Такі справи протягнув Петлюра.
Він також не знав, що казати. Коли так, то всі сподівання на те, що гетьман змінить свою думку і його можна буде переконати, є марними. Але ж тепер! Яке швидкоплинне життя насталоміняється, неначе подув вітру!..
Так, іще одне Хочу тобі сказати Вязлов, усе ще ошелешений звісткою, перебирав подумки слова, намагаючися знайти більш прийнятні.
Я слухаю, відчув щось недобре Петлюра.
Скоропадський хоче тебе заарештувати, витиснув із себе міністр.
Симон Васильович, вслуховуючись у дрібну барабанну дрож у грудях, у це пульсуюче відчуття, розумів, що дедалі більше втрачає самовладання, однак звістка про ймовірний арешт зненацька викликала протилежну реакцію.
Як? Знову? нервово всміхнувся він.
Так. Вважає, що саме ти підбурюєш військових до повстання. Адже він саме тому хотів перекинути січових стрільців у Львів, а ті відмовилися. Очевидно, гетьман вирішив, що ти їх підюджуєш, сказав Андрій Григорович.
Уже й не вгадаєш, що спало йому на думку. Ну, що буде, того не минути, Петлюра підвівся й осмикнув свій військовий френч. Він кивнув, злегка стиснув губи, а потім розвернувся і вийшов з кабінету.
На вулиці починався дощ. Холодна вода стікала з небес, неначе вони продірявились, потоншали від тертя часу, перетворилися на трухляву масу, яка нависала над землею. Було якось особливо незатишно. Хмари, темні, наче сажа, висіли врівень із верхніми поверхамиі по склу збігали чорні краплі. Голі дерева, ніби виснажені подорожні, застигли на вулицях. Візок торохкотів на вибоїнах. Симон Васильович дивився, як візник поганяє гніду кобилку, а та повільно бреде, схиливши голову. Копита опускаються у глибокі калюжі, а потім зі сплеском піднімаються знову. Краплі дощу розтікаються по морді конячки, і тільки її розумні очі, сповнені людського подиву, залишаються сухими
Наступного дня, тільки-но каламутний осінній світанок заяснів на вулицях Києва, у напрямку Білої Церкви вирушив автомобіль На задньому сидінні був Петлюра. Поряд із нимкомандир окремого корпусу Залізничної охорони Олександр Осецький. Тонкі чорні вусики увиразнювали кругле обличчя Олександра Вікторовича, руки час від часу лягали на офіцерський наган, котрий він тримав у себе на колінах. Кожен поворот, кожен вигин дороги, кожного стрічного вони разом із Симоном Васильовичем підозрювали у змові; здавалося, ось-ось вони почують рев двигуна позаду. І тоді доженуть їх і схоплять, доставлять до гетьмана, а той вирішить їхнє питання надзвичайно швидкодвома пострілами в потилицю.
Як думаєш, варта вже шукає мене? перервав мовчанку Петлюра.
Коли не шукає, то готується, відповів Осецький.
Правда, правда Головне, щоб нам усім зібратися. Січовики нас зустрінуть? непокоївся Симон Васильович.
Він тривожно поглядав на співрозмовника, що закутався в шинель, піднявши комір. Осецький заплющував очі й намагався глибоко дихати, щоб стримати вібрацію каменя, який тиснув у грудях.
Зустрінуть. Віриш, Симоне Васильовичу, піднесений дух у них, не втрачають надії, мовив командир.
Дуже на це сподіваюся, відповів Петлюра.
Це був час довгих розмов, сутінкових слів і душевного неспокою. Двоє їхали в машині, обабіч текли осінні ліси, жовте лахміття висіло на гілках. Тривожне очікування природи перед зимою дивним чином збіглося з очікуванням у їхніх серцях.
Цього вечора у військових бараках січових стрільців, розташованих неподалік від залізничного вокзалу Білої Церкви, стояв гомін. Приїзд Петлюри наробив чимало галасу. Гайдамаки виходили назустріч, простягали свої сухі, натруджені руки; у їхніх очах було стільки надії! І як же влаштовано людину: вона потребує щоденної порції уповання на світле; жадає насититися соком надії, тому що це і є еліксир життя!.. Вісім сотень бійців вишикувалися перед Симоном Васильовичем, і густий туманний серпанок витав над їхніми головами
На зборах Національного союзу пристрасті завирували ще дужче. Винниченко багато разів підводився за столом і виголошував чергову промову, Микола Шаповал розповідав про зраду гетьмана. Він емоційно стукав по столу, вимагаючи покарання для Скоропадського, тому що той зрадив інтереси робітничого класу.
