Придурок. Повний придурок, сказала вона крізь зуби.
І вона не помилилася. З тієї самої миті, як я повернулася, Річард Персіваль ані на мить не давав мені спокою. Він перевіряв дотримання розміру порцій, шукав мікроскопічні крихти горішків у кутках бару, прискіпливо стежив за гігієнічними вимогами та примушував нас залишатися ввечері й чекати, доки він перевірить, чи всі вибиті чеки сходяться з касою до останнього пенні.
У мене більше не було можливості розмовляти з клієнтами, дивитися на табло вильотів, віддавати загублені паспорти, насолоджуватися виглядом літаків над злітною смугою у великому вікніне було навіть часу дратуватися «Кельтськими сопілками». Якщо клієнт увійшов і його ніхто не обслуговував аж десять секунд, зі свого кабінету магічним чином матеріалізувався Річард, зітхав напоказ, голосно перепрошував за те, що доводиться так довго чекати. Ми з Карліа зазвичай у такі моменти ми були зайняті іншими клієнтамипотай обмінювалися поглядами, у яких були образа й бажання звільнитися.
Чи не половину свого дня він витрачав на зустрічі з постачальниками, а другуна балачки з головним офісом про відвідуваність та витрати на душу. Він примушував нас навязувати додаткові замовлення і сварив, якщо ми цього не робили. Уже тільки цього було досить, щоб усе стало погано.
Але була ще й форма.
Коли я перевдягалась, у жіночий туалет зайшла Карлі і стала коло мене навпроти дзеркала.
Ми схожі на двох ідіоток.
Якийсь маркетинговий геній був, вочевидь, невдоволений темними спідницями та білими сорочками і вирішив, що «Трилисник та конюшина» стане ще більш ірландським, якщо на нас буде справжній ірландський одяг. Цей справжній ірландський одяг придумав хтось, хто вважав, що просто зараз у Дубліні бізнес-леді й касирки ходять на роботу у вишиваних жилетах, гольфах і танцювальних туфлях на шнурівці. В усьому смарагдово-зеленому. І не забудьте про перуки із завитками.
Матір Божа! Якби мене побачив мій хлопець, він пішов би від мене. Карлі підпалила цигарку та залізла на умивальник, щоб відключити пожежну сирену на стелі.Але, думаю, спершу б мене зґвалтував. Той ще збоченець.
А що ж тут носять чоловіки? Я потягла спідницю вниз, кидаючи боязкі погляди на запальничку в руках Карлі. Цікаво, наскільки швидко горить цей одяг.
Та подивись навколотут же тільки Річард. І йому, бідоласі, доводиться носити сорочку із зеленим логотипом.
І все? Ніяких ельфійських черевиків? Ніяких лепреконських капелюшків?
Саме так. Тільки дівчатам треба мати вигляд порногномів.
У цій перуці я схожа на Доллі Партон у молодості.
Ну тоді візьми руду. Як же нам пощастило, що на вибір є аж три кольори перук!
Нас уже кликав Річард. Від його голосу в мене почав тіпатися шлунок.
У будь-якому разі, я тут не лишуся. Я вибіжу звідси, дриґаючи ногами в ірландському танці, та знайду іншу роботу. А він може запхати свою чортову конюшину у свою маленьку корпоративну дупу.
Вона вийшла з туалету з жестом, який можна назвати якимось саркастичним стрибком. Решту дня мене всюди супроводжували удари струму від того одягу.
Зустріч «Жити далі» закінчилась о пів на десяту. Я вийшла та опинилася в атмосфері вологого літнього вечора. Подвійне виснаженнявід роботи та зустрічідобило мене. Я зняла жакет, бо було дуже жарко, і раптом усвідомила, що вивернути свою душу перед повною кімнатою незнайомих мені людей не складніше, ніж ходити у формі нібито ірландської танцюристки, ще й замалій.
Я не могла говорити з ними про Вілла так, як вони говорили про своїх близьких: наче ті й досі були частиною їхнього життя, перебували десь у сусідній кімнаті.
«О так, Джиллі так постійно робила».
«Я не можу видалити голосові повідомлення від брата. Так у мене є можливість хоч трохи послухати його голос, коли я починаю забувати, як він звучав».
«Я іноді відчуваю, що він у сусідній кімнаті».
