Звичайно будуть раді, тату. Ти відремонтуєш усі їхні малі будиночки.
Ще чого. До того ж, ми з мамою набагато самостійніші, ніж вони. Ми з тих людей, які все роблять самі.
Дітям не здавалося, що це аж так чудово.
Добре, сказала Дженні, а якщо купити вам невелику квартиру? Або апартаменти з садочком десь на околиці Балтимора?
Ці коробки зроблені з картону, відповів Ред.
Не всі, тату. Деякі побудовані дуже добре.
А що буде тоді з цим будинком, якщо ми переїдемо?
Ми його продамо.
Кому? Ніхто не купував нічого у цьому місті із часів кризи. Дім буде багато років продаватися, і ви думаєте, що я поїду зі свого дому і залишу його тут напризволяще?
Тату, але ж
Будинкам потрібні люди. Ви всі маєте це знати. Звичайно, будинок зношується витирається підлога і забиваються труби, але це ніщо у порівнянні з порожнім будинком. Тоді неначе зупиняється його серце. Спочатку він починає просідати, зявляються зсуви, будинок хилиться до землі. Я вам так скажу: можна глянути на будинок і з точністю сказати, чи живе у ньому хтось, чи ні. І навіть не розраховуйте на те, що я наважуся так вчинити з ним.
Тату, але з часом його точно хтось купить, знову заговорила Дженні, а поки я буду заходити сюди щодня, відчинятиму вікна, перевірятиму всі щілини. Добре?
Ні, не добре. Будинок відчує зміни.
Тоді у розмову втрутилась Еббі.
Може, хтось із вас придбає цей будинок? Скажімо, купить його у нас за долар чи як там робиться?
У кімнаті знову запанувала тиша. Усі вони щасливо жили у своїх будинках, й Еббі про це знала.
Він нам так добре відслужив, знову почала Еббі. Памятаєте наші щасливі моменти, що ми пережили тут разом? Пригадую, як я прийшла сюди ще дівчиною. Коли ми з вашим батьком зустрічалися, ми проводили багато часу на цьому подвірї. Памятаєш, Реде?
Але той у відповідь лише махнув рукою.
А ще памятаю, як занесла у будинок Дженні. Їй було три дні і вона була замотана у ковдру, яку звязала для Аманди бабуся Далтон. Я переступила поріг і сказала їй: «Тепер це твій дім, Дженні, ти будеш тут жити і будеш тут дуже щасливою!».
В очах Еббі забриніли сльози, а діти поопускали голови.
Що ж, сказала Еббі, трохи заспокоївшись. Що тут говорити, це звичайні речі. Але нехай Кларенс доживе тут свої останні роки.
Хто? здивовано перепитав Ред.
Бренда, вона має на увазі Бренду, відповіла Аманда.
Це так жорстоко, вивозити Кларенс в останні дні життя, сказала Еббі.
Більше ніхто не мав сил продовжувати цю розмову.
Однак Аманді вдалося запевнити Реда, що найкраще рішення найняти домогосподарку, яка на додачу ще й зможе водити машину. Звичайно, в Еббі ніколи не було домогосподарки, навіть коли вона ходила на роботу. Проте Аманда запевнила матір, що вона звикне.
Це буде твоя помічниця. І коли тобі захочеться кудись поїхати, тебе відвезе місіс Ґерт.
Єдине, куди мені хотілось би поїхати, так це подалі від місіс Ґерт, відповіла Еббі.
Аманда розсміялася, сприйнявши слова матері як жарт, але, на жаль, Еббі не жартувала.
Місіс Ґерт була 68-річною огрядною і веселою жінкою. Вона працювала кухаркою у школі і шукала додаткового заробітку. Щодня вона приїжджала о девятій годині ранку, ходила по будинку, трохи прибираючи та витираючи пил, а потім ставила дошку на веранді і починала прасувати, дивлячись телевізор. Насправді у двох літніх людей було не так багато речей, які треба було б довго прасувати, проте Аманда наказувала зайняти себе чимось. У цей час Еббі сиділа в іншому кінці будинку і робила вигляд, що не чує нових історій із життя своєї знайомої. Варто було їй видати щонайменший звук, як місіс Ґерт тут же підходила і питала, чи все гаразд, чи не треба відвезти її куди-небудь. Еббі говорила, що така поведінка нестерпна. Вона жалілася Реду, що не відчуває себе господинею у власному будинку.
Хоча вона ніколи не запитувала, чому ця жінка вважала себе необхідною для них.
