Ось, нарешті, поріг номера готелю, де він мешкає. Відразу вийшла здивована Ольга. Обійми, ніжність, тепло. Симон Васильович прихилився до дружини, відчув слабенький аромат. Що це? Старі парфуми? Сукня ввібрала в себе пахощі церковного ладану? Чи, може, це терпкий аромат трав, які вона збирала за містом, а потім ламала висушені стебла тонкими пальцями, кидала в чайник, заливала окропом; і густий польовий запах огортав її шкіру, неначе проникаючи в плоть. Так, саме так і є її душа пахне духмяною травою.
Я так чекала! Останніми днями бозна-що відбувається, Ольга гладила чоловіка по щоках.
Мені казали. Казали
Чи хвилюватися мені, Симоне? Я стільки потерпала
Знаю, знаю, моя мила. Але якщо доля дає ще один шанс, то гріх ним не скористатися Адже ти сильна, усе витримаєш, Оленько.
Так, я сильна, сильна Сама повторюю раз у раз Уже втомилася повторювати.
Ні, ні, не впадай у відчай. Коли й ти поступишся, то хто залишиться?
Хто? Не знаю. Це місто. Вулиця. Перехожі. Поглянь у вікно. Подивись на людей, зазирни їм в очі. Їм же нічого вже не треба, хіба що спокою.
Бачу, бачу
Чи не авантюра цевиступати проти гетьмана? З ким? Хто піде за тобою? Чула, що Володимир Кирилович на зібранні заявив: шансів перемогти вчетверо менше.
Так, знаю, це схоже на входження в пітьму Не можу осягнути, Ольго. Але й відмовитися також. Ніби щось притягує мене Вабить Не розумію досі, як учинити
Уже мало не всоте вони розмовляють на цю тему. Багато разів сідали за стіл, запалювали свічі, й бурштинове світло забарвлювало їхні худі обличчя, вязка світляна олія застигала на стінах нерівними шарами. Тоді, коли весь світ обмежувався чотирма стінами їхнього помешкання, коли простір стискався до семи аршинів, коли повітря важчало й лягало їм на плечі невидимим каміннямвони говорили про майбутнє так, неначе воно було сьогоденням. Говорили про країну, якої не було на карті та в географічних атласах, але вона існувала в їхніх серцях; і реальність перетворювалася на вимисел, а вимисел ставав реальністю. І зараз вони все повертались і повертались до давньої бесідидвоє людей, які обрали спільний життєвий шлях.
Я знаю, що потрібно боротися, але чи прийшов час, Симоне? Гетьман ще й досі могутній! хвилювалась Ольга.
Симон Васильович мовчав. Дивився в темні очі дружини, на тоненькі срібні ниточки ранньої сивини, які простяглися від скроні. Вона думала про те, як невисловлене, таємне лихо (те, що між здогадками й пересторогами) може раптом зявитись і все зруйнувати. Усе їхнє життя може на секунду завмерти, зупинитися, а потім понести їх бурхливим потоком, і тоді вже не буде чим зарадити, не буде змоги повернути назад. Так, саме так, неначе сухий аркуш пергаменту, чутливий до доторків вітру, вразливий до дихання протягу, жіноча душа відчувала примхи долі!.. І зараз, коли чоловік повернувся з тюрми, після тяжких днів розлуки, вони опинилися перед вибором, не до кінця розуміючи, до чого все це приведе.
Можливо, відмовишся від повстання? нарешті промовила Ольга.
От уже й Національний Союз визначивсявиступати проти гетьмана. Мені треба потрапити до січових стрільців. Трохи часу Так, певно, що так, трохи часу, сказав Симон Васильович і легенько хитнув головою.
Боюся, аби не сталося так, що почнуть, а потім кинуть усе на півдорозі. Це буде найгірше для всіх нас, Ольга поправила пенсне, що сповзало з її маленького носика.
Усе так, моя рідна Усе саме так Сьогодні зустрічаюся з Андрієм Григоровичем. Подивимося, що він скаже, відповів Симон Васильович.
Жінка хотіла була щось додати, та раптом із кімнати до вітальні вийшла заспана Леся в нічній сорочці. Довге волосся спадало на щічки. Босі ніжки тихо ступали по бордовому килимку; дівчинка терла кулачками обличчявона ще як слід не прокинулася, тому не розуміла, що відбувається.
Лесику! Мій Лесику! вигукнув Симон Васильович.
Дівчинка зупинилася, завмерла, а потім побігла до батька, який розпростер руки для обіймів.
Татусю, татусю, дочка обійняла його, притулилась усім тілом.