Це зрада не тільки України, а й усієї соціалістичної революції. Так, я твердо заявляю, що ми, соціалісти, я і Володимир Кириловичдокладемо всіх, Господи ти Боже мій, усіх зусиль, щоб знести цього маріонеткового гетьмана! Так, і ніяк інакше! Шаповал нависав над столом і немовби припечатував долонею кожне слово.
Правильно! Правильно! підтакував Винниченко. Він давно вже задумав створити новий державний органДиректорію, маючи за взір французьку революцію. На чолі повинні стати кілька директорів, які керуватимуть Україною до виборів.
Осецький сидів мовчки. Підвівся Євген Коновалець і розповів, як напросився на аудієнцію до гетьмана й переконував його скасувати федерацію з Росією.
Отож, шановне зібрання. Кажу я йому це, а він хитає головою і всміхається. Розповідаю, що не погодяться гайдамаки з його наказом, як об стінку горохом. Як є, так і є! повільно промовив Коновалець.
Ах! Смішним, дрібязковим видається весь процес перемовин із цим нещасним, слинявим кретином, закричав Винниченко. Ось він, сидить у моєму кабінеті, за тим самим столом, що я за ним приймав делегацію Антанти, комісарів, більшовиків. Яка велика сила невігластва: цей обмежений, неосвічений, може, навіть хворий офіцер російської армії щиро вірить, що він гетьман, тобто вищий за інших!
У бараку стало тихо. Упиваючись власною красномовністю, Винниченко продовжив:
Лисиця з довгою головою, породистим носом і круглими, каламутними, неуважними, трохи розгубленими очима. У кутиках рота збирається слина, коли він говорить. І говорити він любить грубими, обшарпаними словами, перестрибуючи з однієї теми на іншу, крякаючи, і складається враження, що його треба відправити до лікарні, громив він гетьмана.
Додати що-небудь чи заперечити ці слова ніхто не бажав.
І от зараз! У ці смутні часи, сповнені почуття обовязку, ми повинні виступити проти нього, як виступають проти зарази, що поширюється країною! Пропоную себе на посаду голови Директорії, а Симона Васильовича Головним отаманом. Що скажете? Володимир Кирилович окинув поглядом присутніх, а потім погладив невелику акуратну борідку.
Зібрання застигло. Шаповал знову підняв руку, щоб заявити про свою позицію, але раптом, неочікувано для всіх присутніх, однак цілком у згоді з виром, який забурував у душі Петлюри, він підвівся, долаючи опір повітря, наче плавець проти течії, і тоді не лишилося жодних інших слів, котрі могли бути сказані в цей пізній час. Тому Симон Васильович глухо, ніби в колодязь, вимовив лише одну фразу; і цей довгий, протяжний звук перетворився на птаха, що бився крилами об деревяну стелю:
Іншого шляху, крім повстання, у нас немає.
Розділ 2
СимонеЗилоте! СимонеЗилоте! лунало в тьмяній емульсії вечірньої вулиці. Там, у товщі повітря, в непроглядній сірій глибині було чутно людський голос. У цей час мало хто ходитиме темними полтавськими провулками. На початку двадцятого століття кожен державний чин, який приїздив до Полтави, особливо якщо він з Петербурга, йшов спочатку на Круглу площу, до монумента «слави російської зброї». Товстий шпиль монумента був схожий на відрубаний хобот вимерлої тварини. Щоразу до памятника приходили чиновники російської імперії, щоб упевнитися у власній величі. Ця велич самодержавства впливала на них заспокійливо, адже полтавці всі україномовні, зі своїм говором, ніби з часів шведського короля Карла і Мазепи. Це місто, схоже, застигло в часі, хоча надворі 1897 рік; і ніщо не могло зрушити цей давній уклад української колиски Неподалік від монумента, на вулиці Заміській, лунав голос.
СимонеЗилоте! СимонеЗилоте! фраза повторювалася знову і знову. Звуки немов хотіли долинути до молодого чоловіка, який плівся у бік свого будинку, замислений, і не звертав уваги на окрики. Легкі швидкі крокиі поруч із парубком опинився зовсім ще хлопчик років девяти. Він підскочив до парубка й легенько смикнув того за широкий рукав сорочки.