли сплетінню почуттів, і знову й знову зводили брови в німому подиві, аж їм тиньк сипався із чола.
На другому поверсі мешкав радник Валерян Карнаухов із дружиною Аллою, двійком дітей, бонною й служницею.
Ходімо, ходімо,повторювала бабуся, застібаючи під шиєю перламутрову брошку,вічно ми скрізь запізнюємося. А ти знаєш,продовжувала вона вже на сходах,що це в мене від мами? Мама теж завжди запізнювалася,у бабусиному голосі ледь чутно бринить гордість.Щоразу, як вона збиралася з батьком до театру чи на концерт, останньої миті про щось згадувала. Що не сказала чогось Гені, що сукня не та, що капелюшок занадто світлий чи занадто темний... А якщо їм удавалося, нарешті, вчасно зібратися, бо ж батько починав церемонію виходу відповідно завчасу, то мама зупинялася на порозі, кидала погляд на вітальню чи їдальню, і раптом її охоплювало непереможне бажання переставити комод, пересунути стіл або, що було найгірше, повернути килим упоперек, для чого доводилося піднімати всі меблі; батько стогнав і відсапувався, посуваючи диван або крісло, а мама командувала, вимахуючи парасолькою. Вони завжди приходили на початку другого акту або на другу частину концерту. І от колись, не пригадую вже, коли саме, здається, це був сольний виступ Гофмана, ні, на сольний виступ Гофмана я пішла сама, дивом удалося здобути квитки в знайомих, уяви собі, яка подія. Гофман так неймовірно грав, в акорді деякі ноти брав ледь голосніше, я просто прикипіла до місця...(тим часом ми вже їхали таксі вечірнім містом; водій був трохи спантеличений, опинившись у центрі жвавої оповіді, та йому довелося задовольнитися коротким: «До філармонії», бо бабуся не збиралася переривати своєї історії)... і слухала ці прекрасні акорди, аж раптом після антракту на сцену виходить одягнений у чорне чоловік і замогильним голосом каже, що саме помер папа. А в програмі якраз соната із жалобним маршем. Неймовірно, правда?і рвучко повертається до мене, ніби сподіваючись, що на таку сенсаційну новину я відреагую якимись охами чи короткою пантомімою, немовби я цього ніколи раніше не чув. Нічогісінько. Бабуся продовжує розвивати свій сюжет, водій дедалі дужче ніяковіє.
Отож вони виходили кудись на концерт чи до опери. І мама знову хапалася за якийсь килим, вимагала, щоб принесли молоток і гвіздки. Батько зупинився, подивився на неї сповненим безмежної любові поглядом, прощаючись уже з першим актом «Травіати» чи «Норми», відвів мене вбік і прошепотів: «Пригадую, як ми колись збиралися з Аллою в гості. На ній була чудова сукня з вишневого шовку, із чотирма воланами. І треба ж було, щоб один з них зачепився за ніжку кріслаі надірвався по шву. Я запропонував почекати, доки вона перевдягнеться, а вона мені, що шкода часу... і р-р-раз! Відірвала вишневого волана, жбурнула на крісло, і ми пішли».
Окрім уміння відривати волани одним рвучким рухом, Алла Карнаухова володіла й іншими чеснотами, була начитана й освічена, неймовірно інтелігентна й прогресивна, вірила в ідею вдосконалення людства й визволення його з-під гніту, читала й навчала інших.
А діти?
Діти? А що?бабуся глянула на мене, вочевидь не розуміючи.Іринкою займалася бонна, а Іваномгувернер.
І от поміж усіх своїх занять Алла якогось дня зазнала осяяння. Такого просвітлення раніше зазнав увесь будинок, від підвалу до мансарди, бо всі, включно з каріатидами, маскаронами й малими дітьми, знали, що пан Кориткоалкоголік. Натомість Аллі, щоб про це дізнатися, знадобилося осяяння. Просто пан Коритко, мужчина не менш вродливий, аніж пяний, якось постав перед нею на сходах між першим і другим поверхом у всій величі своєї вроди й пияцтва.
Валеряне,заявила Алла після недовгої розмови із цим червонуватим Аполлоном,я буду з тобою відвертою. Пан Кориткомужчина, наділений усіма чеснотами, але дружина його зраджує, і він набув поганої звички, котра Руйнує в ньому будь-які здорові й шляхетні інстинкти. Йому потрібна сильна жінка. Ми обоє знаємо, що я належу саме до таких. Я повинна зайнятися паном Коритком і пробудити в ньому приспану гідність і силу. Я йду від тебе. Пробач,і вона погладила його по щоці,ти впораєшся без мене, Валеряне, даси собі раду в житті. Як і я, ти людина дії. Зрештою, тобі допомагатимуть Марфа й Ольга. Я навідуватиму тебе й дітей.