Так вони й стоялиОльга, яка зняла пенсне й тримала його в руках, Симон Васильович, що цілував доччине волосся, і маленька дівчинка, для котрої повернення батька було схоже на казку зі щасливим кінцем.
День минув тихо. Симон Васильович відпочивав, а наступного ранку поїхав до Вязлова, який усе поривався відвести його до гетьмана. Андрій Григорович нервово ходив по кабінету, і його кругле обличчя, гладко зачесане волосся, випещена бородаусе свідчило про нього як про людину старої формації. Було видно, що колишній депутат Державної Думи I скликання від Київської губернії, а нині міністр Української Держави дійсно хвилювався. Йому хотілося довести Петлюрі, що не все ще втрачено. Та й справді, скільки гетьман зробив для розвитку науки й держави! Хіба цього мало? Симон Васильович уважно слухав монолог старого приятеля, намагаючись уловлювати не лише слова, але й паузи.
Зрозумій, що виступати проти Скоропадськогоце найбезглуздіша ідея, котра могла прийти в гарячу, нерозсудливу голову. Так, Павло Петрович перегинав палицю. І що ж? Краще буде переконувати його! Говорити, говорити, доводив Вязлов.
Андрію Григоровичу, усе слушно ти кажеш. Тільки ж скільки тих бесід уже було! Я, як голова Земського союзу, звертався до нього, вимагав, наполягавприпинити грабувати селян. Знайти інші методи. І що ж? Дозволь спитати тебещо ж? Петлюра сидів на стільці, закинувши ногу на ногу.
Усе змінилося, Симоне Васильовичу. Навіть він. А може, підемо до нього? Поговоримо по щирості. Адже річ не лише в нас, але, біс його бери, в Україні! Кожен необдуманий крок, кожне нерозумне зволікання подібні до злочину! міністр підвищив голос, намагаючись достукатися до співрозмовника.
Не знаю. Вже й не знаю. Можливо, тільки заради країни. Коли так поставлено питання, ти ж розумієш, що амбіціям моїм немає місця Тільки б зберегти державу. Піти з ним поговорити Петлюра засумнівався.
Йому раптом спало на думку, що не варто гарячкувати. А може, Вязлов і має раціюгетьман уже не той, що був раніше; час шліфує камінням нещасть людський характер. І можливо, якщо сказати йому кілька правильних слів, зробити наголос на потрібному, закликати до здорового глуздуможна домовитися? Навіщо нове кровопролиття, навіщо зновувійна?
Ну що ж, я думаю, варто спробувати, Симон Васильович повільно розтягував слова.
Справді, справді! Повір, він уже все усвідомив. Усе! у голосі Андрія Григоровича промайнули теплі нотки, він навіть усміхнувся.
Обидва приятелі трохи розслабилися. Майбутнє вже не здавалося таким невідворотно грізним. Нервове очікування зустрічі з гетьманом зародилося в грудях у Петлюри. Думки накочувались, неначе снігова лавина, яка несеться з гір; йому так багато хотілося сказати Скоропадськомумяко дорікнути або й посварити, однак дати місце надії. У приміщенні навіть трохи посвітлішало. Раптом у двері постукали. Вязлов відповів, що можна зайти. До кабінету увійшов високий худий чоловік, який тримав у руках папку. Він упевнено підійшов до міністра й, навіть не показуючи документи, злегка нахилився і прошепотів щось Андрію Григоровичу. Той зробив великі очі, його обличчя перекривила гримаса. Йому хотілося голосно закричати, але присутність гостя стримала. Вязлов повільно пройшов до свого крісла, узявся за широку спинку й важко опустився в нього. Рука припала до підборіддя, пальці нервово зашелестіли дводенною щетиною. Здавалося, на його тіло раптом почали тиснути тонни повітря, а губи безгучно ворушилися. Петлюра розумів, що гість приніс украй неприємну звістку, і навіть дещо підвівся на стільці, щоб міністр швидше звернув на нього увагу.
Це кінець, Симоне Васильовичу. Так, це кінець, приречено прохрипів Вязлов.
Що сталося? Петлюра стривожено глянув на приятеля.
Гетьман вирішив створити федеративний союз із Великоросією. Грамоту підпише завтра. Незалежності України більше не буде, глухо відповів міністр.
Як же так?! скрикнув Симон Васильович, не стримавши емоцій.
Не розумію. Адже ми щойно говорили, що йти до білихце не вихід, а глухий кут. Напевне, це Гербель Господи, це він Посади забажав Премєром Вязлов намагався добирати слова, але врешті зірвався й міцно вилаявся.