Це сталося приблизно 1935 року.
Дядько Біллі й тітка Пеґ офіційно так і не розлучилися. Ворогувати вони начебто не ворогували, проте після 1935 року і подружжям їх важко було назвати. Вони не мали спільного дому чи роботи, а тітка Пеґ ще й наполягла на тому, щоб фінанси теж велися окремо, а це означало, що тепер їй більше не світило мерехтливе ньюпортське багатство. (Бабця Морріс не розуміла, чому тітка Пеґ добровільно відмовилася від чоловікових статків. Вона тільки казала, не приховуючи розчарування: «По-моєму, Пеґ завжди було начхати на гроші».) Бабця припускала, що тітка Пеґ і дядько Біллі так і не розлучилися, бо були «надто богемні», щоб перейматися такими дурницями. А може, вони все ще кохали одне одного. Тільки це було кохання, що процвітає лише тоді, коли чоловіка й дружину розділяє цілий континент.
(«Не смійся, казала бабця. Таке пішло б на користь багатьом шлюбам».)
Хай там як, а я знаю тільки те, що за часів мого дитинства та юності дядька Біллі не було видно на горизонті: спочатку він гастролював, а потім оселився в Каліфорнії. Та й не те що на горизонті видно не булоя взагалі жодного разу його не бачила. Для мене Біллі Бюелл був таким собі міфом, зітканим з історій і знімків. І які ж то були неймовірні історії та знімки! Ми з бабцею Морріс частенько бачили фотографії дядька Біллі в голлівудській жовтій пресі й читали про нього у світській хроніці Волтера Вінчелла чи Луелли Парсонс.
Ми мало не вмліли, коли дізналися, що його запросили на весілля Джанетт Макдональд і Джина Реймонда! «Вераєті» надрукував знімок, де він стоїть на бенкеті поруч із Джанетт Макдональд, яка аж світиться від щастя у світло-рожевій весільній сукні. На фото дядько Біллі розмовляє з Джинджер Роджерс і її тодішнім чоловіком Лью Ейресом. Бабця показала пальцем на дядька Біллі й сказала: «Ось він, завойовує, як завжди, країну. Ти тільки глянь, як Джинджер на нього дивиться! На місці Лью Ейреса я би припильнувала свою дружиноньку».
Приклавши до фотографії бабцине збільшувальне скло, оздоблене коштовними камінчиками, я придивилася уважніше. І побачила вродливого блондина у смокінгу, який тримав руку на передпліччі Джинджер Роджерс, а та й справді аж сяяла з радості. Він був схожий на кінозірку більше, ніж справжні кінозірки, які його оточували.
Не вірилося, що такий красунчик був одружений з моєю тіткою.
Тітка Пеґ, звісно, була просто фантастична, але ж сіра, як та миша. Що він такого у ній знайшов?
Тітки Пеґ ніде не було.
Минуло вже стільки часу, аж я остаточно облишила надію на те, що мене зустрінуть на залізничній платформі Я звалила свій багаж на носильника й почала проштовхуватися крізь метушливе юрмище Ґранд-Сентралу, намагаючись знайти серед того тлуму свою тітку. Ти, напевно, подумала, що я розхвилювалася, опинившись сама як палець у Нью-Йорку без жодного плану дій і без супутника чи супутниці, але я, як не дивно, була спокійна. Я вірила, що все закінчиться добре. (Напевно, це ознака привілейованого статусу: деякі благородні дівиці просто уявити собі не можуть, що хтось невдовзі не прибіжить їм на допомогу.) Зрештою мені набридло тинятися туди-сюди і я сіла на лавку, яку було добре видно всім, хто заходив до головного вестибюля вокзалу, й почала чекати на своє спасіння.
І вонощо я казала! таки прийшло.
Моєю рятівницею виявилася низенька сивоголова жінка у скромному сірому костюмі, яка підійшла до мене так, як сенбернар наближається до заблудлого лижваря: зосереджено і з твердим наміром урятувати життя.
«Скромний»це все-таки заслабке слово, аби описати костюм, що в нього була одягнена та жінка. Двобортний піджак, штани прямокутникомїї костюм був схожий на цеглину й наче навмисно був пошитий так, щоб увесь світ повірив, нібито в жінок нема грудей, талії і стегон. Явно товар із Британії. Страхіття якесь. Жінка була взута у кострубаті чорні оксфорди на низьких підборах і мала на голові старомодного зеленого капелюха з вареної вовнитакого, як полюбляють носити жінки, які управляють сиротинцями.
Я знала таких жінок ще з часів пансіону: вона виглядала як стара діва, яка пила на вечерю какао й задля життєвого тонусу полоскала горло водою з сіллю.