Через два тижні місіс Ґерт силоміць вихопила з рук Еббі сковорідку, наполягаючи на тому, що вона сама приготує їй омлет. У цей час праска стояла на рушнику, і він загорівся. Зрештою, ніхто не постраждав, крім, звісно, рушника, який взагалі не треба було прасувати, але після цього місіс Ґерт у їхньому будинку більше не зявлялася. Аманда пообіцяла наступного разу найняти людину до сорока років і запропонувала знайти чоловіка, хоч і не пояснила, чому.
Але Еббі відмовилася.
Ні? сказала Аманда. Добре, тоді знайдемо жінку.
Ні не жінка і не чоловік. Нікого не треба!
Але мамо почала Аманда.
Я не можу! Я не можу це терпіти! Еббі почала плакати. Я не можу бачити чужу людину у своєму будинку! Я знаю, ви всі вважаєте, що я дуже стара і дурна, але таке ставлення мене принижує. Краще я піду звідси і помру.
Дженні підбігла до матері і міцно обійняла її.
Мамо, ні, не плач, рідненька. Вибач, ми зовсім не хотіли тебе принизити. Будь ласка, припини плакати.
Тепер вони плакали разом. Ред ходив навколо, намагаючись якось розійняти їх і самому обійняти та заспокоїти дружину, а Стім ходив по кімнаті і знервовано куйовдив волосся.
Тож було вирішено поки залишити батьків у спокої. Ред з Еббі знову жили самі.
До кінця червня. Аж поки Еббі не знайшли на вулиці Боутон у нічній сорочці, а Ред при цьому навіть не помітив її зникнення.
Тоді Стім сказав, що переїде до них разом із сімєю.
* * *
Звичайно, Аманда не могла переїхати до батьків. Вона, її чоловік і дочка підліткового віку мали такий щільний графік, що були змушені навіть своїх собак здавати на догляд щодня.
Дженні жила у будинку свого чоловіка разом із його матірю, місіс Енджел.
Забрати місіс Енджел із собою було б дивним рішенням. Стосовно Денні питання відпадали.
Направду Стімові теж було незручно переїжджати. Не лише тому, що у них із Норою було троє гіперактивних хлопців, а ще й тому, що вони дуже любили свій невеликий будинок, який дбайливо доглядали і у вільний час модернізували. Це було жорстокозмушувати їх залишити свій дім.
Проте, з іншого боку, Нора цілими днями сиділа вдома. А Стім був досить мякою людиною, він спокійно сприймав те, що життя не завжди складається так, як ти собі плануєш. Тому він почав шукати позитивні сторони свого переїзду до батьків: хлопці будуть бачити дідуся і бабусю щодня, а ще поряд є великий басейн, до якого можна ходити всім разом! Його сестри майже не сперечалися, почувши про це рішення. Вони лише запитали: «Ти впевнений?». Батьки ж спробували протестувати.
Сину, ти не мусиш цього робити, сказав Ред, а Еббі знову заплакала.
Вони мали сумний вигляд, але хіба ж це було не ідеальне рішення? Тож Стім твердо сказав: «Ні, ми точно переїжджаємо до вас».
Отже, на початку серпня, у суботу після обіду Стім і чоловік Дженні Гю разом із колегами Мігелем та Луїсом загрузили пікап Стіма валізами, дитячими іграшками, велосипедами, самокатами, машинками і поїхали до батьків. (Усі меблі вони залишили для орендарів будинку: сімя біженців з Іраку, яку перевезла церква Нори до Америки.)
Тим часом сама Нора разом із дітьми та собакою уже підїхала до свого нового дому.
Нора була дуже привабливою жінкою, яка не здогадувалася про свою красу. Мала каштанове волосся до плечей, широке, спокійне, мрійливе обличчя і ніколи не користувалася косметикою. Жінка завжди носила недорогі бавовняні сукні, які застібалися на ґудзики спереду. Коли вона йшла вулицею, і її сукня тріпотіла навколо ніг, чоловіки зупинялися і не могли відвести від неї погляду. Але Нора ніколи цього не помічала.
Вона припаркувала машину, як гостя, нижче по вулиці, і тому вони всі разом підіймалися до будинку пішки. Діти і собака бігли попереду, стрибаючи і падаючи по дорозі. Нора йшла позаду. Ред з Еббі вже чекали на подвірї, для них це справді була подія. Піт крикнув їм: «Привіт, дідусю! Привіт, бабусю!», а Томмі закричав: «А ми тепер будемо тут жити!». Хлопці дуже зраділи, коли почули про переїзд до бабусі. Ніхто не знав, якої думки була Нора, принаймні ззовні вона нагадувала Стіма: спокійна та врівноважена.
Коли вона підійшла до дому, Ред сказав «Ласкаво просимо!», а Еббі обійняла її: «Привіт, Норо, ми вам дуже раді. Спасибі, що погодилися на такий крок».