Відколи Мойсей у підгузках повзав.
Я замислилася.
А які у вас обовязки в театрі?
Ловити предмети, які падають з неба, щоб вони не гепнулись на підлогу й не розбилися.
Деякий час ми їхали мовчкидо мене не відразу дійшло, що вона мала на увазі Я спробувала ще раз.
А яку пєсу сьогодні показують?
«Життя з матірю». Мюзикл.
О! Я чула про неї.
Ні, не чула. Ти чула про «Життя з батьком». Торік така пєса йшла на Бродвеї. А наша називається «Життя з матірю». І це мюзикл.
«А хіба це законно?»подумала я. Невже можна отак просто позичити назву бродвейського хіта, змінити в ній одне слово й присвоїти собі? (Відповідь на це запитання: принаймні 1940 року в театрі «Лілея»так, звичайно.) Я спитала:
А що як люди купують квитки на ваш показ помилково, бо думають, що це «Життя з батьком»?
Олів, сухо:
Ага. Прикро, еге ж?
Я відчула себе дурним і набридливим пуцьвірінком і замовкла. Решту дороги просто дивилася у вікно. Спостерігати, як за шибкою проминало місто, було дуже цікаво. Куди не глянь, всюди краса. Погожий літній вечір у Мідтауніщо може бути ліпше? Щойно випав дощ. Небо було мальовниче, фіалкове. Краєм ока я помічала скляні хмародери, неонові вивіски, блискучі після дощу вулиці. На хіднику бігли, квапилися, походжали і спотикалися люди. Коли ми проїжджали через Таймс-сквер, вулкани штучного світла вивергали на нас лаву гарячих, аж розпечених новин і найсвіжішої реклами. Повз нас пролітали, заворожуючи мій зір, торговельні пасажі, дансинґи, кінотеатри, театри і кавярні Ми звернули на Сорок першу вулицю між Восьмою та Девятою авеню. Вулиця не з найгарнішихні тоді, ні тепер.
У ті часи там мало що було, крім павутини пожежних драбин, які спускалися з важливіших споруд, що виходили фасадами на Сорокову й Сорок другу вулиці. Однак посередині того незугарного кварталу стояв театр «Лілея»театр моєї тітки, а на ньому яскраво світилася афіша: «Життя з матірю».
«Лілея» досі в мене перед очима. Велика громіздка спорудатепер я знаю, що вона збудована у стилі ар-нуво, але тоді я подумала тільки одне: «Не будинок, а будинище».
А вестибюль який! Усе там було зроблено так, щоб відразу показати тобі: ти прийшла не абикуди. Сама урочистість і морокдороге дерево, різьблені панелі на стелі, криваво-червона керамічна плитка й поважні старі світильники «Тіффані». На стінах висіли потемнілі від тютюну зображення напівоголених німф, які розважалися в компанії сатирів; одна з тих німф явно заробить собі пузо, якщо не буде обережна, подумала я. На інших фресках були зображені кремезні чоловяги з тугими литками, які боролися з морськими чудиськами, тільки це виглядало радше еротично, ніж войовничо. (Відчувалося, що ті чоловяги насправді не хочуть виграти поєдинокдумаю, ти розумієш, про що я.) Ще були лісові німфи, які силкувалися виплутатися з кущівгрудьми уперед, а неподалік у річці плескалися наяди, грайливоха-ха! хлюпаючи водою на голі груди одна одній. Кожну колону обплітала грубо вирізьблена виноградна лоза і гліцинія (і лілії, звісно!). Атмосфера була як у борделі. Шикарно!
Я проведу тебе прямо на виставу, сказала Олів, зиркнувши на годинник. Слава Богу, вона вже майже закінчилася.
Вона штовхнула великі двері, які вели до зали. Олів Томпсон, як не прикро про це писати, увійшла до свого місця праці з виглядом людини, якій не хотілося навіть пальцем чогось торкатися. А от я була зачарована. Інтерєр театру приголомшував: зала скидалася на велетенську вицвілу скриньку для дорогоцінних прикрас, освітлену золотистим світлом. Я обвела її поглядом: прогнута сцена, глядацькі місця, звідки погано видно, важкі малинові завіси, тісна оркестрова яма, надміру позолочена стеля, зловісно блискуча люстра, глянувши на яку, одразу можна було подумати:
«А що як та штукенція зараз упаде?..».
Помпезна споруда, яка розвалювалась на очах. «Лілея» нагадала мені про бабцю Моррісне тільки тому, що бабця любила древні гротескні театри на кшталт цього, а й тому, що вона сама була як той театр: стара, розцяцькована, горда і з голови до пят у старомодному оксамиті. Ми стали біля стіни, хоч у залі було повно вільних місць.
