Наприкінці квітня близько трьох тисяч проросійськи налаштованих людей захопили будівлю Луганської облдержадміністрації, уже озброєні люди захопили обласне телебачення й прокуратуру. Перші блокпости з чоловіками в камуфляжній формі, озброєними, агресивно налаштованими, поставили крапку в надії. Ніколи не забуду те, як уперше побачила озброєних сепаратистів, які розїжджали містом, моїм рідним Луганськом, що зростив мене й де на світ зявилися мої дівчатка. Схоже, вони одразу відчули себе новими господарями. Серце обливалося кровю, коли проходила повз блокпости, які виростали на вулицях міста, як гриби після літнього дощу.
Цей хаос повинен незабаром скінчитися, втішала я себе.
Почалась інтенсивна підготовка до референдуму. До останнього не вірила, що він відбудеться. Була якась упевненість, що мої сусіди, земляки не поведуться на гнилу пропаганду про федерацію, відокремлення чи приєднання до Росії, але я помилилася. Дворові «ЦРУшники» подовгу засиджувалися на лавках біля підїздів, жваво обговорюючи своє майбутнє. Найчастіше доводилося чути таке:
Нарешті зможемо вільно розмовляти російською!
Це нібито хтось колись їм забороняв!
Гірше вже не буде! Якщо буде федерація, то життя покращиться.
Що таке федерація, старі не знають, але в тому, що це краще, упевнені самі й інших переконують.
«Правий сектор» наші хлопці сюди не пустять!
Насправді ж вони правосєків не бачили, а про те, що я належу до ПС, не знають.
У Росії як добре живуть пенсіонери! Он Крим приєднався, і пенсії тепер російські отримують, а це вам не наші копійки! І нас приєднають до Росії, от тоді й заживемо!
Або ще й таке:
НАТО в нас не буде! Ми цього не дозволимо. Київ захопили бандерівці та фашисти, а до нас ми їх не пустимо!
І марно питати, що таке оте страховисько НАТО: усе одно не знають.
Кілька разів не витримувала, проходячи повз таких «розумників», по-доброму намагалася щось довести.
Іди звідси, куди йшла! чула найчастіше. А коли продовжувала розмову, то виявлялося, що я донька бандерівкице вони про маму.
І тоді доводилося закінчувати розмову на більш високих тонах, на що бабці плювали мені вслід і продовжували смакувати своїм «щасливим майбутнім». Нехай у них на старості бракує мізків, але дивувало те, що багато молоді також одержимі федерацією або приєднанням до Росії. І на роботу хоч не потикайсяодні розмови про референдум.
Люди! Одумайтеся! Блокпости з озброєними людьмице вже недобрий знак! волала я якось на роботі.
Усе марно. Мене ніхто не чув. Лише одиниці моїх знайомих били в набат: «Що робити?!» Таке ж запитання ставила я керівникові «Правого сектора» на Луганщині, питала в Сашка.
Ніхто достеменно не знав відповіді, а місто в той час скаженіло, божеволіло, сходило з розуму. Я була впевнена, що референдум не відбудеться, а якщо й буде, то більшість проголосує проти розірвання України на частини.
Надії на те, що люди не підуть на референдум, у мене вже нема, сказала я розчаровано Сашкові.
Якщо навіть відбудеться цей клятий референдум, то він нічого не значитиме. Він буде визнаний недійсним.
Може, і так, але щось мені так тривожно на душі,зізналась я.
Не каркай! Усе буде добре!
У той злощасний день я вранці була вже у дворі. Бабці, напевно, ніч не спали. Спозаранку виходили з будинків із пофарбованим волоссям, червоними губами, з пудрою на обличчях, святково вбрані, у білих шкарпеточках та з усмішками щастя.
Зі святом! казали мені замість вітання.
З яким?
А ви не знаєте? Та сьогодні ж референдум! Донбас стане вільним!
Та чи знаєте ви, що? я починала їм знову щось доводити, але натикалася на непробивну залізобетонну стіну.
Складалося таке враження, що в нафталінової частини людей міста невидима сила випила мізки, на очі напустила пелену й наділила такою силою, що стань я на їхньому шляхузнесуть, затопчуть і не помітять. Я весь час працювала з людьми похилого віку й добре до них ставилася, але зараз мені хотілося підбігти до бабці, схопити її за барки, труснути й прокричати просто в лице:
Іди додому! Печи пиріжки дітям, частуй цукерками внуків. Чому не сидиться вдома?!