Проста як дошка. Ба більше: вона так виглядала навмисно.
Жінка в костюмі-цеглині підійшла до мене, насупившись; вона справляла враження людини, яка чітко усвідомлює свою місію, і тримала в руках якесь ну дуже велике фото у декоративній срібній рамці. Глянула на фото, потім на мене.
Ти Вівіан Морріс? запитала вона. З її виразного акценту відразу стало ясно, що двобортний костюмне єдиний штивний британський товар у місті. Я кивнула.
А ти виросла, зауважила вона.
Я розгубилася: хіба ми знайомі? Може, я бачила її, коли була менша?
Помітивши моє збентеження, незнайомка показала мені фото, яке тримала в руках. На мій подив, воно виявилося портретом моєї сімї, зробленим років за чотири до того. Нас сфотографували у професійній студії, бо мама сказала, що «треба мати хоч одне офіційне фото». Ось мої батьки стоять і терплять приниження від того, що їх фотографує ремісник.
Ось мій замислений брат Волтер поклав руку мамі на плече.
Ось я, довговяза мала в сукенці морячки, надто вже дитячій як на мій вік.
Мене звати Олів Томпсон, оголосила жінка тоном, з якого відразу стало зрозуміло, що вона звикла щось оголошувати. Я секретарка твоєї тітки. Вона не змогла прийти. Сьогодні в театрі сталася пожежа. Невелика. Вона послала мене, щоб я тебе знайшла. Перепрошую, що довелося трохи зачекати. Я вже тут кілька годин, але довго не могла тебе знайти, бо в мене був хіба цей знімок. Думаю, ти розумієш.
Мені захотілося розсміятисяі тоді хотілося, й зараз хочеться, коли я про це згадую. Я уявила собі, як ця сувора і вже немолода жінка ходить вокзалом Ґранд-Сентрал з величезним фото у срібній рамцірамка мала такий вигляд, ніби її похапцем зірвали зі стіни в маєтку багатіїв (до речі, так і було)і вдивляється в кожне обличчя, намагаючись порівняти його з портретом дівчини, якому чотири роки. Ото сміхота. Як я її не помітила?
Проте Олів Томпсон нічого смішного тут не бачила.
Незабаром я зрозуміла, що такий у неї був характер.
Забери свої валізи, скомандувала вона. А тоді поїдемо на таксі до «Лілеї». Вечірня вистава вже почалася. І поквапся. Нема коли ґав ловити.
Я слухняно пішла слідом за нею, наче каченя слідом за мамою-качкою.
Ґав не ловила. Тільки подумала: «Невелика пожежа?». Але на те, щоб розпитати детальніше, мені забракло сміливості.
Розділ третій
Уперше перебратися до Нью-Йорка можна тільки раз у житті, Анджело, і це велика подія.
Може, ти не бачиш у цьому нічого романтичного, бо ж ти тут народилася. Напевно, ти сприймаєш наше прекрасне міс то як належне. Або любиш його дужче за мене, по-своєму, так, що мені й уявити годі. Ясно одне: тобі пощастило тут вирости. Але ти не мала нагоди переїхати сюдиі через це мені тебе шкода. Ти проґавила одну із найяскравіших пригод у житті Нью-Йорк 1940 року!
Він більше ніколи не буде таким, як тоді. Я не хочу знеславити всі його óбрази до 1940 року і після того. Кожен із них по-своєму важливий.
Але це місто заново народжується у свіжому погляді кожного молодого хлопця, кожної молодої дівчини, які приїжджають сюди вперше. Тому того міста, того місцяновоствореного зумисно для моїх очейніколи вже не буде.
Воно назавжди залишилося у моїх спогадах, наче орхідея у притискачі для паперу. Те місто завжди буде моїм ідеальним Нью-Йорком.
Ти можеш мати свій ідеальний Нью-Йорк, хтось іншийсвій, а цей повсякчас буде моїм.
Від вокзалу Ґранд-Сентрал до театру «Лілея» було недалекопереїхати вулицями навпростець, але таксі повезло нас крізь центр Мангеттену, а для новоприбулої це найкращий спосіб відчути, як бється серце Нью-Йорка. Я була радісна й схвильована від того, що нарешті опинилася в цьому місті Хотілося побачити все й одразу. Та раптом я похопилась, згадавши про щось таке, як гарні манери, і спробувала завязати розмову з Олів. Але вона була не з тих людей, які вважають, що простір мусить постійно наповнюватися словами, а її дивні відповіді хіба викликали в мене ще більше запитань, на які, я відчувала, вона не хотіла відповідати.
Ви давно працюєте в моєї тітки? поцікавилася я.