Я ж ледь могла промовити імя Вілла. Слухаючи їхні розповіді про родинні стосунки, тридцятирічні подружні життя, спільні будинки та дітей, я почувалася шахрайкою. Сама я була лише доглядачкоюі лише шість місяців. Я кохала його, я бачила кінець його життя. Як могли ці абсолютно чужі люди зрозуміти те, чим ми з Віллом стали одне для одного за цей час? Як могла я пояснити, що ми миттю порозумілися, пояснити наші власні жарти, наші секрети та грубу правду? Як могла я передати, що ці короткі місяці змінили моє відчуття всього довкола? Те, як він перекосив увесь мій світ так, що тепер без нього ніщо не має значення?
І якщо вже вдуматися, то навіщо постійно мусолити свою печаль? Це як постійно колупати рану, не даючи їй загоїтися. Я знаю, що стала частиною всього того. Я знала, яку роль зіграла. Нащо знов і знов до цього повертатися?
Я була певна, що наступного тижня не прийду. Доведеться знайти якесь виправдання для тата.
Я повільно йшла стоянкою, шукаючи в сумці ключі. Втішала себе тим, що хоча б не провела ще один самотній вечір перед телевізором, з жахом очікуючи свого повернення на роботу за дванадцять годин.
Його ж насправді звали не Білл? мене наздогнав Джейк.
Ні, не Білл.
Дафнаце ходяча радіостанція. Вона не хоче тобі зла, але твоя історія буде на вустах у всіх її друзів раніше, ніж ти встигнеш сказати «реінкарнація щура».
Ну, дякую.
Він широко всміхнувся й кивнув на мою блискучу спідницю.
Маєш крутий вигляд, до речі. Гарний вибір для зустрічі групи підтримки.
Він на мить спинився, щоб завязати шнурки, і я спинилася коло нього. Трохи поміркувавши, я мовила:
Співчуваю щодо твоєї мами.
На його обличчі панував безрадісний вираз.
Не треба. Це як у вязницітам не питають, за що посадили
Правда? Вибач, я не знала
Та я жартую. Побачимося наступного тижня!
Недалеко стояв чоловік, спираючись на мотоцикл. Він підняв руку, вітаючись. Джейк підійшов ближче, і той ступив йому назустріч, обійняв та поцілував у щоку. Я спинилася: не часто побачиш, щоб чоловік отак обіймав сина на людях, коли син стає достатньо дорослим, щоб ходити самостійно.
Ну, як пройшло?
Як завжди, нормально. Джейк махнув рукою в мій бік. А це Луїза. Вона новенька.
Чоловік пильно на мене подивився. Високий, широкоплечий. Ніс, вочевидь, колись був зламанийчерез це він скидався на колишнього боксера. Я ввічливо кивнула, вітаючись.
Була рада знайомству, Джейку. Бувай! Я підвела руку та попрямувала до своєї машини. Але чоловік не відводив від мене очей, і я зашарілася під його поглядом.
Ви та дівчина, сказав він.
«О ні,подумала я, сповільнюючи ходу. Тільки не тут, знову».
Якусь мить я дивилася в землю, потім глибоко вдихнула й повернулася, щоб зустрітися з ними поглядами.
Ну добре. Я вже пояснювала це групі. Мій друг сам прийняв це рішення. Я лише підтримала його. І, якщо чесно, я б не хотіла це обговорювати просто тут із незнайомою людиною.
Батько Джейка продовжував пильно на мене дивитись, а потім підняв руку до голови.
Я розумію, що не кожен може це усвідомити. Але так сталося. Я не думаю, що маю виправдовувати свої рішення перед кимось. Я справді стомилася сьогодні і вже маю йти додому.
Він нахилив голову набік і сказав:
Не маю жодного уявлення, про що ви говорите.
Я насупила брови.
Ви шкутильгаєте. Я помітив це. Ви ж живете у тому великому новому районі? Вита дівчина, що впала з даху. У березні. Чи квітні.
Раптом я його впізнала.
О, ви Ви були
Я лікар швидкої. Це ми по вас приїхали. Мені було цікаво, що з вами сталося далі.
Мене ледь не скрутило від полегшення. Я пробігла поглядом по його обличчю, волоссю, рукахі раптом згадала, майже рефлекторно, його підтримку, звук сирени, запах лимонів. Полегшено зітхнула.
Усе добре. Нормально. Не те щоб дуже добре. У мене штифт у стегні, а мій новий босстрашенний козел. А ще я ходжу в групу підтримки у вологому церковному холі з людьми з людьми, які
Дуже сумні,підказав Джейк. Стегно відновиться. Воно, схоже, ніяк не заважає вашій танцювальній карєрі.
З грудей вирвався раптовий сміх.
Та ні. Це не Мій одягце саме тому, що мій бос козел. Я так зазвичай не вдягаюсь. У будь-якому разі Дякую. Ох Я приклала руку до голови. Це так дивно. Ви мене врятували.