Точніше, глядачів було заледве стільки ж, як людей на сцені. І не тільки я це помітила. Олів швидко всіх порахувала, записала якесь число у невеличкому блокноті, що його витягнула з кишені, й зітхнула.
А от від того, що відбувалося на сцені, паморочилося в голові. Шоу явно наближалося до кінця, бо там панувала справжня веремія. Позаду на сцені вишикувалися в канкані з десять танцюристок і танцюристів. Вишкірившись від вуха до вуха, вони махали ногами аж до запилених небес. На середині сцени вродливий молодий чоловік і жвава молода жінка витанцьовували степ так, наче від того залежало їхнє життя, а ще виспівували на всі груди про те, як віднині все складеться якнайкраще, моя зіронько, бо ми з тобою закохані! Ліворуч стояла фаланга артисток: їхні костюми та їхні рухи ледь втримували їх на правильному боці моралі, от тільки яка роль була відведена для них у цій історіїхай про що там у ній ішлося, було незрозуміло. Схоже, їхнім завданням було простягнути руки й помалу крутитися, щоб глядачі могли спокійно з усіх боків роздивитися їхні тіла амазонок.
З протилежного боку сцени жонглював кеглями якийсь чоловік, перебраний на волоцюгу.
Фіналякщо то був віндобряче затягнувся. Оркестр гримів, хлопці й дівчата махали ногами, щасливі й задихані закохані повірити не могли, яке на них чекає неймовірне життя, артистки без поспіху демонстрували свої фігури, жонглер пітнів і жбурляв кеглі, аж раптом брязнули всі інструменти нараз, спалахнули прожектори, усі руки як одна злетіли догорикінець!
Оплески.
Ні, не громові аплодисменти. Скоріше так собілегенький шурхіт.
Олів не плескала. Я зааплодувала з увічливості, але в кінці зали мої оплески прозвучали самотньо. Невдовзі все затихло. Артисти покинули сцену майже в повній тиші, а це завжди поганий знак. Глядачі рядочком пройшли повз нас, наче робітники після зміни, зрештою, ними вони й були.
Думаєте, їм сподобалося? запитала я Олів.
Кому?
Глядачам.
Глядачам? Олів закліпала повіками так, ніби їй ніколи і на думку не спадало, чи сподобалося глядачам шоу. Трохи поміркувавши, вона відповіла:Розумієш, Вівіан, наші глядачі ніколи не приходять до «Лілеї» з радісними очікуваннями і ніколи не йдуть звідси піднесені.
З того, як це було сказано, мені здалося, що вона схвалює такий стан справ чи принаймні змирилася з ним.
Ходімо, мовила вона. Твоя тітка за кулісами.
Туди ми й пішлиза куліси, у саму гущу гамору й метушні, що завжди здіймаються за сценою після закінчення вистави.
Усі бігали туди-сюди, галасували, курили, переодягалися.
Танцюристи й танцюристки запалювали одне одному цигарки, артистки знімали свої головні убори. Кілька чоловіків у комбінезонах совгали з місця на місце реквізитбез поспіху, щоб, не дай Боже, не перестаратись. Тут і там чувся гучний, надривний регіт, тільки сміялися не з чиїхось дотепних жартів, а просто через те, що це люди театру, а в них так заведено.
Серед них була і моя тітка Пеґ, висока й дебела, з папкою в руці. Її каштанове із сивиною волосся було коротко й не зовсім вдало підстриженечерез цю стрижку вона скидалася на Елеонору Рузвельт, тільки з гарнішим підборіддям.
Тітка мала на собі довгу помаранчево-рожеву саржеву спідницю і оксфордську сорочку, начебто чоловічого крою. А ще сині підколінники й бежеві мокасини. Якщо тобі здається, що то був немодний ансамбль, не сумнівайсятак воно й було. Він був немодний тоді, був би немодний тепер і буде немодним, аж поки не вибухне Сонце. Ще нікому не вдалося гарно виглядати, напяливши на себе помаранчево-рожеву саржеву спідницю, синю оксфордську сорочку, підколінники й мокасини.
Її непривабливий вигляд ще гостріше впадав у вічі, бо тітка розмовляла з двома чарівними артистками з мюзиклу. Сценічний макіяж додавав їм неземного блиску, а їхні лискучі кучері були зібрані в пишні зачіски. Поверх костюмів вони накинули рожеві шовкові халатики. Словом, такого відверто сексуального образу жіноцтва я ще не бачила. Одна з артисток була білявкоюще й платиновоюі мала таку фігуру, що Джин Гарлоу скреготала б зубами від заздрощів.