Пізніше, ближче до обіду, на вулицях стало більш людно: вийшла молодь і пішла голосувати, ішли й люди середнього віку.
Моє рідне місто збожеволіло, і це факт, зітхнула я й пішла до дітей.
Мамо, ми підемо сьогодні гуляти? спитала в мене старшенька.
Ні, донечко, сьогодні мама буде вдома.
Ти стомилася?
Так.
Дуже? допитувалася Ліза.
Так стомилася, що нема чим дихати, ляпнула я й пішла вмитися холодною водою, бо здавалося, що не лише лице пашіє, а горить усе всередині.
У ванній довго плюхала в обличчя холодну проточну воду, аж поки лице перестало палати. Якби могла плакати, розревлась би.
Євген
Ви справді будете розраховуватися з роботи? спитав Антон у нас із Юрком, коли ми прийняли таке рішення.
Антонові було простіше, бо він працював сам на себе, роблячи ремонти осель та обєктів на замовлення.
Якщо ми вирішили захистити нашу землю від фашистів, то не буде часу на роботу. Що, по-твоєму, наразі головніше? спитав я в нього.
Потрібно щодня допомагати будувати укріплення, блокпости, зараз триває підготовка до референдуму, сказав Юрко. Незабаром люди проголосують за федерацію, і ми не знаємо, що буде далі, але повинні готуватися до оборони.
Я з вами! заявив Антон без вагань. У Європу вони захотіли! А про те, що отруєні продукти з ГМО буде Європа постачати, мовчать. Там такі продукти нікому не потрібні, тож київська хунта нам їх підсунеїжте скільки завгодно й не питайте потім, чому діти з вадами народжуються. А ще й у НАТО хочуть! Це щоб до Росії ближче підібратися та розмістити на Донбасі атомні ракети. Потрібна Україна Європі, як пяте колесо до воза! Росія завжди була нам ближчою й ріднішою за будь-кого. Бачите, західнякам, які завжди їздять туди на роботу, буде зручно без віз, а нам яка користь від того? гаряче говорив він. А ви чули, що вже домовилися з американцями та Європою про те, щоб шахти Донбасу затопити?
Навіщо? спитав я, бо ще не чув цієї новини.
Радіоактивні відходи там будуть хоронити із США та Європи! пояснив він. І це ті шахти, де працювали наші діди та батьки! Веселе ж нам життя готують фашисти!
Сьогодні мати розповідала ще одну «приємність», сказав я. Уже готова постанова про те, щоб частину наших зароблених грошей вираховувати на утримання правосєків. Тож чи варто триматися на роботі, щоб годувати тих, хто готовий нас убивати за російську мову? Краще вже стати на захист своєї землі.
Не буде відтоку всіх коштів на Київнаш Донбас швидко розквітне, підтримав Юрко. Ми вже не раз про це говорили. Скільки в нас заводів, шахт, яка промисловість, а живемо бідно, бо все нами зароблене йде в столицю, щоб тих західняків годувати. Ви уявіть, яке прекрасне життя буде в нашій республіці!
А те, що отримують у Києві, ще й розкрадуть! додав я. Не можна допустити перетворення Донбасу на військову базу НАТО. Наш край може прекрасно обійтися без київської хунти.
Мати підтримала мене, і ми з Юрком звільнилися з роботи. Референдум у місті перетворився на справжнє свято. У більшості мешканців був піднесений настрій, бо вірили в зміни на краще. Більшість проголосувала за відокремлення від Україниі це була перша перемога. Емоції зашкалювали! Нарешті зявилася надія на краще життя. Увечері на вулицях свято продовжилося. Молодь гуляла, і ми також. Одне лише наводило смуток і хвилюванняце Люба. Ми не зустрічалися з нею тиждень. Вона посилалася на зайнятість на роботі, а я не знав, що думати. Можливо, вона уникає мене, бо я як не намагався ухилитися від розмов на болючу для неї тему референдуму та блокпостів, усе одно вона в нас відбулася при останній зустрічі.
Як ти можеш вірити у всю цю маячню з утворенням Новоросії?! обурено сказала вона мені.
Я не міг їй брехати, тож сказав правду про те, що підтримую і проведення референдуму, і створення Новоросії, бо далі жити при владі, яка розкрадає все, що заробляє працьовитий Донбас, яка хоче заборонити російську мову, я не хочу.